Гостини в Липинського: у Затурцях небайдужі відновили з руїн музей-садибу ідеолога української державності

Скромний вказівник у Затурцях спрямовує мене у вузьку сільську вуличку, де з-за дерев раптом вигулькує будинок з білими колонами. Іду довгою алеєю через стрій дерев-охоронців, що оберігають музейну тишу. Впорядковані алеї старовинного парку, квітники і дім, що зринає у моїй пам’яті з 90-х iще руїною без даху, що світила під небом голими ребрами й запустінням.

 

Ось який він тепер — єдиний в Україні та світі музей відомого політолога, історика й ідеолога української державності В’ячеслава Липинського. З усіх боків оточений селянськими хатами, хлівами, стіжками сіна, він видається прибульцем з інших світів. На цьому клаптику локачинської землі справді переплелися різні епохи, світи і цінності... 

 

Директор музею Віталій Кушнір.

 

Те, що родинне гніздо Липинських не лише вціліло у вихорі воєнних лихоліть, а й встояло перед червоним руйнівним котком, можна вважати провидінням Божим. Бо радянська влада зробила, здавалося, все, щоб навіть згадку про Липинського назавжди стерти з пам’яті українців та землі, де він народився.

 

У маєтку «польських панів» совєти розмістили радгоспну контору, а в підвалах старовинного будинку зберігали не лише овочі — дехто з працівників примудрявся тримати там навіть свиней.

 

Дякувати, не отрутохімікати, як зробили це в старовинному костелі XVII століття, відновленому після Першої світової війни місцевою шляхтою, і родиною Липинських зокрема. У 1931 році в цьому костелі відспівували В’ячеслава Липинського, коли його прах привезли на рідну землю з Австрії.

 

— Навіть прахові Липинського червона влада не дала спокою. Родовий гробівець на 24-й ніші, який був споруджений у Затурцях і де він був похований, знищили у 1945 році. Люди бачили розбиту труну з прахом Липинського. Місцевий селянин Пилип Зінчук і його сестра Марія захоронили останки у землю, але, де це місце — невідомо. Хоча ходила така легенда, що ніби приїжджали львів’яни і забрали прах Вацлава-В’ячеслава через те, що волиняни не змогли належно його пошанувати. Це неправда, — розповідає директор музею-садиби Липинського Віталій Кушнір, один iз тих активістів, які доклали чимало зусиль для його створення.

 

— У 1974 році бульдозером зрівняли старе польське кладовище, а на плитах і надгробках влада розпорядилася збудувати ферми радгоспу «Правда». На тому місці, де стоїть сьогодні пам’ятник, і був родинний гробівець. Нащадки роду підтвердили, що він розташований був, iмовірно, там. Рівно через 60 років після смерті Липинського тут постав міцний дубовий хрест і схилилися українські синьо-жовті прапори. Сталося це 14 червня 1991-го. 

 

Липинський з русалівськими селянами.

 

Уже в часи української незалежності, в середині 90-х, родинна садиба у Затурцях знову могла зникнути, і вже назавжди: через безгрошів’я племгосподарство розрахувалося з фірмою, яка виконувала ремонтні роботи в новому адмінприміщенні, колишнім маєтком Липинського. І новий власник уже збирався все ламати, щоб змонтувати там якийсь цех. Та місцеві активісти підняли громадськість — і кошти раптом знайшлися, отож садибу викупили у бізнесмена. Сталося це у 1996 році. 

 

Появи тут музею менше всього хотіла навіть уже новітня українська влада. Тому так довго йшли до нього Волинь і Україна — від середини 90-х до 2011 року. Зате дуже хотіли цього прості люди. Музей добудували фактично за два місяці до 20-річчя української незалежності й урочисто відкрили 22 серпня.

 

Для тодішньої влади завершення реконструкції затурцівської садиби Липинського стало вже справою політичної ваги. Поспіх, звичайно, дався взнаки. І тепер, через вісім років, будинок уже потребує ремонту: сиплеться штукатурка, грибок з’їдає фундамент, стіни й підлоги першого поверху.

 

Але хтозна, як би все повернулося, якби тоді не поспішили. Може, взагалі грошей у державній казні більше не знай­шлося б. А так, як не як, він діє і в Затурці їдуть туристи. Не так багато, як хотілося б, до 3 тисяч на рік. Але їдуть українці та іноземці, відкривають для себе людину, на ім’я якої в часи комунізму було накладено табу.

Затурці — мальовниче село на березі Турії, за свою багатовікову історію мало багато різних господарів. Тут у 1575 році народилася Галшка Гулевичівна — донька волинського шляхтича Василя Гулевича Єлизавета, відома як одна з перших українських меценаток і засновниця Київського братства і Києво-Могилянської академії.

 

Це вона відписала свою садибу із землями у Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти і міщан (чудовий приклад для наслідування сучасним українським багатіям!). Та найпомітніший слід в історії Затурців залишив рід Липинських. 

 

Родинний маєток у 30-х роках.

 

Липинські з’явилися в Україні ще у XVII столітті, спочатку на Поділлі, потім розселилися на території Західної України. Прапрадіди Вацлава-В’ячеслава вірою та правдою служили царю, займали відповідальні державні й військові посади в Російській імперії. У Затурцях Липинські прожили сто років, тобто фактично три покоління народилися й жили тут. І залишили по собі хорошу пам’ять. 

 

Це була культурна, високоосвічена родина. Батько Вацлава був штабс-капітаном саперних військ, після Кримської війни повернувся у Затурці до своїх батьків, започаткувавши ще одну родинну гілку Липинських, у якій всі діти були поляками, а найстарший син, себто В’ячеслав, вдався українцем. Попри це два брати й сестра поважали його вибір і підтримували дружні родинні стосунки.

 

— Збираючи експозицію, ми навели контакти з представниками родини Липинських , розкиданої по світу. Останнім власником маєтку в Затурцях був наймолодший iз Липинських, Станіслав. Це була високоосвічена людина, агроном-селекціонер за фахом, який був удостоєний за свою працю найвищої нагороди Польщі — Золотого хреста заслуги за внесок у розвиток сільського господарства. Його господарство увійшло у число 50 найкращих у Речі Посполитій. Після приходу Червоної армії на терени Волині в 1939 році він iз родиною наступного ж дня виїхав до Польщі. І через два роки вивів новий сорт пшениці під назвою «Вигнанка». Сини Станіслава і вже їхні діти приїздили в Затурці у музей не раз. Вони передали чимало родинних речей до експозиції. Хоча до останнього не вірили, що наш музей буде, — каже Віталій Кушнір. 

 

Встигла побувати на батьківщині тата й єдина донька пана В’ячеслава Єва Липинська-Сендзеловська, яка жила в Лондоні, а померла в Кракові у 98-річному віці, тобто прожила удвічі довше, ніж її батько. Вона передала волинським музейникам документи, листівки, фото, особисті речі батька. Правда, вони зберігаються не в цьому музеї, а в обласному краєзнавчому. 

До речі В’ячеслав Липинський теж закінчив агрономічний факультет Ягелонського (Краків) університету, але історією захопився у студентські роки, працюючи в тамтешніх архівах. Як він казав про себе, «хоч і колишній, але землевласник і хлібороб». І теж готувався стати господарем. Але доля повернула інакше. Ще у студентські роки він відвідував таємні зібрання зi створення Союзу визволення України (СВУ) і став автором його програмного «Меморіалу», написаному у 1912 році. У ньому він говорить, що Росія, чи то імперська, чи демократична, буде одвічним ворогом української незалежності. 

— Галичани, з якими він спілкувався, були переважно австрофілами. Наддніпрянці вважали, що українська автономія має бути тільки в складі Росії. І тільки Липинський виступав за повну незалежність України. Впродовж свого свідомого життя він дотримувався одного: Україна має бути незалежною. І вірив у це, написавши пророчі, по суті, слова: «Не проковтнула нас Варшава, не проковтне й Москва». За ці думки, як свідчить його переписка до 1914 року, багато хто вважав його вар’ятом. Бо в той час iще ніхто й не думав, що Україна може бути незалежною апріорі. І сама ідея видавалася фантастичною. 

Серед багатьох фотографій, виставлених у виставкових залах музею, не може не привернути увагу колоритне фото, на якому пан В’ячеслав iще геть молодий, у скромній маринарці, стоїть на тлі хати під стріхою пліч-о-пліч із трьома сільськими чоловіками, майже нічим від них не відрізняючись.

 

Цей знімок зроблено у селі Русалівка, що неподалік Умані. У цьому куточку Черкащини, на хуторі Русалівські Чигарі над Чортовим яром, господарював його дядько Адам Рокицький, у якого не було дітей. 

 

Саме в Русалівці Липинський отримав травму, яка згодом переросла у велику проблему зі здоров’ям. У дядька були добрі коні, а В’ячеслав дуже любив верхову їзду. Під час змагань він упав iз коня й сильно вдарився грудиною. Згодом почав хворіти, підхопив пневмонію, а пізніше почалися сухоти. 

 

Після смерті дядька племінник успадкував його хутір, 170 гектарів землі й почав тут господарювати. Навіть хату нову почав зводити, плануючи звити на цій мальовничій землі своє родинне гніздечко. Перевіз із Кракова бібліотеку й архів, планував невдовзі привезти і дружину з донькою. Не встиг — почалася Перша світова війна. Липинського як офіцера запасу мобілізували до війська. І це його фото з селянами, напевне, було прощальним. Управляючим свого маєтку він залишив Левка Зануду (на фотознімку — дядько з бородою праворуч від Липинського), життя якого обірвала більшовицька шабля — у 1918 році червоні відрубали Левкові голову. А у 1920 році Липинський присвятить йому свою працю «Україна на переломі», у посвяті написавши: «Другу і селянину Левку Зануді, який загинув від рук українських руїнників». 

 

— Кажуть, ніби Левко прикопав частину бібліотеки Липинського і його архіви, серед яких була й готова до друку тритомна історія України, — продовжує Віталій Кушнір. — Історик так більше її не відновив, лише одну частину встиг видати брошурою «Україна на переломі», що охоплює період 1647—1649р.р. Русалівське господарство все згоріло. Рушники, які були в будинку, казав мені сільський голова Русалівки, коли я був там у 2004 році, ніби забрала дружина Левка. Напевне, то були волинські рушники. І разом із тими рушниками село згоріло повністю вже в роки Другої світової під час Корсунь-Шевченківської операції. Так мені сказали. Не село згоріло, а село з рушниками. Вловлюєте різницю?

 

Навіть у таких деталях демонструється повага до людини, яка зов­сім недовго жила там сто років тому, а в пам’яті селян живе й досі. Ми були в Русалівці двічі — у 2004-му і 2013 роках. Спогади неймовірні! Сільський голова цього села Павло Лесь у листі мені писав: «Ішов по селу Липинський — чемно вітався із селянами. Менше говорив, більше слухав. Любив слухати народні пісні». У той час царський уряд зобов’язував поміщиків відводити великі площі під цукровий буряк і треба було багато робочих рук. Доводилося наймати на роботу сільських дівчат. Якщо сусідні поміщики платили по 1 копійці за сотку, дядько Адам Рокицький — по 1,5, то В’ячеслав Казимирович платив по 2 копійки. Ще й пригощав дівчат солодощами. І такі спогади передаються в Русалівці з покоління у покоління. До речі, у шкільному музеї Русалівки є куточок, присвячений Липинському, і місцеві учні знають, хто він такий. 

У 1918 році кандидатуру Липинського як найдостойнішу пропонували в український уряд на пост міністра закордонних справ. Але він відмовився і обійняв скромнішу посаду надзвичайного посланника і повноважного міністра УНР при цісарському дворі у Відні (у Волинському краєзнавчому музеї зберігається уповноважуюча грамота, яку передала донька Липинського). Він сам формує склад посольства, ратифікуються три мирні договори з країнами так званого четвертного союзу, тобто Туреччиною, Болгарією, Німеччиною. Розглядається також питання ратифікації договору з Австрією, але імперія Габсбургів розпадається, а на її уламках утворюються нові держави. Три ратифіковані мирні договори свідчать про те, що Україну визнавали як незалежну державу. 

 

Після усунення від влади гетьмана Скоропадського Липинський ще деякий час продовжує працювати послом, хоч і терпить постійні нападки з боку Винниченка. Через незгоду з політикою Директорії та уряду і після того, як за наказом Петлюри було розстріляно Петра Болбочана, якого Липинський вважав найсильнішим українським військовиком, котрий стримував більшовицький наступ на Україну, Липинський подає ноту протесту і залишається на еміграції. Йому часом закидали, мовляв, якщо ти такий український патріот, то чого ж не вертаєшся додому? Він відповідав: «На Волині в мене нічого немає. Мій маєток в Уманщині під більшовиками. Моя Україна вмерла. Мені немає до кого і до чого вертатися».

Але навіть після поразки української революції, після розчарувань у колишніх побратимах він, тяжко хворий, в Австрії продовжує українську справу: організовує політичну організацію «Союз хліборобів-державників», видає друкований її орган «Хліборобська Україна», пише статті й публіцистичні праці.

 

Саме хліборобський клас, який глибоко ввібрав у себе традиції, культуру, мову, мав би бути, на його думку, основою української держави. Розуміли це, на жаль, і наші вороги, які знищили хліборобський клас в Україні голодомором та репресіями. Хворому на сухоти Липинському треба добре харчуватися, а він усі кошти передає на видання «Хліборобської України». Навіть розводить курей і продає їх, щоб вийти з фінансової скрути. І ця самовідданість вражає! 

 

— В останні роки життя Липинський тісно спілкувався з Андреєм Шептицьким. Їхні погляди на українське майбутнє багато в чому збiгалися, хоч один був римо-католиком, а інший греко-католиком. Із Шептицьким він уклав угоду, що передає свої незавершені праці, листування для потреб історичного музею у Львові, який Шептицький заснував. З умовою, що доступ до цих документів стане можливий через 10 років після смерті Липинського. Натомість той дав гроші йому на лікування. Липинський помер 14 червня 1931 року в санаторії «Вінервальд», що поблизу Відня. А через десять років почалася війна між СРСР і Німеччиною. Архів залишався у церкві святої Варвари у Відні.

 

У 1945 році після закінчення війни радянський комендант Відня почав пошук архіву Липинського. Напевне, для СРСР він становив небезпеку. Бо В’ячеслав Липинський був переконаний, що фашистська й комуністична ідеології — сестри, вони підбурюють маси на братовбивчу боротьбу, руйнують основи державності.

 

Архів перевозять до кафедрального собору святого Стефана у Відні, але радянські щупальця дотягнулися й туди. Тоді документи вивозять в гірські райони, де вони зберігалися в одній із церков. І лише в середині 60-х років їх оцифрували і в капсулі дипломатичної місії переправили за океан.

 

На основі цих документів у Філадельфії було засновано Східноєвропейський інститут імені В’ячеслава Липинського. Окрім архівів Липинського, там були ще й архіви Скоропадського і Богдана Лепкого. Документи останнього передано в Бережани. Не знаю, що з архівом Скоропадського, а от оригінали архіву Липинського зберігаються як власність українського католицького університету в Ватикані. Волинські краєзнавці зверталися з листом до владики Любомира Гузара з проханням посприяти поверненню оригіналів цих документів в Україну. Святійший відповів, що прийде час — і вони повернуться... Будемо сподіватися, — не втрачає надію директор меморіального музею великого українця Віталій Кушнір. 

 

Як і те, що українці почнуть читати Липинського. Поки що його праці виходять у нас тиражем по одній тисячі екземплярів. Зате дуже модно його цитувати! Жоден солідний виступ не обходиться без цитати пана Вацлава-В’ячеслава. А твори його читали? А думки його знаєте? Напевне, що ні.

 

Бо якби читали, то завжди пам’ятали б його слова: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний, бо раю на землі не може бути — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не сотвориться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом і що організацію містичної сили такого пориву дає чуття міри, яке єсть в одній лише християнській релігії. Скажіть їм, що Україна — це перш за все дух, а не матерія, і що тільки перемогою духу може бути з хаосу матерії сотворено щось, що єсть, що має свою душу, що існує — власне Україна» («Листи до братів-хліборобів»).

 

Хіба не актуально для України сьогоднішньої? І про виконаний обов’язок, і про хитрі спекуляції, і про дух українства, що народжується там, на передовій, де виборюється новітніми українцями воля і доля України. 

 

Усе правда, ніби про нас нинішніх написано: «Якби нас було не 40 міліонів, а 1 міліон і якби ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Европі землі, то, «діставши» відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи «вже готової» поліції, можна було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених різними демагогами, взаємно себе ненавидячи і ненавидячи усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих між собою «республік» – трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Европі знайшлась поза нами сила, яка-б, всупереч іншим ворожим до нас силам і всупереч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю». Липинського можна цитувати безкінечно. І все буде в точку.