Вшанування лавреатів-2010 проходило у церемоніальному залі комплексу «Спортивний», де Едвін Задорожний з року в рік влаштовував свій ярмарок «Книжковий світ» — він же і домовився про надання приміщення «Книжці року».
То був переддень католицького Різдва, тож у холі гостей зустрічав вертеп — режисеркою утретє поспіль була Ірина Савченко, керівниця студентського театру Університету Драгоманова.
Той сезон запам’ятався, насамперед, «змаганням» двох романів, що увійшли до канону сучасної української літератури: «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко (К.: Факт) та «Ворошиловград» Сергія Жадана (Х.: Фоліо).
Очікувано «перемогла» у «дитячій» номінації й третя частина «Джур» Володимира Рутківського (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА).
До Короткого списку підномінації «Українська гуманітаристика» увійшла книжка Юрія Щербака «Україна в зоні турбулентності» (К.: Український письменник) — на жаль, недооцінена читацьким загалом.
Цей автор, письменник-дипломат, один із кращих аналітиків у країні взагалі — тут він прописав, вважай, усі сценарії майбутньої, здійсненої за п’ять років, російської агресії.
Рейтинг має підномінацію «Зарубіжна література», котрої цураються всі інші українські конкурсні акції. Окрім чотирьох премій для перекладачів — але то вельми специфічні відзнаки, їх присуджує украй обмежене коло фахівців, через що «договорняки» різної тяжкості неуникні за означенням. Якість перекладів також сканують спільноти поціновувачів творчості літзірок, як-от «Стівен Кінг. Український клуб» — саме вони неоднораз били на сполох і домогалися від недобросовісних видавців відкликати з книгарень провальні переклади.
Близькі до цієї активної спільноти три експерти «КР»: перекладач Олександер Красюк, літературний та книжковий менеджери Олек Веремко-Бережний і Володимир Яковлєв.
«Книжка року» не оцінює якість перекладів, зіставляючи їх з оригіналом, — лише намагається визначити, наскільки імпортований твір є подією для українського соціуму. Переклади — як втручання у внутрішні справи: завжди оголюють вітчизняні проблеми. Наприклад, проблему плагіату, що значною мірою паразитує на масовому незнанні першоджерел. Коли ми жили в радянській Україні, новітні літературні віяння лишалися за «залізною завісою».
Проте декого з літератів пропускали туди через хвіртку лояльності. Часом вони привозили тамті бестселери і, знаючи мову, перелицьовували їх на місцевий лад, здобуваючи тут успіх-славу.
Не гребували цим навіть письменники зі шкільних програм — про це можна прочитати у Володимира Даниленка, Віри Агеєвої, Оксани Забужко.
Та мова не про банальні крадіжки, а про ситуацію, що докорінно змінюється зі з’явою на книжковому ринку легального перекладу, який унеможливлює сюжетний, композиційний та стилістичний плагіат.
Усе, що лишається письменникові, для котрого репутація понад усе, — гратися зі зразком, заходити з ним у діалог-партнерство, або ж змагатися з ним аж до заперечення.
Так, як «дискутує» з «Кримінальним читвом» Тарантіна в усій своїй ранній прозі (включно з «Ворошиловградом») Сергій Жадан.
Або Тарас Антипович — зі «Втечею з Шовшенку» Дарабонта. Чи Сергій Дзюба з Артемієм Кірсановим, що у книжці «Позивний «Бандерас» (Х.: Фабула, 2018) адаптують справжній мільйоннотиражний талановитий радянський бестселер Владіміра Богомолова «У серпні сорок четвертого».
2010-го найбільшим перекладним надбанням визнано «Флорентійську чарівницю» Салмана Рушді (К.: Видавництво Жупанського). Два роки перед тим цей двічі Букерівський лавреат вийшов на український ринок уперше («Опівнічні діти»); далі, 2014-го, опублікують його спогади, а 2016-го спостерігатимемо тріумфальну з’яву «Сатанинських віршів». Так само 2010-го видавництво «Махаон-Україна» вивело на український кін Януша Леона Вишневського зі щорічним подальшим нарощуванням його присутності.
Обидва автори переймаються проблематикою, майже цілинною на українському полі. І це означає, що відтепер нашим літератам не треба винаходити вело й водночас — вони мусять зважати на високу планку, виставлену Рушді й Вишневським. Інакше кажучи, увімкнено механізм інтелектуальної конкуренції.
Того ж року вийшло дослідження, важливе для розуміння ситуації і перспектив на вітчизняному ринку: «Українська книга в контексті світового книговидання» (К.: Книжкова палата), здійснене президентом Української асоціації видавців та експертом «КР» Олександром Афоніним (у співавторстві).
А інший наш експерт, докторка історичних наук зі Львівської наукової бібліотеки Лариса Головата проаналізувала раніші ринкові механізми: «Українське видавництво» у Кракові — Львові, 1939—1945» (К.: Критика).
Ще один експерт «КР», доктор соціальних комунікацій Ігор Павлюк оприлюднив роботу «Письменники у пресі» (Луцьк: Волинська обласна друкарня), актуальність котрої полягає у нинішньому ренесансі письменницької співпраці з медіа.
Професор історії Ужгородського університету Сергій Федака, також наш експерт, опублікував 2010-го аж три книжки: свою найповнішу і найпрезентабельнішу краєзнавчу розвідку «Ужгород крізь віки» (Ужгород: Патент) і два дебютні романи: «Валет Валентина Другета» (Ужгород: Ліра) — пізньосередньовічна міська історія, та «Карпатський кросворд» (Ужгород: Карпати) — конспірологічна версія початку Другої світової війни на Закарпатті. Зрештою, 2010-го вийшла бібліографія творів Миколи Жулинського, що обійняла 176 сторінок.
У наступному рейтигу-2011 книжка експерта М.Жулинського «Українська література. Творці і твори» (К.: Либідь) посяде 3-тє місце і лишиться у пам’яті, як одне з головніших його видань. Новинка від Сергія Федаки також виявиться третьою у своїй підномінації — завдяки сміливому виходу поза межі регіональної проблематики: «Сучасна Україна: портрет з натури» (Ужгород: Ліра).
Дослідження Галини Ковальчук «Рукописні книги та стародруки» (К.: НБУ ім.Вернадського) виявиться другим серед спеціальної літератури. Засвітиться новинкою і новий тогорічний експерт, Ірина Славінська (33 герої укрліт. — Х.: Фоліо) — саме це видання потягне за собою низку імідж-інтерв’ю-книжок у виконанні багатьох видавництв.
2011-й був щедрий на літературні феєрверки — досить поглянути на Короткі списки номінації «Красне письменство», аби заніміти у захваті. Але от халепа: уперше виведений на українську літературну сцену лідер французького екшн-детективу Жан Крістоф Ґранже (Miserere. — К.: Махаон-Україна) опиниться лише на 19-му місці (з 54-х номінантів).
Звісно, міг би, як Оксана Забужко у повище описаному казусі, хряснути дверима й вийти зі складу експертів через незгоду. Але ж мої власні оцінки щороку збігаються з остаточним рейтингом максимум на 70 відсотків…
Тож, скористався досвідом Лесі Коваль, котра на кожному своєму Форумі оголошує власних «лідерів», і запровадив епізодичну Відзнаку президента рейтингу, щоразу наголошуючи у відповідному дипломі, за що, власне, як обізнаний читач, вдячний тому чи тому видавництву.
За несподіваність дякував тоді «Видавничому дому Дмитра Бураго» (Японська література. Хрестоматія. ХІV — XIХ ст.). За актуальність — видавництву «К.І.С.» (Микола Рябчук. Постколоніальний синдром). За розкіш — «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-зі» (Ганс Християн Андерсен. Кресало). За оригінальність — «Мистецтву» (Дмитро Малаков. Мальовнича Україна).
2011-й рік запам’ятався багатьма видавничими креативами. «Критика» видала філософський есей Володимира Єрмоленка «Оповідач і філософ Вальтер Беньямін» — так щедро-розкуто ніколи раніше і дотепер ніхто не зважився публікувати гуманітаристику (3-тє місце після новинок Івана Дзюби та Мирослава Поповича).
Володимир Рутківський романом «Сині води» (К.: Темпора) затирає межу між юнацьким та дорослим читанням. «Енеїда» Котляревського у виконанні столичного видавництва «Корбуш» підважує досі безперечний авторитет ілюстрацій Базилевича.
Видавництво, яке тепер добре відоме як laurus, публікує спогади Теффі «В стране воспоминаний. Рассказы и фельетоны 1917–1919», де вже тепер можна угледіти зачатки «руского міра», а видавництво Києво-Могилянської академії зладжує збірку історичної аналітики «Російський імпереалізм» — схоже, тоді, за три роки до російської агресії, ті книжки ніхто серйозно не прочитав.
А переклад нового роману Стівена Кінга «Під Куполом» є взагалі для нас нове слово у розумінні того, як швидко сучасна так звана цивілізована людина перетворюється на звіра — спостерігатимемо те навіч з утворенням бандитських угруповань «ЛНР/ДНР».
Завершився преміальний сезон «КР’2011» у виставковому центрі «КиївЕкспоПлаза», де Едвін Задорожний влаштував з цієї нагоди позаплановий ярмарок «Книжковий Миколай». Посеред виставкової експозиції вибудували подіум, яким дефілювали книжки-лавреати.
На перпендикулярній сцені я з нашим експертом Станіславом Бондаренком, тоді головним редактором газети «Літературна Україна», апробували новий формат — дискусійні пінг-понг-тези з приводу Коротких списків. Надалі ця концепція втілилася на телебаченні.
Коли вже визначили рейтинг-2012, прийшов на прийом до голови НТКУ Єгора Бенкендорфа. Хто я був для нього у ті глухі януковичевські часи, людина з вулиці?
Проте, голова Першого національного не просто зрозумів упродовж п’яти хвилин, що я пропоную, а одразу скликав нараду — і за півгодини ми вже мали чіткий технологічний розклад: «Тиждень книжкової моди» — у семи випусках (за кількістю номінацій «КР») у щоденній програмі Олеся Терещенка «Про головне». Оголошення лауреатів — у півторагодинній гала-програмі.
З Олесем були знайомі ще з часів спільної роботи на «1+1» наприкінці 1990-х — за двадцять років він став вдумливим інтерв’юером, що міг витягнути потрібну інформацію чи не з будь-кого.
Я, щоразу в парі з експертом чергової номінації, почувався ейфорійно: упродовж двадцяти хвилин ми встигали максимально-мінімально схарактеризувати асортимент Коротких списків.
Цей, як на мене, вельми успішний досвід телепрезентації рейтингу ми спробували повторити наступного року. Новий очільник Першого національного так само погодився на пролонгацію формату.
Відбулося навіть кілька програм на «Про головне» Терещенка, але потім настав місяць лютий 2014-го. Подзвонив і скасував усі заплановані — аж до фінального — ефіри.
