Література співчуття і сумніву: рецензія на книжку Володимира Діброви «Нове, сиве, різне»

 

«Нове, сиве, різне» — строката різножанрова суміш. У цій книжці — вірші й ліричні прозові замальовки, есеї та оповідання, і навіть «ненаписані романи».

 

 

Місце подій — або Україна, або Америка. Володимир Діброва належить до тих авторів, у яких ці далекі та мало між собою схожі локації пречудово, органічно поєднуються.

 

Яким є типовий твір із «Нового, сивого, різного»? Це трохи химерна, трохи абсурдна, а трохи й банальна пригода, що стається переважно зі схильним до рефлексій головним героєм і що залишає по собі задуму, можливо, філософського характеру; та в кожному разі — більше запитань, ніж відповідей.

 

Інакше кажучи, книжка Діброви має дещо від притчі, але в ній практично відсутній повчальний, моралізаторський аспект цього поважного жанру.

 

Приводом для задумливої оповіді тут можуть стати дуже різні випадки та історії. Смерть близької людини; карколомні зміни, вчинені часом; клапті телефонного довідника, побачені на вулиці...

 

Зрештою, на колії досить екзистенційної прози виводить і така пересічна колізія, як завдання адаптувати тексти навчального посібника з російської мови у білоруськомовний контекст, що його отримує один викладач в одному із західних університетів.

 

В іншому випадку ціла буря розгортається навколо запрошення дати коротенький, на дві хвилини коментар для радіо, що його отримує від журналістки головний герой одного з текстів «Нового, сивого, різного».

 

Він вирішує, що за ці дві хвилини зобов’язаний висловити якнайбільше, практично все, що будь-коли хотів сказати світові. Нервові та ретельні приготування, зрештою, закінчуються тим, що журналістка просто не передзвонює. Коментар не знадобився.

 

Окрема, важлива для Володимира Діброви тема — митець і його взаємини з власним талантом, із власною місією в умовах реального соціального життя. Де межа, з одного боку, зради себе і свого покликання, а з другого боку, перетворення оригінальності та внутрішньої свободи на порожню примху, лінощі, загнивання у власному соку чи безпорадний фанатизм? Письменник показує виразних персонажів.

 

Наприклад, двох художників, які пишуть винятково ікони (все решта, на їхню думку — профанація) та вирушають до Москви подивитися на «Трійцю» Рубльова в надії, так би мовити, вийти на новий духовно-енергетичний рівень. Але ікона їх «не пускає»...

 

Втім, не треба думати, що Володимир Діброва таврує асоціальних типів чи утверджує ту чи іншу форму поведінки. Як уже було тут написано, книжці «Нове, сиве, різне» не притаманний повчальний пафос. Навіть там, де автор відверто знущається зі своїх персонажів чи з обставин, у які вони потрапили, він зберігає дві ключові якості, й обидві на літеру «с». Це — співчуття і сумнів.

 

У творах Діброви справді легко віднайти співпереживання, співчуття навіть до тих, хто зовсім не викликає захоплення. Характерно, що з-поміж відгуків на цю книжку, які доводилося чути, траплялися думки приблизно такого кшталту: тут письменник значно м’якіший і добріший, ніж у попередніх. У кожному разі, сентиментальність однозначно і доволі концентровано розлита в повітрі новинки, наскільки так можна висловитися.

 

Що ж до сумніву, вагання і рефлексії — вони супроводжують героїв і оповідачів «Нового, сивого, різного» скрізь. Навряд чи про це скажеш точніше, ніж в одному з поетичних творів книжки: «Бо поезія — не місце для докорів чи гризот. / І це — лише одна з причин, / Чому я більше не пишу віршів».

 

Кожному читачу та кожній читачці, напевне, найбільш запам’ятається в новій книжці Володимира Діброви щось своє. Комусь — щемкий вірш про смерть рідної людини. Комусь — опукло передана атмосфера Києва дев’яностих і вісімдесятих років.

 

Мені ж згадується експериментальна частина творів. Наприклад, «Відбраковане» — серія гротескних, пародійних, пунктирно виписаних сюжетів, що нібито повинні були «вирости» до великих романів і кіносценаріїв. Цей та інші «формалістичні» тексти додають «Новому, сивому, різному» вигадливо-грайливої родзинки.