У неї закохувалися Володимир Сосюра і Павло Тичина. Завдяки останньому їй вдалося раніше вийти... зі сталінських таборів.
Щемлива пісня «Мовчи» на слова української поетеси є в репертуарі рок-гурту «С.К.А.Й» та «Pianoбой». Лише нині ім’я письменниці, співачки Олени Журливої повертається з небуття.
Журба і радість
Олена Котова (дівоче прізвище Пашинківська) народилася 24 червня 1898 року на Черкащині у містечку Сміла в українсько-польській родині. Сім’я була велика — дев’ятеро душ, тож, як кажуть, «не вилазили з боргів та злиднів». Семеро дітей померли з голоду, батько втратив роботу. Вижили лише двоє сестричок — Оленка та Катруся.
Попри важке життя, Олена прагнула вчитися. Маючи лише одинадцять років, вона просить, щоб її відпустили до Києва. Якось удалося дівчинці здати в часопис «Рідне слово» свій перший вірш — його не лише надрукували, а навіть виплатили гонорар. Цікаво, що вірш було написано російською мовою з доволі претензійною назвою — «Чего хочу, сама не знаю».
«Після цього вона почала багато писати віршів, але нікому не показувала свого зошита, — згадувала сестра Катерина, — ховала у стрісі бабусиної хати». Перша дитяча перемога переконала Олену: треба прагнути до мрії та наполегливо до неї йти.
У віці чотирнадцяти років невгамовна дівчина познайомилася з Лесею Українкою, якій читала власні вірші. 1914 року за участь у демонстрації в день відзначення пам’яті Тараса Шевченка Олена була арештована царською поліцією.
Згодом вступила до київської Печерської гімназії Плетньової і закінчила там вісім класів з педагогічним нахилом. Попри те, що сама ледь фінансово виживала, зуміла забрати до себе молодшу сестру. І мала подвійну відповідальність, адже потрібно було дбати про хліб насущний.
Володіючи унікальним мецо-сопрано, почала співати в церковних хорах. Під час першої світової та громадянської воєн, щоб якось вижити в ті буремні роки, вона давала приватні уроки.
Юна красуня-гімназистка мала безліч шанувальників. Здавалося, життя налагоджується, попереду на дівчину чекає блискуче майбутнє. Ніщо не віщувало біди, проте вона вже причаїлася, лише чекала слушної хвилини. Олена перебувала на канікулах в селі Тальному, де працювали її батьки. Власне, саме батьки, не підозрюючи нічого поганого, попросили Олену позичити пачку чаю у сусіда, опереткового актора Луки Будніченка. Тоді Олена зазнала насильства від знайомої людини, і це найбільше її пригнічувало.
Як вона давала раду своїм дорослим проблемам, які так несподівано увірвалися в її життя? Якби ж то вчасна допомога дорослих, якби їхня порада... Проте дівчина залагоджує всі проблеми самостійно, адже незапланована вагітність аж ніяк не входить в її плани. Замість кваліфікованого лікаря потрапляє до баби-повитухи.
Відтоді, як Олена Пашинківська дізналася, що в неї ніколи не буде дітей, життя розділилося навпіл. Безжурної дівчинки Оленки більше не було. Так з’явився псевдонім Журлива. Згодом оперетковий актор Лука Будніченко навіть просив її руки, проте дівчина відмовила.
Той період життя видався справді неоднозначним: iз журбою радість обнялась. Поразки і злет, ганьба і слава. Гімназію Олена Журлива закінчила з відзнакою, згодом починає брати уроки вокалу у відомого співака Михайла Микиші. Під час театрального сезону 1909-1910 років її запрошують до хору київського драмтеатру, а в 1912 році Олена Журлива друкується в часописі «Українська хата».
Пантера чоловічих сердець
Це був найкращий час для мисткині — красуня-поетка вміла зачарувати і своїми модерновими віршами, і зовнішньою привабливістю. На літературних вечорах не лише читали поезію, а й поринали в «паморочні романи». Письменниця Галина Журба пізніше згадувала, що головною дійовою особою на цих літературних вечорах була поетка Олена Журлива, «пантера мужських сердець».
До речі, Галина Журба аж ніяк не була родичкою Олени. Ба більше: на той час навіть не зустрічала її і не бачила. Проте Олена була настільки відомою у літературних колах, що Галину постійно плутали з нею. Одного разу ошелешили запитанням: «То це ви поетеса наша, що через вас хотіли повіситися?» Не витримавши, Галина Журба поцікавилася у головного редактора «Рідної хати» Павла Богацького: «Хто ця фатальна жінка?» На що почула відповідь Богацького: «Це було щось неймовірне — всі наші хлопці, включно зі мною, мусили пережити чуму від Олени Журливої».
Тим часом «фатальна жінка» успішно робить кар’єру. У 1916 році знайомиться з композитором Миколою Лисенком, під його акомпанемент виступає в київському клубі «Родина» і виконує українські пісні та романси. Під час театрального сезону 1929-30 років Олена Журлива виконує партію Кончаківни в опері Олександра Бородіна «Князь Ігор» в оперному театрі Харкова (на той час столиці України).
Після того як Олена переїхала до Харкова, її учениця Неоніла Францева писала: «Ми дуже жалкували за Оленою Костівною, яка у 1926 році переїхала до Харкова. Пам’ятаю і досі, які затишні вечори, що відбувалися в школі, які хороводи ми співали на них: і «Подоляночку», і «Ой, нумо, заплетемо шума», Олена Костівна завжди була з нами (Олена Журлива певний час викладала в 61-й трудовій школі. — Авт.). Її голос — неповторне мецо-сопрано — і досі згадую, як казку. Потім нам стало відомо, що у 1926 році вийшла її збірка «Металом горно», а в 1930 р. — «Багряний цвіт».
Зловісна тінь 1937-го
У 1929 році Олена вийшла заміж за інженера Петра Котова, проте подружнє життя не можна було назвати щасливим. Чоловікові зради переживала болісно, проте саме в цей час народжувалися її найкращі поезії: «Чи ти пригадуєш той день?», «Так, ми обоє винуваті», «Зустрілися дві хмаринки».
Пробує сили в журналістиці, пише літературно-критичні статті, друкується в періодиці.
Про романи Олени Журливої складали легенди. Ніжний лірик Володимир Сосюра був закоханий у цю красуню-поетку. З Оленою Журливою все було, як в авантюрному романі: шал почуттів, пристрасть. Словом, яскравий феєрверк, який спалахнув і згас. Не оминув пазурів «пантери чоловічих сердець» і Павло Тичина.
Попри романтичні почуття, Олена все-таки віддала перевагу сім’ї. З чоловіком Петром Котовим вона поїхала пожити до Москви. Олена працювала у школах, організовувала літературні вечори. А надворі зловісною тінню нависав 1937-й рік.
У справі Олени Котової насправді дуже багато незрозумілого. А головне, так і нез’ясованим залишилося питання: хто доніс на Олену Костянтинівну? Варіантів було декілька: знайомі, двоюрідний брат, навіть... власний чоловік. Подейкували, що Петро Котов хотів позбутися законної дружини через те, що мав коханку. Словом, у «справі» красуні Котової було стільки питань, що відповідь на них досі не знайдено.
Яскрава, незалежна, улюблениця чоловіків, вона миттєво опинилася сам на сам iз безжальною каральною системою. Критики відзначають, що попри репутацію богемної письменниці, яка оспівувала природу кохання, Олена залишалася сильною особистістю, яка вміла покладатися на власні сили. Проте перед безжальним червоним молохом була безсилою.
Заслання на Алтай
Сестра Катерина згадувала: «Скільки тортур і страждання перенесла бідна моя сестра. За що їй таке?... П’ятого жовтня 1938 року о другій годині ночі прийшли і заарештували. Повезли на Луб’янку, де до ранку робили допит, а потім відвезли в Бутирську тюрму. Це були часи «єжовщини», коли людей брали навіть за рознарядкою, але сестру взяли саме як українську поетесу, на цьому найбільше наполягали слідчі під час допитів».
Який страшний оксюморон: тюремні катівні і... мармелад. Слідчі пригощали заарештовану Котову мармеладом, тільки вона такою люб’язністю не скористалася. Слідчі провокували, пригадували якість приватні розмови. Колись була випадкова розмова Олени Журливої з двоюрідним братом В’ячеславом Пашинківським, зачепили тему колективізації. Мовляв, тоді Олена сказала: «Це буде ще не скоро, бо наше селянство не зразу усвідомить користь колективізації». Крім брата, чоловіка і сестри на той момент у кімнаті нікого не було, але слідчий, пригощаючи мармеладом, з єзуїтською посмішкою цікавився: «Так що, колективізація буде не скоро?»
За «агітацію проти радянської влади» Олену Журливу на 10 років було відправлено на Алтай, де знущання й важка фізична праця в умовах суворого клімату підірвали її здоров’я. «Сестра етапом прибула в Барнаул, — писала сестра Катерина, — де почалися справжні її муки. Таку молоду, тендітну, вродливу жінку призначили... конюхом диких киргизьких коней!». Одного разу впала з коня й ледь не вбилася. Люди допомогли дістатися до бараку — землянки з двоповерховими нарами.
Приїхав чоловік, який продовжував працювати в Москві. Відразу не впізнав красуню-дружину. Від колишньої «пантери чоловічих сердець» лишилася сумна посмішка на змарнілому обличчі. Олена змінилася настільки, що й сама б себе не впізнала. Була у ватяних штанях, «кухвайці». Вартовий дивувався: мовляв, навіть не віриться, що такий гарний чоловік приїхав до «зечки».
Була виснажена морально й фізично. Чула знущальне від наглядача-землячка: «Це тобі, Котова, не ялти й не курорти...» Виконувала важку фізичну роботу, вирощувала буряки.
Немилосердна хвороба прогресувала, остаточно виснажуючи змучену Олену Журливу. В неї віднялися руки й ноги, а тут ще нова біда: укус інфекційного кліща уразив центральну нервову
систему. Доля трохи змилостивилася над бідолашною заарештованою: її відправили на молочну ферму. Там було трохи легше. Та це було тимчасове полегшення, хвороба прогресувала.
Невідомо, якою була б подальша доля, якби не клопотання Павла Тичини — так несподівано відлунило далеке романтичне кохання. Поет на той час мав літературну славу й визнання, він посприяв, щоб Олену Журливу достроково звільнили у 1944 році.
Утім на волі на неї чекали нові випробування. Чоловік спершу привіз Олену до своєї матері в Дніпропетровськ, «бо в Києві жив з іншою». Відтоді «особистим секретарем, другом і порадником» Олени стала сестра Катерина.
Саме Катерина стала справжнім ангелом-охоронцем для своєї багатостраждальної сестри, яка ще в юності запрограмувала свою подальшу долю, обравши журливий псевдонім. Відтоді журба стала постійною супутницею Олени Котової.
«Були лікарні Києва, — писала сестра Катерина. — Знову Дніпропетровськ. Волога підвальна кімната. Завдяки Миколі Бажану отримала Олена паспорт. Знову — Харків. Тичина надсилав гроші для лікування... Але вже нічого не допомагало».
Лікар вищої категорії Маньківський зі столичної Жовтневої лікарні, в якій лікувалася Журлива, сказав: «Котова — молода, красива, пише вірші, проте вона вже не підведеться, параліч настане скоро. Уся нервова система уражена».
Останні двадцять років свого життя Олена Журлива провела у Кіровограді (нині Кропивницький). Навіть встигла попрацювати в школі, Інституті удосконалення вчителів. Оскільки родич був директором місцевого театру зі славетною історією (там творили свого часу Марко Кропивницький і Тобілевичі), Олена з Катериною мали змогу відвідувати вистави. Нікому не зізнавалися, що Олена Котова і Олена Журлива — одна й та сама людина.
Однак хвороба все-таки перемогла мужню жінку — паралізованою вона пролежала 20 років і 5 місяців. Померла у червні 1971 року.
Життя після смерті
У долі Олени Журливої відбилася трагічна епоха, яка нищила цвіт української нації. Наслідки цього «покосу» української інтелігенції ми відчуваємо повсякчас. Відчуваємо на фізичному та на ментальному рівнях.
В Олені Журливій було щось неповторне, вишукане: європейський вишкіл, український аристократизм, освіта, привабливість.
Пізніше про неї писали: «Після того, як партія рішуче засудила порушення норм соціалістичної законності і відновила ленінські норми життя, Олена Журлива знову повертається в Україну, і знову під її пером народжуються нові рядки, в яких вона бачить рідну землю в цвіту. З незалежних від поетеси причин наставала вимушена перерва, яка на багато років відірвала її від активної громадської і творчої діяльності». І жодної згадки про те, що то була за «вимушена перерва» і якою повернулася українська поетеса на рідну землю. Фізично немічною, з покаліченою долею.
Її душа прагнула відігрітися, відтанути, знаходячи порятунок у спілкуванні з природою. Вона вслухалася у спів птахів, вдихала на повні груди аромат чебрецю та цілющих трав. У 1962 році вийшла збірка «Земля в цвіту», у 1964-му — «Ой літечко, літо».
А ще Олена Журлива — авторка світлих поезій для дітей. Віршики «Не дівчинка, а квітка», «Хазяєчка», «У нашої Наталі», «Наш Воркотик», «Гиля, гиля, гусоньки», «Ластівка», «Узяла лисичка скрипку» полюбилися не одному поколінню дітей.
Долаючи власний фізичний біль, Олена Костянтинівна знаходила в собі сили, щоб допомагати іншим. Відома історія про те, як поетеса своїми порадами повернула до життя Тетянку Постнікову — дівчинку, яка важко хворіла та зневірилася у житті. Поетеса зуміла переконати дитину, що жити варто попри все — попри біль, відчай страх. Недаремно в юності Журлива зустрічалася з Лесею Українкою, і ця зустріч виявилася знаковою...
Понівечена гілка життя Олени Журливої, у якийсь період здавалося, вже ніколи не відродиться до нового життя. Утiм поезія Олени Журливої жива. Щемлива пісня «Мовчи» на слова української поетеси є в репертуарі рок-гурту «С.К.А.Й» та «Pianoбой»: «Мовчи, мовчи, не треба слів старих одноманітних; лякаєш перший срібний спів бажань моїх розквітлих; підстав лице своє вітрам на любощі розкущі; поглянь на небо — зорі там весною прехороші».
