«Львів — одне з найкрасивіших міст...», — ці слова почули львів’яни з вуст Бориса Чичибабіна на творчій зустрічі з поетом, яка відбулася 1992 року.
А перша звістка про нову яскраву зірку на поетичному обрії України — харківця, до того широкому загалу невідомого, — з’явилася дещо раніше.
На початку листопада 1990-го преса повідомила про чергове присудження Державних премій СРСР.
А 16 листопада того ж року «Львовская правда», обласна газета, що виходила російською мовою, вмістила (у відповідь на запит читача) публікацію про одного з лауреатів — Бориса Чичибабіна, удостоєного цієї нагороди за збірку віршів «Колокол» («Дзвін»), видану, як було зазначено, «коштом автора».
У редакційному вступі йшлося: «Публікуємо розповідь про поета, підготовлену на прохання редакції педагогом, що виступав із лекціями про Б. Чичибабіна на курсах підвищення кваліфікації вчителів при Львівському університеті».
Ось фрагменти цієї розповіді: «Спочатку була платівка: «Борис Чичибабін. «Дзвін». Вірші. Читає автор»... Потім був голос: густий та глибокий... Так почалася для мене поезія Бориса Чичибабіна... Моторошно стає від думки, що можна було майже двадцять років обкрадати читачів, позбавляючи їх такої поезії... Увесь зі свого часу, Борис Чичибабін, одначе, часто випереджав його...
Поезія Чичибабіна — уся — настояна на величезній любові до Людини, до життя, на вірі у безсмертну людську душу і на соромі за те, що цю душу вічно гнобили... Духмяним хмелем степу п’янить ця мова з мозаїковими вкрапленнями українського слова, дихає прохолодою лісів, іскриться первинною сніжною білістю, зцілює душу джерельною чистотою, «деревинною ніжністю».
І ще — це книга Любові, в якій кохана проходить із поетом увесь його хрестовий шлях... Не знаю, не пам’ятаю за останні два десятки років таких поетичних розкошів. Справді щільний сплав думки і звуку. Воістину «Дзвін». І він сповіщає про головне».
Під публікацією підпис: Жанна Храмова, учителька Львівської школи №28.
Збірка віршів, скромно видана «коштом автора» (а насправді — з фінансовою допомогою друзів), зворохобила застійні поетичні ковбані післятоталітарних років і безпрецедентно (недержавне видання!) була удостоєна Державної премії.
І дістала широчезний читацький відголос. Зокрема, й у Львові.
А «звела» поета з рідним містом Жанна Храмова, шкільна вчителька.
Писала йому листи, надсилала власні вірші. І запросила до Львова.
«За її запрошенням ми побували у Львові, — згадує (у книзі спогадів про поета) його дружина Ліля Карась-Чичибабіна, — де відбувся творчий вечір, який вела Жанна Храмова.
Під час вечора стався несподіваний інцидент: у Бориса Олексійовича запаморочилася голова, і він був змушений перервати читання, щоб ужити ліки.
Довгу паузу було заповнено хвилюючим читанням Жанни «Сонетів до коханої» та перекладів віршів Чичибабіна українською мовою.
Завдяки Жанні Вікторівні твори Чичибабіна було вміщено у «Хрестоматію російської літератури. 10 та 11 класи» (Львів, 1999).
В її перекладах опубліковано вірші «Молитва», «Зніми знемогу з мене, матір Смерть...», «Тобі, моя Русь...», «В гаю солов’їнім...».
«Не подаруй легкої долі», — просить Чичибабін у своїй «Молитві», — зауважила у передньому слові ведуча вечора.
І говорила про тюремне ув’язнення за так звану «антирадянську агітацію», і про табори, і найтяжчі, за його визнанням, післятабірні роки: адже зараз нам відомо, що це таке — тавро колишнього політв’язня за тих часів.
Але була свобода, яку ніхто забрати у нього не міг, навіть у тюремній камері. І Поезія, відображене у ній життя. І ще — кохана, про яку казав стисло, чітко: «Мене врятувала Ліля».
Добре пам’ятаю цей вечір. Зніяковілий від несподіваної овації, у непримітному піджачку (згадалося «папужачого» кольору вбрання Євгена Євтушенка, перед тим гостя львів’ян), високий, сутулуватий, з дещо вибачною усмішкою («за що така гучна зустріч?»), зачекавши на тишу, почав, трохи погойдуючись, промовляти — розмірено, наче хвиля за хвилею — рядок за рядком.
Не «читав вірші» (ні аркушика в руках, ані книжки), а видихав їх, наче народжених тут, у нас на очах.
Безліч запитань. І прямі, недвозначні, часом такі ж гострі, як вірші, гранично щирі відповіді. Тон розмови поважний, із намаганням у відповіді не відбутися «загальниками», а «дійти до самої суті».
Читає одну із записок. «Ви за вільну Україну чи за оновлений Союз? Напишіть вірш, будь ласка, про вільну Україну.
Відповідає так: «Писати на замовлення я не вмію. Я напівжартома кажу, що кращі мої вірші мені диктує Бог. Це таїна — як приходять вірші. Отож, якщо Бог продиктує, напишу про вільну Україну обов’язково. Так, я за вільну Україну. Але можу додати, що все не так просто... Здається — ось суверенітет, ось вільна Україна. Однак після цього тільки й починаються найголовніші труднощі, найголовніші муки...
— Борисе Олексійовичу, а як щодо інтерв’ю? — запитую вже вдома (харківські гості — Борис та Ліля — не встояли перед натиском Жанни, яка запросила їх до Львова, і погодилися перебувати не в готелі, а в нас). — Для «Високого Замку». Таку назву має тепер наша колишня «Львовская правда», яка першою про Вас львів’янам розповіла...
І ось уривки з цього інтерв’ю: «Я народився на Україні. Це моя Батьківщина. Земля України, її повітря, її природа — це єдине, що мені рідне... Моє дитинство і майже все моє життя минуло на Слобожанщині, це Харківська область, це лісостеп, милі, домашні, затишні українські ліси... Усе моє життя пов’язане з Україною.
Коли виник Рух, я був одним із перших, які вітали його, захищали від нападок тих, хто до нього ставився з упередженням, підозрою. Розумів: справа відродження культури, відродження мови, відроджения духу нації, яка не мала можливості розвивати свою культуру, свою мову, свою самостійність, духовність, — це, безумовно, свята справа.
Народ український твердо проявив свою волю, висловившись за повне відокремлення від Союзу... Але побоююсь, що шлях буде нелегкий, досить тривалий.
— Вам близькі кращі відмінні риси українців, чи не так?
— Мене приваблює багато чого у традиціях українського народу. До речі, коли кажуть (а є такі тенденції навіть у Солженіцина), що, мовляв, українці й не народ зовсім, — це неправда. Україна має свої традиції, іноді, я сказав би, протилежно відмінні від деяких рис російського народу. Українцям, до прикладу, аж ніяк не притаманний ось той дух рабства, про який писав Василь Гроссман (як на мене, дуже справедливо писав).
Адже вся історія Росії була саме історією рабства, і свободу там чим далі, тим більше придушували. Україна самою своєю історією була від цього вільна. В Україні живе дух Запорозької Січі. Тому я вважаю, що Україна має свій шлях, відмінний від російського, пов’язаний із відмінностями від російського характеру, від російського духу. Тому я вітаю і відродження українського духу, духовності української, і прагнення до справжньої самостійності, незалежності...
Гасло «Слава Україні!» я розумію так: «Слава вільній Україні». І за таку Україну закликаю боротися усіх в Україні сущих неукраїнців.
Щоб стало, нарешті, так, що ми перестанемо зосереджуватись на тому, якої ми нації, а просто будемо людьми.
Адже саме про те говорив великий Тарас:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Ось до цього треба йти, цього прагнути».
...Ходили Львовом, милувалися ним. Щедро й багато читав нам віршів Борис Олексійович тими днями, на жаль, дуже короткими.
Згодом ми гостювали у Чичибабіних у Харкові. І були листи до нас, у Львів, із ретельно переписаними (круглими, наче горошини, літерами) новими, ще ніде не публікованими віршами.
І бандеролі з публікаціями — у часописах, альманахах, свіжовиданих збірках — з теплими, сердечними словами привіту львів’янам.
І трагічна звістка — перестало битися серце...
А хвилі чичибабінського впливу розливалися все ширше. Вечори пам’яті поета у Львові, «Слово про Чичибабіна», з яким виступала незмінна ведуча вечорів у школах, вишах, національно-культурних товариствах.
Вечір пам’яті у Києві; у запрошенні — перелік промовців: кияни Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Юрій Шанін, Галина Крюкова, Ігор Римарук, харків’янка Ірина Євса, львів’янка Жанна Храмова.
...Серед багатьох папірців, у прозорому «файлику» — пожовклий аркуш паперу з віршовими рядками, написаними круглястим чичибабінським почерком.
Читаю:
Чьи над миром крылья распростёрты?
То ль безумны, то ли во хмелю вы —
снова пущен в лёт орёл двумордый,
когтелапый и кровавоклювый.
Пригадую: Борис Олексійович, від’їжджаючи зі Львова, залишив цього аркуша зі словами: «На додаток до інтерв’ю. Ще ніде не публікувалося...»
Це був щедрий дар поета — миттєвий відгук на повернений iз небуття хижий царський герб — двоголовий орел, що розправив крила над «новою Росією».
Львів’яни цю гнівну «оду» «кривавоклювому» прочитали в газеті раніше за інших — задовго до її появи в інших виданнях.
Читаю на аркушику далі:
И одна башка его на запад,
на восток таращится вторая, —
он убийством выкормлен и занят,
зенки вдаль прожорливо вперяя.
Оживлён охраною и свитой,
взмыл стервец зловонный и зловещий,
как дракон из пьесы знаменитой,
вечно алча крови человечьей.
Ждёт и бдит, злопамятен и хищен,
мстлив и жирен, этакая нечисть!
Мы ж героя меж себя не сыщем,
да и вряд ли на такого меч есть.
Где ни сядет выходец из ада,
там все травы кровию кропимы,
и одна у несыти досада —
что достать не может Украины.
...І мурашки по шкірі: провидець! Написати таке, передбачити таке тоді — чверть століття тому!
Це був влучний постріл у хижака. Поет навів приціл точно. Подумалось: чому б цю зброю не використати нашим сучасним інформаційним «зброярам»?
Надрукувати цього вірша масовим накладом і розповсюдити якомога ширше. Щоби справжнє обличчя російського «орла двомордого» постало у всій красі перед кожним в Україні сущим.
Щоб «стерво смердюче і зловісне», «кігтьолапе і кривавоклюве» захлиналося від прикрості, що дістати не може України.
ДОСЬЄ «УМ»
Борис Чичибабін (псевдонім — прізвище матері, за паспортом — Полушин), поет.
Народився 9 січня 1923 р. у Кременчуці.
До 1930 р. родина проживала в Кіровограді, потім у селищі Рогань поблизу Харкова.
У шкільні роки відвідував літературний гурток, публікував свої вірші у шкільній та міській газетах під псевдонімом Борис-рифмач.
Більшу частину життя поет прожив у Харкові.
У червні 1946 р. Чичибабіна заарештували й засудили за антирадянську агітацію.
Після майже дворічного слідства (по березень 1948 року, коли перебував у Луб’янці, Бутирській і Лефортовській в’язницях), Чичибабіна відправили для відбування п’ятирічного строку у Вятлаг Кіровської області.
1951 рік — повернувся у Харків, працював різноробом, підсобним працівником сцени в театрі, потім закінчив бухгалтерські курси і влаштувався за спеціальністю в домоуправління, потім у вантажний автотаксомоторний парк.
У 1958 році з’являється перша публікація поета в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). У Харкові в маленькій кімнатці Чичибабіна на горищі збираються любителі поезії.
У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові — «Мороз і сонце».
У січні 1964 р. Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв’язку, яку через два роки на негласну вимогу КДБ розігнали.
У 1965 р. у Харкові виходить збірка «Гармонія», 1968 р. — «Пливе Аврора». Потім у 1972 році з’явилася збірка його віршів у самвидаві.
1966—1989 рр. — працював старшим майстром матеріально-заготівельної служби (по-простому — рахівником) харківського трамвайно-тролейбусного управління.
У 1973 р. Чичибабіна виключають зі Спілки письменників СРСР. (Поновлять у 1987-му).
1990 р. за видану власним коштом книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної премії СРСР. Поет стає учасником роботи товариства «Меморіал», дає інтерв’ю, здійснює поїздки в Італію, Ізраїль.
Пішов в іншосвіт 15 грудня 1994 року.
