Вельмишановний Євгене Миколайовичу! Незважаючи на Вашу велику зайнятість, ми вкотре просимо допомогти Національному музею народної архітектури та побуту України.
З відписок чиновників Міністерства культури на наші листи бачимо, що Ви не маєте помічників-фахівців, а в адміністрації Музею також відсутні фахівці.
Вкотре нагадуємо Вам, що Музей, скарбниця пам’яток дерев’яної народної архітектури (ХVІ — початок ХХ століть), на думку фахівців, найбільший і найкращий скансен Європи, нині на 50% технічно знищений, а про його розбудову та просвітницько-культурну діяльність годі й казати.
Генеральний директор Музею Ю. А. Бойко доповідає Вам, що за його керівництва відремонтовано й відреставровано значну кількість пам’яток. Однак у цій «правді» одне окозамилювання й відмивання коштів.
Варто навести одне з останніх «нововведень» дирекції з реставрації дахів дерев’яних пам’яток.
Ось як сьогодні «рятують» хату кінця ХІХ ст. в експозиції «Шевченків край» (с. Таборів Сквирського району Київської області). Дах сільської хати в цьому регіоні традиційно вкривали кульовою соломою.
Технологія покриття така: виготовлені парки (невеличкі подвійні кулики соломи) прив’язують до лат солом’яними перевеслами й також з’єднують між собою перевеслами. І так по всій площині даху.
З практичної точки зору це робить покрівлю щільною, міцною й водонепроникною. За розповідями сільських покрівельників, такі дахи слугують до 30 років.
На сьогодні названа хата, і не тільки вона, вкрита з грубими порушеннями традиційної регіональної технології покриття дахів: солому розстеляють тонким шаром по латах і прикріплюють до лат залізною «арматурою» (товщиною близько 10 мм).
Унаслідок такої «технології» дах не зможе проіснувати й кількох років. Це — «звіт» для Міністерства, а не збереження пам’яток.
Вельмишановний Євгене Миколайовичу, вісім музеїв просто неба в Україні — це «лебедина пісня», в якій подано образ народної культури українського села.
Саме в таких музеях наступні покоління зможуть бачити, якою була полтавська козацька хата, подільська, гуцульська, лемківська, хата півдня України.
Крім цього, будівлі наповнені творами мистецтва нашого народу, виробами різних майстрів, в експозиціях — найрізноманітніші знаряддя праці, предмети рибальства, пасічництва, бондарства тощо.
У таких музеях найкраща можливість демонструвати народні обряди та звичаї, календарні та родинні свята. Коли ми створювали наш Музей, то сподівалися, що його вистачить на кілька поколінь, а зараз він гине на наших очах.
Просимо Вас як патріота допомогти продовжити життя Київському скансену. Завдяки цьому Ви зможете ввійти в історію України як світлої пам’яті Борис Возницький, Михайло Сікорський та інші діячі культури України.
У 2019 році Музею виповниться 50 років, тому хотілося б, щоб до цієї дати ми не чули від відвідувачів Музею: «Ой, як занедбано музей!», «Музей гине!», «Куди дивиться дирекція?».
Рецепт тут єдиний: потрібна реформа закладів. Керівника не обов’язково призначати за конкурсом. У такій великій державі, як Україна, є чимало людей, які вболівають за українську культуру і знають, як керувати такою установою.
Лідія ОРЕЛ, заслужений працівник культури України, Петро ВОВЧЕНКО, старший
науковий співробітник музею, архітектор
