Книга «Україна — не Росія», що належить перу Леоніда Кучми i яку видавали та презентували в Москві, дійшла нарешті до українського читача. Принаймні на київському книжковому базарі «Петрівка» важкенький фоліант з нашим гарантом на всю обкладинку, вбраним в охайний костюм, на життєрадісному тлі зеленого чи то поля чи то степу з'явився тижнів зо три тому. І не просто з'явився, а й викликав неабиякий ажіотаж. Якщо у позаминулі вихідні Президент красувався мало не на кожному кроці на центральних проходах ринку, то ось уже другий тиждень, як його днем з вогнем не знайдеш.
«У тебе Зленко лежить (мається на увазі книга «Дипломатія і політика» екс-міністра МЗС. — Авт.)? — цікавиться один продавець книжок у іншого. — А Кучму розмели: прикинь, був на трьох точках, і вже немає». Цю розмову ми випадково підслухали на «Петрівці» годині о першій дня позавчора і після того почали допитуватися, в чому ж причини такої шаленої популярності гарантової книжки. «У вас «Україна — не Росія» є?» — питаємо у продавця, який назвався Олексієм і має розкішний вибір літератури з сучасної внутрішньої і зовнішньої політики. «З Кучмою я принципово не працюю, — відрубав той. — Спитайте в центральних рядах» — «Так її там теж немає» — «Значить, розмели по держустановах».
Олексій каже, що гортав президентський «бестселер» у Москві, але свідомо не купив для київської розкладки: «Книжка слабка і дорога — 270 рублів вона коштує у Росії. Це значить, що у нас її треба продавати не дешевше, ніж за 50 гривень, — і то навіть «троячки» не заробиш». Так що з Кучмою мати справу не дуже вигідно. Інші «приватники», менш принципові і політично свідомі, просто не знали, що на Президента буде такий попит, тому «Україна — не Росія» й по 60 гривень у Києві в дефіциті. Адже в книжкових крамницях (у тому ж «Орфеї», розташованому неподалік «Петрівки») її взагалі не закуповують, хоча покупці запитують досить часто, бо продавці аж дратуються, відповідаючи «немає».
Однак продавці з «Петрівки» нас заспокоювали: «Ви не хвилюйтеся, почекайте, скоро книга Кучми продаватиметься у вільному доступі. З мемуарами Хілларі Клінтон теж так було: спочатку ажіотаж, а потім вони вільно лежали». Але однозначно, що президентські одкровення коштуватимуть покупцю недешево. Хіба що Адміністрація Кучми знайде додаткову кругленьку суму в бюджеті чи з позабюджетних спонсорських внесків (бо хто ж відмовить Президенту?), щоб профінансувати здешевлений «покет»-варіант видання, і зробить свій піар-проект доступнішим для українців, більшості з яких доводиться жити на мінімальну зарплату або пенсію чи й узагалі без неї.
Утім можна й не витрачатися на цей суттєвий публіцистично-художній доробок Президента, адже він може прийти у ваші оселі й «на шару» — варто лишень увімкнути перший канал Національного радіо. Регулярно приємним голосом керівника культурного управління столичної адміністрації пана Биструшкіна доводиться до відома «маленького українця» зміст усієї товстої Президентової книжки.
Нехай питання — чий голос, схожий на голос пана Биструшкіна, цитує поглавно Леоніда Даниловича — залишається дискусійним, але абсолютно незаперечним є той факт, що державне радіо, яке живе з податків громадян України, дещо зловживає увагою своїх годувальників, нав'язуючи їм такого роду «духовний харч» від Президента. Справді, це не єдиний засіб масової інформації, який пропагує глави з праці «Україна — не Росія». Таким ділом переймається, наприклад, ще газета «Факти», переслідуючи якісь свої, напевно, літературно-естетичні інтереси. Однак видання це — комерційне, тож передруковує Леоніда Даниловича за свої гроші, а Українське радіо робить те саме — за державні. У цьому й полягають «дві великі різниці». Цим, власне, все більше знищується одна велика різниця між Україною та, наприклад, Туркменістаном, де з державних медій лунають уривки відносно нової книжки Сапармурата Ніязова, «батька всіх туркменів». Тож не стверджуйте, панове: Україна — не Туркменістан. У повільному творенні культу особистості ми вже дуже зблизилися з Туркменістаном.
АНЕКДОТ У ТЕМУ
Автор анекдоту — читач «УМ» з Києва, пенсіонер Віктор Бова, розповів нам днями по телефону:
«Приносять Президентові свіжо віддруковану книжку «Україна — не Росія». «Та шо ж це таке, бля, чого ж вона, бля, така тонка, бля, я ж писав наче багато, на товсту б книгу вистачило, бля!» — обурюється Леонід Данилович. «Та ви розумієте, — відповідають запопадливі радники, — цензура всі «бля» викинула».