«Це про любов і душу», — каже Петро Гончар про виставку «Чисте мистецтво», яку до 9 травня ще можна встигнути подивитися у Києві, у «Мистецькому арсеналі».
Співкураторами масштабного проекту стали гендиректор Музею Івана Гончара та Лідія Лихач — головна редакторка видавництва «Родовід». Готували його майже шість місяців.
Створювали спільно з національними Художнім музеєм України та Музеєм українського народного декоративного мистецтва України, Музеєм Івана Гончара, Полтавським художнім музеєм імені Миколи Ярошенка, Музеєм народної архітектури і побуту «Пирогів».
«...бо мати іде з качалкою»
Вперше в десяти залах «Мистецького арсеналу» представлено десятки відомих і незнаних митців наїву, трохи авангарду, сучасного та класичного мистецтва — усього більше 300 робіт.
«Ідея створити виставку-розповідь цінна саме тим, що наїв у залі межує з предметами сучасного мистецтва, взаємодіючи, але не конфліктуючи з ними», — каже Лідія Лихач.
Експозицію поділили на п’ять частин: «Оригінал і копія», «Імена», «Портрет», «Архетипи», «Межа». У перших залах поруч із роботами художників з народу — класики Микола Пимоненко і Костянтин Трутовський.
Свого часу їхні репродукції тиражували на листівках і в інший друкований спосіб. І ці зображення ставали джерелом натхнення для малярів-самоуків.
В усіх куточках України малювали вони варіації картини побачення парубка з дівчиною, з яких галеристи утворили серію «Тікай Петре з Наталкою, бо мати іде з качалкою» (на багатьох картинах є саме цей напис).
По суті, першою відвідувачів зустрічає картина «Останній день Помпеї» з підписом у правому нижньому кутку «Я. Ющенко. 953 р.» — варіація на сюжет знаменитої картини Карла Брюллова 1833 року.
Немає на ній Брюллова; більше іншого люду, ніж на оригіналі, і замість ящика з фарбами — звичайна тара...
Далі в експозиції ще — копії «Мони Лізи» да Вінчі й «Автопортрет» у стилі Пікассо серед добірки робіт Георгія Малявіна з Одеси з колекції Олександра Ройтбурда.
Його знали просто як Жору Кочегара. Копії, які він малював, — спрощені за формою, з цікавим колоритом.
А неподалік — і роботи Ройтбурда, зокрема «Григорій Варсава Сковорода з екзотичними птахами в саду божественних пісень».
Роботи Марії Примаченко 30-х років — дивовижні звірі — поєднані в залі з масштабним полотном Арсена Савадова, знавця творчості найвідомішої представниці наївного мистецтва.
Класик сучасного українського живопису населяє свій трансавангардний простір звірями мисткині Марії з Болотні.
Малювати рай на землі
Особливо щемний на виставці «іконостас» із зображень Тараса Шевченка. Замиловуєшся образом, в який вкладали любов і шану, не завжди відтворюючи впізнаваність.
Не передати враження від спеціальної зали з довоєнними портретами Панаса Ярмоленка та його доньки Якилини, яка допомагала батькові. Мешкали вони на Переяславщині.
Панас зажди підписував свої картини, а Якилина — ніколи.
«Якби музей Гончара свого часу не знайшов Ярмоленка, — розказує Лідія Лихач, — ми нічого б не знали про ці роботи. Хата Ярмоленків була продана іншим людям, але нові господарі дозволили митцям увійти — тоді саме на горищі в цих чужих людей були знайдені сувої з портретами».
До речі, схожа історія — з творами уже згадуваного сільського вчителя Якова Ющенка, який написав близько 100 картин і якого відкрив для професійної спільноти український митець Леонід Тоцький.
Народний митець чекав на свою персональну виставку все життя — і помер уночі, одразу після її відкриття.
Доповнюють портретну галерею виставки і роботи Григорія Ксьонза (1874-1946) з Миргорода, який з 9-річного віку втратив слух і мову.
Заробляв на життя часто малюванням на замовлення. Його образи у народних строях вражають фотографічністю, хоча фонові пейзажі він домальовував уявні.
Ніби рай на землі малювала Поліна Райко у власній хаті в Олешках (ще недавно— Цюрупинську).
Жінка взялася за пензлі на 69-му році життя — почала розписувати стіни власної хати після того, як із різницею у кілька років померли її донька, чоловік, а по тому потрапив у виправну колонію син.
На стінах та стелі її будинку після того переплелися уривки її снів, фрагменти біографії, язичницькі, християнські та радянські символи яскравих і чистих кольорів.
Усе це — у відеоінсталяції у «Мистецькому арсеналі».
Надихалися Пікассо і Малевич
Наївним мистецтвом Лідія Лихач із Петром Гончаром почали займатися порівняно давно.
У 1997-му зробили тематичне окреме видання журналу «Родовід» і вже тоді зрозуміли, що воно потребує ґрунтовного вивчення.
З того часу вони організовували персональні виставки яскравих його представників Панаса Ярмоленка, Якова Ющенка, а також проект «Збережене сонце».
Уточнимо, терміном «наїв» мистецтвознавці називають творчість художників, які, не маючи професійної художньої освіти, відтворювали вигадану реальність на власний розсуд, нехтуючи правилами перспективи і композиції.
Незважаючи на зовнішню простоту і декоративність, наївне мистецтво суттєво відрізняється від примітивізму, бо зберегло щирість.
Воно відмінне від авангарду (не хизується довершеною технікою), кітчу (його простота не є театралізованою і надуманою) і народної творчості (бо кожен митець-самоук має власну неповторну манеру письма).
До речі, часто з народної традиції виходить наївний митець. Наприклад, Тетяна Пата жила і працювала в Петриківці, петриківськими мальовками прикрашала хати.
У 30-х роках, коли готувалася всесоюзна виставка, її роботи побачила мистецтвознавиця з Петербурга й попросила намалювати їх на папері.
Тетяна Пата так само малювала квіти, але проявилися інші елементи, масштаби, композиція.
Зростання взаємодії між наївним та професійним мистецтвом припадає на початок ХХ століття, констатує Лідія Лихач.
Художники різних течій авангарду захоплювалися безпосередністю, простотою і чесністю непрофесійних художників і популяризували їхні роботи.
Серед тих, хто надихався наївним мистецтвом, були Пабло Пікассо, Анрі Матісс, Хоан Міро, Казимир Малевич, Соня Делоне та інші.
Олександра Екстер, Казимир Малевич та інші авангардисти в Україні їздили до Вербівки на Черкащині, до Скобців на Київщині й співпрацювали з селянськими артілями, з вишивальницями, мистцями.
І в результаті такої співпраці ми також отримали наївних мистців, що творили на межі з авангардом — Ганну Собачко-Шостак, Василя Довгошию, Євмена Пшеченка.
