«Разучите эту мову»: як Володимир Маяковський захищав українську

У першi пiсляреволюцiйнi роки культурне життя Києва ознаменувалося двома визначними подiями: 1919 року в мiстi з’явився бульвар Тараса Шевченка, а 1924-го до Києва вперше приїхав поет Володимир Маяковський.

 

Надалi вiн приїздив до Києва щороку, загалом шiсть (!) разiв поспiль. Був тут як посланець Росiйської асоцiацiї пролетарських письменникiв (РАПП), тож перед найпершим приїздом його запросив до себе один iз керiвникiв РАППу Володимир Ставський.

 

Вiн поклав перед поетом телеграму Агiтпропу ЦК ВКП(б), яку назвав «тривожною»:

 

«Как сигнализируют товарищи с мест, в Киеве — этой цитадели славянства и русской словесности — последняя подвергается неслыханной дискриминации».

 

Вiд себе Ставський додав, що в Києвi неправильно зрозумiли право нацiй на самовизначення, проголошене революцiєю, перекрутили i спаплюжили його: всюди почали впроваджувати українську мову, всiляко витискаючи росiйську.

 

Розквiтнув український нацiоналiзм, один iз представникiв якого — Микола Хвильовий — висунув провокацiйне гасло «Геть вiд Москви!» Із цим, звичайно, миритися не можна.

 

І от Маяковський у Києвi. Зустрiчається з iнтелiгенцiєю, молоддю, робiтничими кореспондентами, трудовими колективами, а в залi Державної опери — з усiма бажаючими.

 

Потрапити на зустрiч iз Маяковським було неможливо, а тi, хто потрапив, стояли в проходах i навiть на сценi.

 

Гучним голосом поет читав свої вiршi, а потiм дотепно вiдповiдав на будь-якi запитання залу, i це подобалося киянам найбiльше. А у вiльний вiд зустрiчей час шукає слiди утискiв рiдної йому росiйської мови.

 

Прозрiння прийшло тодi, коли Володимира Володимировича запросили на об’єднаний пленум письменницьких органiзацiй «Київ-Гарт», «Київ-Плуг», «Жовтень».

 

Із невимовним болем тут говорили про те, що коли вже захищати якусь iз двох мов, то саме українську, яку нищили гонителi українства — мiнiстр внутрiшнiх справ Петро Валуєв i навiть сам прем’єр Петро Столипiн.

 

Чого вартий такий, скажiмо, факт: коли 1911 року Столипiн приїхав до Києва, в мiстi, аби не дратувати Петра Аркадiйовича, було знято всi написи українською мовою i навiть вивiски магазинiв.

 

І цю людину, яка нiколи не визнавала української нацiї як окремого самобутнього етносу, пiсля трагiчної загибелі було поховано на українськiй землi, i не де-небудь, а в Києво-Печерськiй лаврi, i нiхто з українцiв не чинить наруги над його могилою.

 

Нi, аж нiяк не хотiв Володимир Маяковський ставати до лав душителiв української мови, тож увесь свiй могутнiй талант спрямував на захист не росiйської, як передбачалося, а української мови:

 

Разучите эту мову.

На знаменах и больших, и малых

Эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли?

Час розплати настав...»

 

Так поет звертається до тих, хто зневажає українську мову, тож два останнi рядки вiрша в нього українськi.

 

Подальшi рядки Маяковський адресує москвичам, ленiнградцям, зреш­тою всiм росiянам:

 

Мы знаем, курит ли пьет ли Чаплин,

Мы знаем Италии безрукие руины,

Мы знаем, как Дугласа галстук краплен.

А что мы знаем об Украине?

 

Поет iз сумом констатує, що не так уже й багато:

 

Знаний груз у русского тощ:

Тем, кто рядом, почета мало.

Знают вот украинский борщ,

Знают вот украинское сало.

 

Так «знають» Україну на побутовому рiвнi, розмiрковує поет, а що ж iнтелiгенцiя, дiячi культури? І вони, на жаль, знають про Україну не бiльше:

 

И с культуры поснимали пенку,

Кроме двух прославленных Тарасов —

Бульбы и известного Шевченка,

Ничего не выжмешь, сколько ни старайся.

 

Насамкiнець поет знаходить у собi українське корiння, чим вiдверто пишається:

Я дедом — казак,

Другим — сечевик.

 

І як пророче, як актуально ви­глядає поема «Долг Украине», в якiй один Володимир Володимирович (Маяковський) крiзь роки i вiдстанi звертається до iншого Володимира Володимировича (Путiна) iз засторогою:

 

«Товарищ москаль, на Украiну зубы не скаль!»

 

...14 квiтня 1930 року з Москви надiйшла скорботна звiстка: великий росiйський поет, поборник української мови Володимир Маяковський трагiчно загинув.

 

Зважаючи на любов поета до України, до Києва, виконком Київської мiськради ухвалив рiшення: вулицю Ольгинську бiля театру iм. Івана Франка перейменувати на вулицю Маяковського.

 

Із роками стало зрозумiло, що ця невеличка вулиця не вiдповiдає масштабу i розмаху поета, тож уже в наш час, коли розпочалася забудова Троєщини, мiська рада ухвалила iнше рiшення: центральну магiстраль тодi Ватутiнського — нинi Деснянського району м. Києва надалi iменувати проспектом Володимира Маяковського.