Сергій Парашин: Третій етап перетворення об’єкта «Укриття» — це компроміс між фантазією та реальністю

— Наприкiнцi 1986 року було створено об’єкт «Укриття», який розв’язав проблему аварії на Чорнобильській атомній станції для одного покоління українців. Сьогоднішній проект — НБК «Арка» — дозволить вирішити її ще для двох поколінь. Кінцева ж мета — позбавитися від наслідків аварії на ЧАЕС назавжди, тобто для десяти, двадцяти, тридцяти поколінь. Станом на сьогоднішній день ця мета не досягнута — і найгірше, що не існує планів, як можна її досягнути.  

«Арка» стоятиме сто років — й упродовж цього часу гарантуватиме безпеку людей та навколишнього середовища. Це цілком точно. Адже попередній об’єкт, спроектований на 30 років, свою місію виконав повністю: радіоактивні речовини, накопичені там, не виходять на поверхню.  

 

— Міжнародне співтовариство почало активно ініціювати розв’язання проблеми ЧАЕС 25 років тому, практично одразу, коли Україна отримала незалежність. Ці події якось пов’язані між собою? 

 

— Після аварії на ЧАЕС виникла серйозна психологічна травма для людей практично у цілому світі. І ця травма не заживала. Внаслідок неї атомна енергетика почала занепадати, зупинялися цілі галузі промисловості, які обслуговували ядерників. І ось двадцять п’ять років тому, аби заспокоїти громадськість більшості країн світу, вирішили надати імпульс локалізації наслідків аварії на ЧАЕС. Для цього треба було зробити два кроки: закрити Чорнобильську станцію і розв’язати проблему «Укриття». План перетворення цього об’єкта передбачав кілька етапів. Два з них сьогодні реалізуються. 

 

Перший — стабілізація «Укриття», щоб об’єкт, фігурально висловлюючись, не розвалився у процесі роботи. Другий — накриття його «Аркою» і здійснення підготовчих робіт для третього етапу, який передбачає зробити «Укриття» безпечним для наступних поколінь. Він не входив у цей план і не входить і надалі. 

— Перші терміни передбачали завершення робіт із будівництва НБК «Арка» у 2015 році. Зараз — у 2017-му. Відповідно зросла вартість проекту — із 550 мільйонів до 1,5 мільярда доларів. Чому так сталося?

 

— Справді, вартість об’єкта зросла втричі, терміни його спорудження — у два рази. Утім це можна було прогнозувати ще на перших етапах будівництва НБК. Під час укладення контрактів Україна стверджувала, що вартість і терміни — нереальні. Для нас це було очевидно, і ми про це відверто заявили. Дискусія тривала два роки. Врешті нам відповіли: «Ви неправі!». І оскільки фінансував Європейський банк, ми погодилися. 
 

Друге — і що дуже важливо — під час будівництва «Арки» вперше було застосовано не тільки рухому систему, що дозволила пересувати конструкції, а й уперше у світі було зібрано та акумульовано бюджетні кошти  різних держав у одному банку, який і фінансував проект — в іншій країні. У такій ситуації управління процесом значно погіршується. Тож об’єктивно, що роботи затяглися.

Надто багато було узгоджень. Якби це робила сама французька компанія «Новарка», до складу якої входять дві потужні французькі компанії «Буйг» і «Вінсі» із річним грошовим обігом кожної по 30 мільярдів доларів, то справа пішла б значно швидше. «Арка» коштує 1,5 мільярда доларів. Це 4% їх річного обороту. Звичайно, такі компанії вміють працювати, і якби вони працювали з якимось одним урядом, то зробили б усе набагато швидше. Плюс, можна виділити два загальні фактори, які також знижували темп робіт: сама зона є складною, а також нестабільна політична ситуація у державі. 

 

Варто відзначити і ще один момент: 15 років тому Європейський банк створив спеціальну Групу управління проектом зi спорудження НБК «Арка». Вона управляла від імені станції і здійснювала всі замовлення, закупки, а також підготувала контракт із спорудження «Арки». За останні роки західна частина цієї групи зменшувалася, натомість зростала частка української. Утім головна частина — закупівлі — залишається за західною стороною. 
 

Раніше я вважав, що це неправильно. Але зараз змінив свою точку зору — надто вже сильно виражена нестабільність вітчизняної влади. І наші західні партнери свого часу це чудово усвідомлювали. Можливо, якби не цей підхід, то ми б узагалі не довели справу до кінця. 

— Як ви оцінюєте можливість реалізації третього етапу — приведення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечний стан у відповідності до світових стандартів? 

 

— Загальна мета безпеки вважається досягнутою, якщо пов’язані з існуванням об’єкта ризики, як у близькому, так і віддаленому майбутньому, будуть знижені до рівнів, що їх реально досягнути з урахуванням економічних і соціальних факторів. І які є прийнятними на віддалену перспективу — враховуючи можливі наслідки для здоров’я наступних поколінь. Як визначає Стратегія подальшого перетворення об’єкта «Укриття», третій етап — це роботи з вилучення радіоактивних відходів з об’єкта. 
 

Стратегія, як відомо, була затверджена у 2001 році (демонструє документ). Ось його підписали Гайдук, Патон. Тут усе дуже детально розписано, правильно, але... Але нездійсненно найближчим часом. Головним чином тому, що відповідні технології дуже дорогі. А це значить, що документ треба актуалізувати, подивитися, що змінилося за ці 15 років. Відповідне дослідження Агенція із зони відчуження разом із Чорнобильською станцією замовили трьом науково-дослідним інститутам. Саме сьогодні настав час внести до цієї стратегії відповідні корективи. 
 

І зробити це треба швидко, адже стратегія передбачає: приступити до наступного етапу ми зможемо одразу після того, як почне працювати обладнання всередині «Арки». Тобто після 30 листопада 2017 року. Іншими словами, ми маємо у запасі рік.  
 

Перед інженерами сьогодні є три шляхи. Перший: розібрати все, що є всередині «Укриття», скласти у контейнери і закласти у сховище. Найбільші перестороги викликає ось ця частина (показує на схемі), де мiститься радіоактивне паливо, це найактивніша частина. Поряд — бетон, конструкції. 
 

Стратегія вимагає: розбирати треба все — 200 тонн палива, змішаного з бетоном. Технічно це виглядає так: матеріал завантажать у контейнери — на майданчику поряд, потім захоронять у підземному сховищі у недосяжних геологічних пластах на глибині близько одного кілометра. У зоні відчуження ЧАЕС є такі місця — потужні гранітні пласти, якi дозволять пробурити і закласти ці контейнери ще на мільйон років. Тільки от контейнерів може бути сто тисяч і більше, а обсяги сховищ позамежні. Втім подібних сховищ наразі не збудовано. Чи можна виконати таку масштабну роботу? Сумніваюся.

У світі пропонують зберігати високотоксичні відходи на великій глибині — таким чином можна позбутися проблеми на десятки тисяч років. У цілому ряді країн такі сховища сьогодні активно споруджуються. Наприклад, Онкало на західному узбережжі Фінляндії, із планованим терміном функціонування 100 000 років. У США розглядають спорудження «ЮккаМаунтін» — між пустелею Мохаве і Великим басейном пустель (штат Невада) — за 130 кілометрів від Лас-Вегаса. Контейнери, які мають намір експлуатувати там, розраховані на термін придатності від 12 000 до 100 000 років, і передбачається, що вони вийдуть із ладу приблизно через два мільйони років. 
 

Швеція, як і Фінляндія, розглядає захоронення радіоактивних речовин у граніті, Німеччина — у соляних шурфах, Франція — у товстому шарі глини, який не змінився за останні 160 мільйонів років. Адже головний принцип — не перекладати наші проблеми на плечі нащадків.
 

Вимоги до цих підземних сховищ дуже жорсткі, наприклад, щоб вода не проникала навіть через мільйони років. Наука має над цим попрацювати. І ще такі сховища дуже дорогі. І, на мою думку, неможливі для України у даний час. Причому, неможливі не лише для нашої держави, а й для світу вони дуже дорогі. Нам наразі важко прогнозувати, у яку суму обійдеться реалізація такого проекту. Міжнародне ж співтовариство, яке профінансувало два перші етапи, завершує свою роботу в Україні одразу після того, як НБК почне працювати. 

Другий варіант: частково розібрати нестабільні конструкції, а частину з ядерним паливом зробити контрольованою і захоронити на місці. І таким чином облаштувати сховище. Можливо, підвести знизу плиту — щоб гарантувати безпеку на тисячу років.
 

 Це можна зробити за десять років. І ціна буде цілком реальною. Існує, втім, третій — проміжний — варіант. 

 

— На вашу думку, який із цих шляхів є оптимальним для нашої держави?

 

— Аби відповісти на це питання точно і вичерпно, треба провести низку  ґрунтовних досліджень. Утiм, навіть поверхово аналізуючи ситуацію, можна зробити висновок, що найприйнятнішим є саме варіант захоронення на місці. Я вважаю його найреалістичнішим: мінімум вилучень, але при цьому ми не консервуємо проблему на десятки поколінь. Піраміда Хеопса стоїть тисячоліттями. Ми можемо зробити ще одну таку піраміду Хеопса у зоні відчуження ЧАЕС. 
 

Адже безпека — це не лише піклування про оточуючих, це — не навантажувати людей небезпечною роботою для вирішення безглуздого завдання. Аби повністю розібрати зруйнований четвертий енергоблок, треба буде залучити чимало людей, потратити величезні кошти. І ці кошти — можна припустити, що сума становитиме близько 100 мільярдів доларів — треба буде зібрати з населення. Вилучивши, зрозуміло, з інших необхідних для людей напрямків фінансування. Не певен, що це доцільно. 
 

Економіка і безпека мають бути збалансованими. Коли всі одностайно твердять лише про безпеку, вони таким чином перевантажують економіку. Коли економіка стає на чолі безпеки, стаються аварії. Знайти золоту середину — це завдання для еліти. Зібрати експертів, переконатися, що їхні ідеї підтримує міжнародне співтовариство, зокрема в особі МАГАТЕ. 
 

— Як виглядатиме «піраміда Хеопса» у ЧАЕС?

 

— Ось схема: зона відчуження, станція (малює). Ця частина зони буде виведена з потреб населення назавжди. Проект закону перебуває на узгодженні у Кабінеті Міністрів. Тобто населення сюди не повернеться вже ніколи: адже територія  забруднена плутонієм. Очищення від цього елемента економічно недоцільне упродовж кількох тисяч років. Залишається буферна зона. Це один з аспектів безпеки: якщо немає населення — знижується ймовірність загрози. 
 

Головне питання, яке стоїть перед науковцями: як буде вести себе ядерне паливо. Передбачається, що воно лежатиме там без дії, перетворюватиметься на пилюку, але ядерної реакції не буде — конфігурація не дозволить. А щоб пилюка не розповсю­джувалася, ми зробимо камеру і контролюватимемо процес. Ще сто чи двісті найближчих років. Іншу частину  забетонуємо, плюс поряд стоїть «Арка».  

Досвід захоронення на місці у світі існує — у Російській Федерації. Таким чином вони там «захоронили» один свій «брудний» реактор.  

— Деякі атомники, у тому числі ваші колишні колеги, свого часу заявляли, що «Арка» не виконає свого завдання із запобігання потраплянню в атмосферу радіоактивних викидів, оскільки не є герметичною. 

 

— Я думаю, що це неправильне твердження. У нас і без «Арки» не зафіксовано витік шкідливих речовин з ОУ впродовж останніх тридцяти років. Єдина проблема — дощові потоки, які потім доводиться викачувати. Викидів в атмосферу не зафіксовано: на станції дуже суворий контроль. Коли ж запрацює «Арка», ймовірність негативного впливу додатково зменшиться. 
 

Але це не означає, що знижується гострота проблеми з необхідністю ухвалити правильне рішення щодо проблеми Чорнобильської станції. 
 

Часу в запасі ми маємо рівно 100 років. Але вже упродовж п’яти наступних років треба визначитися із роботами всередині «Арки». Як відомо, деякі несучі елементи першого «Укриття», що 30 років тому ставили дистанційно, стоять на нестійких опорах. Саме тому гарантію дали тільки до 2023 року. Це умовний гарантійний термін, після якого очікується збільшення ймовірності обвалу цих конструкцій. У момент падіння пилюка, радіоактивні елементи можуть бути викинуті назовні. У цьому є ризик. Тож до 2023 року треба зробити вибір: або розібрати ці кон­струкції — це великі балки по 70 метрів, або... Конфаймент дає змогу працювати всередині. 
 

— Ці роботи можуть стартувати у 2017 році?

 

— Так, але лише за певних умов. Які наразі не виконані. Скажімо, є кран, але немає іншого обладнання для його роботи. Не вирішена також проблема з фінансуванням робіт. Адже в 2010 році Європейський банк ухвалив рішення не фінансувати роботи, які не стосуються безпосередньо спорудження «Арки».  Наразі можна констатувати, що ми можемо не встигнути зробити це вчасно. А тому мусимо  прискорюватися. 

Це проблема, яка не має випасти з поля зору. Адже Європейський банк, уряди іноземних держав наразі не готові надавати нам підтримку. Донори втомилися...  

 

НАША ДОВІДКА