Мінкульт: нищити — не творити

Не критикують лише тих, хто нічого не робить. Ця відома фраза, яку кожен iз нас повторював неодноразово, нині набула зовсім іншого змісту. Бо коли починаєш аналізувати результати роботи Міністерства культури, то хочеться... Ні, вже не критикувати. Адже ця критика має ефект, що ілюструє ще один відомий вислів — як горохом об стіну. А просто попросити пригальмувати на поворотах і усвідомити нарешті, що людина на певній посаді — це тимчасово, а мистецтво і культура, даруйте за пафос, вічні.

Причини конфлікту між Мінкультом та Державним підприємством «Національне газетно-журнальне видавництво», що видає п’ять профільних журналів та дві газети, сягають травня минулого року. Керівником цього підприємства був призначений Роман Ратушний. Після того як пан Роман зайняв директорський кабінет, видавництво, яке до цього вчасно друкувало всі свої видання і мало багаторічних передплатників, почало демонструвати негативну динаміку. На початку осені колектив перевели на чотириденний робочий тиждень, почастішала практика спарених номерів журналів, не завжди за графіком виходила газета «Культура і життя»... «Кримська світлиця» взагалі опинилася наче в іншій системі координат: то Мінкульт наполягав на переведенні видання в інтернет-формат, потім у чиновників виникала ідея якимось дивним чином перевести редакцію до столиці (про якісь побутові подробиці цього процесу, звісно ж, не йшлося), згодом почалися смішні, як на сьогодні, розмови про те, що з головним редактором Віктором Качулою неможливо встановити зв’язок. До слова, днями працівники видавництва без проблем зв’язалися з Качулою через скайп. Той зауважив, що «в Криму дуже багато людей, які є нашими читачами. Позбавляти їх останньої інформаційної духовної прив’язки до нашої держави, до материка — це злочин. Ми чесно і відповідально працюємо, не пропустивши нашим маленьким складом жодного номера».

З кожним днем ситуація погіршувалася, а за підсумками шести місяців цього року взагалі докотилася до абсурдної. Журнал «Український театр» з періодичністю 6 номерів на рік, не вийшов жодного разу, «Музика» вийшла лише раз, «Українську культуру» передплатники востаннє отримували наприкінці минулого року... Здавалося б, міністерство має принаймні зацікавитися цією ситуацією, адже йдеться про бюджетні кошти... Воно й зацікавилося. Але якось дуже своєрідно. Головний меседж, який видавництво отримувало з вулиці Івана Франка і який особливо часто повторював заступник міністра Ростислав Карандєєв, полягав у тому, що треба переходити в інтернет. Крапка. Видавати паперові версії, мовляв, сьогодні — це розкіш. На запитання, а що ж говорити передплатникам, які передплатили видання на цілий рік і не отримали нічого, у міністерства відповіді не було.

Зрештою, настав травень 2015-го, коли у пана Ратушного мав закінчитися контракт. Мінкульт з цього приводу «скромно» промовчав. Урешті-решт заступник директора Руслан Онопрієнко мусив з боєм визволяти печатку підприємства із цупких рук екс-директора, який незаконно утримував її півтора місяця. Причина затятого опору Романа Ратушного виявилася прогнозованою... Коли працівники колективу отримали доступ до документів, то вони просто взялися за голову. «Мертві душі», незаконні звільнення, не проведення тендеру, без якого неможливо було друкувати видання, не внесення журналів та газет у каталог передплатних видань, бухгалтерські документи, які вперше побачила навіть головний бухгалтер... Реакція Мінкульту на цю інформацію виявилася вельми своєрідною. Там пообіцяли не зволікати з проведенням конкурсу на посаду генерального директора «Національного газетно-журнального видавництва», а на перехідний період ... призначили тимчасово виконуючого обов’язки директора Богдана Мазницького. Усупереч законодавству, оскільки виконувати обов’язки може лише людина, що працює в колективі, і здоровому глузду. Хто такий Мазницький, яка його заслуга перед мистецтвом і культурою, чи має він досвід у видавничій сфері? Ці питання без відповіді посилюють підозру того, що цього тимчасового очільника Мінкульт намагається нав’язати не просто так... Адже в анналах видавництва з кожним днем знаходяться все нові й нові документи, які недвозначно вказують на те, що в Мінкульті не могли не знати про те, що відбувалося. А знищити їх для нового керівника було б нескладно.

Колектив не погодився з цим призначенням і відмовився передавати печатку Мазницькому. Коли дві спроби завести пана Богдана до видавництва не увінчалися успіхом — Мазницького по черзі водили заступники міністра Юрій Зубко та Андрій Вітренко — Мінкульт зважився на кардинальні кроки. З 1 липня видавництво не фінансується. Логіка залізна: або приймаєте нового керівника, або сидіть без зарплат. Після пікету, який працівники видавництва влаштували біля Кабміну, в газеті «Літературна Україна» нарешті з’явилося оголошення про конкурс на посаду генерального директора. Триватиме він до кінця літа. На перший погляд, ситуація починає виструнчуватися у правильному напрямi. Але зважаючи на те, як ставляться до своїх обов’язків у Мінкульті — контроль над роботою видавництва, над тим, проведений чи ні тендер на друк видань, має здійснювати саме це міністерство — виникають певні сумніви. Чи прозорим буде цей конкурс? Чи гідна людина буде призначена на цю посаду? І чи захоче новий директор зберегти видання, які мають величезну історію? Журнал «Український театр», наприклад, виходить iз 1917 року. Чи відзначить цей унікальний часопис, який пережив революцію та війну, свій сторічний ювілей? Як думаєте, пане В’ячеславе Кириленку?