Анатолій Калениченко: «Червона Рута» замовляла музику

25 років тому в Чернівцях відбулася перша «Червона Рута» — фестиваль, який у наступне десятиліття відкрив нині найвідоміших, найяскравіших українських співаків. Українських — не за географічним принципом, а по духу. Адже фестиваль дав «друге життя» ініціативі, започаткованій Володимиром Івасюком: творити виразно українську музику на світовому рівні, у річищі популярних на той час мистецьких новинок. Сполучити національні глибинні засади в музиці з наймоднішими молодіжними музичними стилями Заходу — такою була мета й фестивалю «Червона Рута». Про її ідею читачам «УМ» розповідає один з ініціаторів та організаторів фестивалю «Червона Рута», кандидат мистецтвознавства Анатолій Калениченко.

«На тих грошах — руїна інфопростору...»

— Пане Анатолію, «Червона Рута» ще жива?

— Звичайно. У 2015 році має бути в Чернівцях, зараз відбуваються обласні відбіркові конкурси. У них, як і зазвичай, беруть участь усі охочі, без вступного внеску. Цікаво, що виконавці з Донецька й Луганська приїжджали на конкурс у Херсон. Утім є проблеми з фінансуванням. Міністр культури Євген Нищук підписав необхідне розпорядження, але в казначействі кажуть: «Ми самі знаємо, кому і на що давати гроші».

— Казначейство — ніби «держава в державі»?

— Звідси й корупція. Тому, хто не дає надії на «відкат», не дадуть запланованих коштів. Окрім цього, це мислення заводських бухгалтерів. У СРСР їм платили премії за «економію зарплати». Можливо, ті старенькі заводські бухгалтери перекочували в Мінфін, у Мінекономіки...

— Тим часом в ефірі, «маршрутках», на базарах — навіть у Львові та Франківську — продовжує переважати «московська попса». Це питання лише попиту народу, чи все ж — нав’язливої пропозиції?

— Це непросте питання. В українській культурі нового часу є три віхи. Перша — поява пісні «Червона рута» Володимира Івасюка на початку 1970-х, і взагалі його творчість. Вона зробила переворот в українській музиці. Друга віха — це 1989 рік, перший фестиваль «Червона Рута», коли вся молодіжна культура, що була в андеграунді, вихлюпнулася назовні, і надалі відкрито розвивалася. Третій етап — 2007 рік, поява телевізійних талант-шоу на екранах України. Вони знову загнали в андеграунд українську пісню. Приходить на, скажімо, «Х-фактор» талановита молода людина і питає: «А можна заспівати українською?». Там відповідають: «Можна. Але ви більше себе проявите, якщо співатимете англійською чи російською»... Цікаво, що на лауреатах талант-шоу нічого не заробляють, у них лише вкладають кошти, платять за аранжування якихось старих пісень. А за ці ж гроші можна було б замовляти нові, у відомих композиторів, або шукати невідомих. Як ми свого часу. У нас була умова: дві з пісень мають бути новими, написаними після останньої «Червоної Рути». До 1995 року їх можна було почути в ефірі. А потім почалося... Приносимо запис на телебачення, там кажуть: змонтуйте вiдео, зведiть аудiо (а все це теж грошей коштує), а ми будемо показувати на правах реклами...

— Ті люди досі в медійній системі. І говорять: «Ми краще російський серіал поставимо, бо ви ж нам не заплатите за українську музику»...

— Так, перед гастролями московських «зірок» їхні продюсери пропонували радіостудіям гроші за розкрутку — щоб люди жвавіше розкуповували квитки. На тих грошах постала руїна нашого інформаційного простору. Маркс казав: «Пропозиція силою бере попит». Який же може бути попит на українське, якщо його ніхто не пропонує?

«Слава Севастополю!», а потім: «Слава Україні!»...

— Пригадую заключний концерт «Червоної Рути» у Харкові. Там пропозиція фестивалю створила такий попит, що шаленіли від захвату десятки тисяч крутих, стильних, далеко не україномовних хлопців і дівчат...

— У 1990-х роках, коли я ще працював у дирекцiї фестивалю, ми поєднували з нашою глибинною музикою наймоднішу західну. «Червона Рута» стала замовником української сучасної музики, робила для музикантів спеціальні семінари. Бо, як правило, композитори, які знали молодіжну стилістику, доти були далекими від української етнічної музики. І навпаки — знавці народної музики не цікавилися молодіжною стилістикою.

— Ви навмисне робили фестиваль у містах сходу й півдня країни, найбільш відмежованих від знань про українське?

— Та й у Чернівцях ситуація не зовсім сприятлива. Мені розповідав швагро Володимира Івасюка, Віктор Павлюк, що після першої «Рути» на півроку Чернівці заговорили українською. Це стало модним. А потім знову пішло на спад... Ясна річ, потрібно було продовжувати.

У 1993 році ми зробили заключний етап фестивалю в Донецьку. Зали були заповнені, а останній концерт на центральній площі Леніна — під дощем. І люди не розійшлися. Потім мої родичі з Донецька розповідали, що одна студентка захоплено ділилася з ними враженнями, пісню Петриненка переказувала своїми словами, російською. Невже донеччани, які стояли тоді під дощем, могли б стріляти в людей за те, що ті говорять українською?

Наступну «Червону Руту» ми зробили в Севастополі і три концерти — в Сiмферополі. Такого успіху, як там, не було, мабуть, у жодному місті. Російський флот перебив кабель — утім нам підігнали з Харкова генератор від Української армії. Цікаво, що в Севастополі була мила кореспондентка «Радіо «Свобода» Маринка. За кілька років я побачив її вже як прес-секретаря СБУ, у кітелі, де три зірки — полковник! А скільки ж вона тоді зірок мала? Досі не розумію — чи нас тоді переслідували, чи охороняли (сміється)...

У день закриття фестивалю в Севастополі, на майдані Нахімова, де о 19-й мав відбутися заключний концерт, о 15-й розпочався мітинг «руского двіженія Крима». Прийшло десь 50 старших людей. На другий день у газеті «Вечерний Севастополь» з’явилася замітка, мовляв, на площі Нахімова відбувся несанкціонований мітинг російського руху. Прийнято рішення — зірвати концерт «націоналістов»: «Для этого топать ногами, кричать и свистеть. И действительно, в 7 часов вечера вся площадь топала ногами, кричала и свистела. Но она еще и танцевала, что, вероятно, не входило в планы участников митинга». Я бачив цих старших людей — вони прийшли зі згорнутими транспарантами, щоб за якимось знаком розгорнути їх. Але так і не розгорнули. Бо севастопольській молоді так сподобалося, що вона б їх побила. Упродовж концерту зі сцени лунало: «Вітаємо місто-герой Севастополь!» — усі аплодували. Під кінець ведучий Сашко Богуцький кричить: «Слава Севастополю!». Всі гукають «Слава!». Потім: «Слава Україні!». Усі: «Слава!». А в самому кінці пустили записи «Сестрички Віки»: «Море! То моє море!»...

Після кожного фестивалю ми організовували великі турне по Україні. Інформаційна війна стала можливою, бо на сході не було нормального культурного суперництва між українською і російською культурами. Після успішних фестивалів у Криму, Донецьку — я вважаю — до нас мали підходити наші керівники культури і казати: «Хлопці, ось вам гроші, їдьте в Луганськ!»...

«Можна знайти спільну мову — тільки треба говорити...»

— Здається, ще одна чорна дата в календарі української пісні — це коли перший націонал-демократ додумався використовувати українську пісню для своєї передвиборчої агітації. Серед державників були системно мислячі люди, які дбали про безпеку країни й через такий «нестандартний» засіб, як пісня?

— І зараз мало хто розуміє, що молодіжна пісня — це не тільки можливість зібрати молодь, щоб виступити з промовою перед виборами. У 1990 році ми записали дві касети в «Кобзі» — «Кому вниз» і марші у виконанні Галицького духового оркестру, серед них — «Ще не вмерла України». Відповідальний секретар Руху, пiзнiше мер Черкас, — сполучив ці записи: половина — марші, інша — «Кому вниз». І ця музика зазвучала на мітингах. Він розумів, що це не тло для промов, а сам по собі формуючий засіб. У 1991 році вже було інакше. Саме тоді стався той перелам, ще до незалежності, адже друга «Рута» закінчилася в Запоріжжі за дві години до ГКЧП. Уже тоді політики почали використовувати ресурс музичної культури як засіб досягти чогось для себе. За радянськими уявленнями, про «базис і надбудову».

— Чи є надія, що коли завершиться війна і «Червона Рута» знову потрапить у Донецьк і в Крим — генетичний код пробудиться і люди впізнають своє — в українському?

— Звісно. Ми з Тарасом Мельником свого часу там лекції читали по заводах, школах. Ми не знали, чи ген український музичний не помер у людей. Адже там вже усе було російське. Я ставив слухачам з десяток сучасних західних пісень і наостанок — «Іванка» Квітки Цісик. Потім питав: «Що вам найбільше сподобалося з цієї музики?». І всі, як один: «Послєднєє»... Пригадую, як у Севастополі я запросив на концерти тамтешніх рекетирів, щоб вони під час фестивалю «нічого не робили». Вони прийшли і сиділи в плащах, хоча було жарко. Потім в одного плащ розстібнувся і я побачив під ним «калаш». Нормальні пацани! Потім питаю: «Сподобалося?». Кажуть: «Нармальна!». З усіма можна знайти спільну мову — тільки ж треба говорити, домовлятися, хоч щось робити. От зараз патріотизм зашкалює. Але ж такий стан не вічний. Його потрібно підживлювати.