Ці кадри влітку 2010 року облетіли увесь світ і вразили нелюдською жорстокістю лісорубів, що розчищали місце для дороги у тепер уже легендарному харківському парку імені Горького. У сюжеті видно, як бензопилка під корінь нищить високе дерево, до верхівки якого прикував себе ланцюгом альпініст–висотник. Активісти «Зеленого фронту», які вже встигли звикнути до жорстокості місцевої влади, навіть не могли припустити, що «вбивці» старого парку вирішать пиляти дерева разом iз людьми. Героєм того сюжету був тоді ще 30–річний Євген Котляр. Боронити лісовий масив він прийшов добровольцем, не маючи жодних навиків висотника. «Женя познайомився з альпіністським спорядженням у парку Горького, — пригадує координатор «Зеленого фронту» Олег Перегон. — Він запам’ятався особливою аурою спокою, що витала навколо нього, тому ми й подумали, що він альпініст. Виявилося, що ні».
Швидко освоївши нове ремесло, Євген охоче ділився своїм досвідом з новачками. Багато хто пробував, але витримували не всі. Бракувало не лише сміливості, а й віри у те, що можна бодай щось змінити. «Ми його називали Птахом, — пригадує учасниця тих подій Лєна Терновська. — Він міг залізти якнайвище і просидіти на верхівці найдовше. Тоді дуже швидко та боротьба за ліс переросла у боротьбу за правду, за те, щоб у цій країні людина взагалі могла мати свою думку, свою точку зору і щоб людину за це не могли розпиляти».
Дорогу крізь парк усе–таки проклали. Проти сили бензопилок і кулаків воєнізованих найманців у «Зеленого фронту» не знайшлося аргументів. Але Євген Котляр пішов iз понівеченого лісу останнім.
На київський Майдан iз Харкова він поїхав 17 лютого, а вже 20 загинув. «Трагедія сталася на розі вулиці Інститутської та Хрещатика, поруч iз мостом Закоханих, біля колонади, — каже Олег Перегон. — Женя виносив iз поля бою пораненого товариша і потрапив під перехресний вогонь снайпера та автоматників «Беркута». Причина його смерті — численні кульові поранення. Куля снайпера пройшла крізь сонну артерію».
Поховавши сина, батько Євгена написав проникливого вірша, який неможливо читати без сліз. Він каже, що пишається своєю «кровинкою» і розуміє: Женя не міг вчинити інакше...
Серед перших десяти загиблих героїв Небесної сотні 19 лютого був і 30–річний Юрій Пасхалін. Він народився на Черкащині у місті Сміла в багатодітній родині. Захоплювався танцями та спортом, був вихованцем Школи олімпійського резерву у Харкові. В останні роки з дружиною Світланою та сином–третьокласником Юрком жив і працював у Києві.
Його мама Тетяна Григорівна, яка нині мешкає в селі Носачеве Смілянського району, розповідає «УМ», що син був добрим та уважним, старався приїжджати до неї частенько, аби допомогти по господарству. Востаннє вони бачилися пізньої осені. Тоді Юра підсобляв їй виносити кукурудзу на горище. І хоча час було бігти на електричку, а він узяв лопату та пішов на ріллі загортати рівчака. «Аби тільки я ту роботу не робила, — невтішно плаче Тетяна Григорівна. — Тепер куди не повернуся — все про нього нагадує. Ось на взуття його наткнулася...». Від непоправного горя її очі не просихають від сліз. Хоча син усе життя оберігав її, було, в очі заглядає: «Мамо, ти тільки не плач!».
«Брат не розповідав, що ходить на Майдан. Заспокоював маму, у якої хворе серце, аби не переживала. Говорив, що живе далеко від центру і там спокійно», — додає старша сестра Юрія — Світлана Шандура. А його мати додає: коли на Грушевського були перші жертви, вона благала сина, аби не ходив на Майдан, а він відповів: «Не будемо сперечатися, я знаю, за що стою — в Україні треба все міняти!».
Ті зміни коштували йому життя: Юрій Пасхалін одержав чотири кулі від снайпера, коли виносив пораненого побратима. Першу допомогу йому надали в Будинку профспілок, Юра ще подзвонив дружині, мовляв, зі мною все гаразд, не турбуйся. Коли ж «профспілки» підпалили, його разом з іншими евакуювали до лікарні. Дорогою він помер.
У родині пригадують, як на дев’ятий день після смерті Юри їхали в авто й почули в салоні клацання фотоапарату. Відкрили сумку, а фотоапарат і справді працює. А потім удома зі столу ні з того ні з сього упав на підлогу мобільний телефон. «Це Юра з нами!» — переконана Тетяна Григорівна.
...Юрія Пасхаліна поховали в селі Носачів. За словами сільського голови Віктора Кравченка, односельці планують своїм коштом встановити пам’ятник Герою. А ще пропонують його іменем назвати школу №11 у місті Сміла, де він навчався.
Одним із перших режим Януковича вбив Олександра Капіноса з Тернопільщини: 18 лютого у нього влучила граната; з пробитою артерією хлопця доправили до лікарні, де він і помер. Рівно за двадцять днів до свого 30–річчя. Домовину з тілом Сашка (саме так Капінос просив себе називати) доправили в рідний Дунаїв Кременецького району. «О дев’ятій годині вечора на в’їзді у село люди навколішки зустрічали бус iз тілом героя», — розповіла «УМ» Світлана Барабаш, мешканка сусіднього Куликова.
...В останню путь Сашка проводжало учетверо більше людей, аніж їх мешкає у Дунаєві. Сільські вулиці були запруджені транспортом iз Тернополя, Києва, Вінниці, Рівного, Чернівців та інших регіонів. Зранку до будинку Капіносів зазміїлася кілометрова черга бажаючих допомогти родині. Не лише морально: до скриньки пожертв великі купюри вкидали навіть незаможні — пенсіонери, інваліди... З такою ж щирістю ті, хто знав Сашка, розповідали, яким класним він був! Після школи у 2001 році — із золотою медаллю — без проблем закінчив Львівський лісотехнічний. За фахом працював недовго: повернувся додому, аби фермерувати з братом Сергієм і, головне, аби розвивати етнічну українську культуру, оздоровлювати дозвілля молоді. Проводив міжнародні «Українські вечорниці» і «Купальські ночі» (грав на гітарі і бандурі), організував у селі спортивний клуб, розписував iз дітьми–сиротами писанки... Поборник усього українського, Сашко влітку 2012 року упродовж дванадцяти днів голодував, протестуючи проти прийняття парламентом мовного «закону» Колесніченка—Ківалова.
Як розповіли бійці «Волинської сотні», на Майдані Сашко зустрів і своє кохання — киянку Олену, учасницю революції (біля домовини Сашка була поруч із його батьками — Оленою Олексіївною й Анатолієм Васильовичем).
...На честь Сашкового 30–річчя дирекція пообіцяла встановити на школі меморіальну дошку пам’яті Героя–майданівця. А на черговій сесії Кременецької міськради буде ухвалено рішення про перейменування вулиці Льотчиків–визволителів на вулицю Героїв Небесної сотні, а вулиці 107–ї Кременецької дивізії — на вулицю Олександра Капіноса. У самому ж Тернополі 22 березня було закладено Алею слави Небесної сотні — сто лип висаджено бiля головного корпуса Тернопільського національного економічного університету.
Син сумчанина Олексія Братушки народився 12 лютого. Тому на Майдан, куди поривався поїхати ще раніше, не пустили рідні: дружина ось–ось народить, як її покинути? Та коли на світ з’явився маленький Сашко, батько побув поруч тільки тиждень. А тоді все ж поїхав до Києва.
— А як звати старшу дитину Олексія? — запитую у його сестри Ольги.
— Теж Саша. Олександра, донька, — каже вона. — Так їм чомусь схотілося, щоб в обох були однакові імена.
Вони завжди жили дружно — старша сестра і брат. Любили спілкуватися, переважно про речі буденні. Щодо політики 38–річний Олексій мав свої погляди і все вирішував сам. Був на Майдані у 2004–му, бо переживав за країну. Попри сімейну ситуацію, не зміг залишитися осторонь і цього разу. Причому зробив це не «за компанію», не зопалу — Олексій узагалі не був запальним, швидше — спокійним, розповідає сестра, чинив усе зважено і усвідомлено.
— Хотів, як краще, — каже Ольга. І додає сумно: — Хіба ж його одного такого хотіли дома втримати? А вони їхали...
Після школи Олексій Братушка пішов на завод імені Фрунзе, де багато років трудився батько. Влаштувався учнем, та попрацював недовго. Вирішив почати свою справу, став підприємцем, водієм. Свого часу він із сестрою немало подорожував, — коли були кращі часи. З тих років залишилося багато фото. І тільки їх зараз можуть розглядати згорьовані батьки.
...Олексій поїхав до Києва о дев’ятій вечора 19 лютого. А вже вранці перестав виходити на зв’язок. Рідні почали шукати його. Ольга з чоловіком подалися до столиці, були на Інститутській і біля готелю «Україна», обійшли барикади, шукали в лікарнях, у міліції. Не знайшли. Тоді їх направили до моргу, й саме Ользі випала важка місія впізнати Олексія — таку рідну, таку дорогу людину. Він, беззбройний, був збитий кулею снайпера. Лікарі не змогли його врятувати. Тепер рідні згадують, що Олексій мав якесь передчуття, перед від’їздом сказав: «Чи вернусь?».
— Він любив ходити в походи взимку. Мене тягнув, — каже Ольга, — а я так ні разу й не пішла. Кому ж охота кілометрів двадцять іти за місто в мороз?..
З інтонації здається, що якби могла передбачити сьогоднішнє, то погодилася б. Але тоді він вирушав у мандрівки сам. Як сам, один з усієї Сумщини, відлетів у вирій разом із Небесною сотнею.
У травні минулого року «УМ» писала про колишнього дивізійника СС «Галичина» Василя Бойківа, який 19–річним хлопчиною пішов захищати Україну. А тепер маємо привід, на жаль, сумний, знову згадати цю родину: Володимир Бойків, син дивізійника, загинув на Майдані від куль снайпера....
«Він зателефонував iз самого ранку 18 лютого, — розповідає Олена Бойків, мати героя Майдану. — Ніколи ще так рано не дзвонив. Ми постійно спостерігали за новинами, а потім син телефонував iз Майдану і розповідав те, чого камери не зафіксували. А того ранку навіть не привітався, не спитав, як наше з батьком здоров’я, лише сказав терміново вмикати телевізор, бо почали стріляти. Ми увімкнули телевізор, а син попрощався і поклав слухавку. Це була наша остання розмова...»
Увечері Володимир, який iз родиною в 2000 році переїхав до Києва, дивився телевізор. А потім сказав дружині, що йде на Майдан. Між 22–ю і 23–ю годинами подзвонив Наталці, розказував, що там коїлось, і раптом розмова обірвалася. 19 лютого зранку стурбована дружина пішла його шукати. Коли приїхала у 17–ту лікарню Києва, то лікарі показали їй усіх поранених, яких туди звозили десятками. На той час тіло її чоловіка вже було внизу в морзі, проте заклопотані медпрацівники не показали жінці загиблих. «Ми п’ять діб не знали, що трапилося з Володею, — розповідає його рідна сестра Ірина. — Найбільше боялися, що він був у Будинку профспілок, коли там трапилася пожежа». «Дивилися по телевізору, як активісти показували частини обгорілих тіл, які знайшли після пожежі, і хтось сказав: «Ось ми «щось» принесли, — продовжує мати чоловіка, пані Олена. — Уявляєте «щось»... Це ж найгірше, коли навіть могилки рідного не маєш...»
Місце знаходження тіла Володимира першою дізналася подруга дружини Наталі, яка побачила фотографію в інтернеті. «Майдан–SOS» шукав родичів для опізнання тіла. Володимир помер від трьох кульових поранень, одна з куль влучила в голову. Ще й граната розірвалася якраз біля нього, осколками від вибуху розірвало живіт. Володимир не мав на собі жодної амуніції, він прийшов на Майдан допомогти, але активної участі у сутичках не брав. У загиблого сиротами залишилися троє синів, наймолодшому з яких, Захару — лише 12 років.
Патріот, правдолюб, висококласний фахівець, душа компанії... Володимира Бойківа любили усі його родичі та численні друзі. Він народився у Львові та прожив тут більшу частину свого життя. За фахом був будівельником, як і його батько. Кілька років тому він пережив інфаркт, а за кілька місяців до революції в нього стався інсульт. Не надто міцне здоров’я не завадило чоловіку боронити волю своєї держави. А задовго до всіх подій він попросив дружину, щоб його поховали у Львові.
Проводжати загиблого в останню путь зібрався увесь Львів. «На цвинтарі до мене підійшла незнайома жінка, — каже мати героя, — поспівчувала і розповіла, що її дочка вчиться в тій же школі, де колися навчалися мої діти — Володя та Іра. Вона сказала, що син став новим символом навчального закладу, учням про нього розповідають»...
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
