«Ми все життя займаємося улюбленою справою»

В юності ми весь репертуар Зінкевича на танцях і весіллях співали

— Панове, є таке поняття, як людина–оркестр, а ви у нас — дует–оркестр: Дмитро грає на скрипці, бас–гітарі, клавішних, пише тексти, аранжує, співає; Анатолій грає на саксофоні, флейті, акордеоні, гітарі, пише музику, співає. А з чого почався ваш шлях у велику музику?

Дмитро Гершензон: — У мене, власне, зі скрипки і почався. У Балті, містечку, де я народився, в музшколі відкрився клас скрипки. Мене семирічного запитали, на чому я хочу грати — і все! А бас з’явився уже у віці 14 років, коли покликали грати на якесь весілля. Потім у школі свій ансамбль був — це були перші шкільні потуги, але дуже допомагали у тому, щоб на уроки не ходити. До речі, коли мене Валерій Громцев (перший керівник «Світязя». — Авт.) запросив до ансамблю «Море» Кримської обласної філармонії, то там ще якийсь час бас–гітарист працював, і мені довелося побути скрипалем. А так, взагалі, я скрізь був басистом.

Анатолій Говорадло: — А мене в музичну школу не прийняли. У 6 років я попросив батьків відвести мене в музшколу — це було дуже престижно. Але там прослухали і сказали, що не маю музичного слуху. Я потім жартував, що ми живемо в прекрасній країні, де людина без музичного слуху може стати заслуженим артистом України.

— То ви що — без музичної освіти?

А. Г.: — Я завжди кажу, що найкраща освіта — це самоосвіта. Потяг до музики в мене не зник, і я попросив батька, щоб він купив мені акордеон. І я з цим акордеоном їздив до свого родича на уроки. Але акордеон був дуже великий, тягати його було нестерпно важко, і за деякий час я попросив батька, щоб він купив гітару. Гітара — набагато легший інструмент, і з того часу я став гітаристом. А вже коли почав працювати у Волинській філармонії, і потрібний був диплом про музичну освіту, я закінчив Житомирське культпросвітнє училище по класу духових інструментів.

— А як потрапили у «Світязь»?

А. Г.: — У 1987 році в Житомир приїхав звукорежисер «Світязя» і сказав, що в колективі шукають на роботу гітариста, який співає. Я до того мав кілька запрошень у відомі колективи, але психологічно не був готовий до гастрольного життя, бо знав, що це таке. Але «Світязь» на той час був колективом №1, ім’я Василя Зінкевича гриміло на весь Радянський Союз. І я зважився.

Д. Г.: — А ми з Валерієм Громцевим познайомились ще у 1980 році, коли він побачив мене у складі ансамблю, який акомпанував Миколі Гнатюку. Тоді ж він і запросив мене до «Моря». До речі, у «Світязь» мене взяли не одразу — лише через місяць після прослуховування мені подзвонив Василь Зінкевич і сказав, що хоче мене бачити в ансамблі бас–гітаристом.

— А як сталося, що стали ще й вокалістом?

Д. Г.: — Я підспівував завжди — і на весіллях співав, і на танцях співав, але ніколи не ставився до себе серйозно, як до вокаліста. Та й зараз не ставлюсь, просто життя змусило...

— Ансамбль «Світязь» народився у 1974 році. Пам’ятаєте своє відчуття, коли вперше почули пісні у виконанні Зінкевича? Було передчуття, що доля з ним зведе набагато ближче?

Д. Г.: — Василь — це справді епоха! Ми з моїм другом дитинства весь його репертуар на танцях і весіллях співали. Я ж іще в школі вчився, а вже «халтури» грав. А потім під час навчання в музучилищі приїздив до Балти на суботу–неділю на весілля.

А. Г.: — А я не пам’ятаю точно, коли вперше почув пісні Зінкевича. На той час я, як і всі молоді люди, захопився джаз–роком — Бенсон, «Чікаго», Стів Уандер — і пісні Зінкевича ми вважали надто простими. Пізніше, вже у «Світязі», ми пробували робити якісь джаз–рокові композиції, але наштовхнулися на повне несприйняття і зрозуміли, що в кожної музики має бути своя публіка.

— У «Світязі» в різні часи співали Олександр Сєров, Лілія Сандулеса, було навіть так, що грало до 24 музикантів одночасно. Де вони зараз?

Д. Г.: Хто де. Композитор Ігор Перчук, який пізніше активно працював з Інесою Братущик і Орестом Хомою — в Ізраїлі, барабанщик Роман Ланкіос — в Америці, Олександр Гаркавий, Міша Мусієнко — у Канаді, Віктор Петлій — в Америці, Лев Сорокотяж — в Ізраїлі, Славко Тимофійчук — Німеччина, Іван Благун — Америка. Життя порозкидало.

«Комусь дуже не хочеться, щоб українське асоціювалося з дотепністю, інтелектом»

— Талановиті люди талановиті в усьому. Ваш дует взагалі можна наводити як приклад самоокупності. Анатолій Говорадло, наприклад, пише пісні. А найпершу свою пісню пам’ятаєте?

А. Г.: — Першу пісню я написав задовго до «Світязя», іще в армії. Мені пощастило служити при Будинку офіцерів у Бердичеві. Ми часто організовували вечори відпочинку для військовослужбовців, і вже тоді я почав писати. Перша пісня була російською мовою і називалась «Струны солдатской гитары моей».

— ...Дмитро Гершензон — прекрасний аранжувальник. А з чого все почалося у вас?

Д. Г.: — Було багато всякого, на якому вчився, але перше справжнє аранжування, гадаю, була пісня «Ніби вчора» для Василя Зінкевича. До речі, він досі всі пісні виконує у моєму аранжуванні. Спочатку я писав партитури для живих музикантів, а потім — з використанням синтезаторів, а вже потім — тільки комп’ютер. Уже звик до того, що ніхто з музикантів не заважає і не лізе з порадами (сміється).

— А ще ви — прекрасні телеведучі. Свого часу на телеканалі «Ера» виходила чудова гумористична програма «Ера–план». Як ви прийшли до цього?

Д. Г.: — Це не перший наш досвід. Свого часу ми вели на УТ–1 «Музичну пошту», і ще були програми.

А. Г.: — Усе це організував наш продюсер — світлої пам’яті Олексій Онишко. Програма нам подобалася, ми приділяли їй багато часу. З нами співпрацювали автори команди КВН «Житомирські дівчата» на чолі з Юрою Кипаренком. На жаль, виходила вона дуже рано і мало хто мав змогу її подивитися. Пізніше наші знахідки — пародії, підводки до пісень — ми мали змогу побачити в російських програмах.

— А чому вона зникла з ефіру?

Д. Г.: — Все дуже прозаїчно! Ми самі писали свої програми, робили музичне оформлення, шукали одяг для ефіру, а керівництво каналу (на той час) хотіло, щоб ми, окрім усього, ще й спонсорів шукали. Доки Олексій Онишко міг, він фінансував програму, а коли не зміг — програма закрилася.

А. Г.: — У нас залишилися на згадку відеозаписи програми. До речі, 30 вересня на нашому ювілейному концерті на початку буде невеличка відеопідбірка із «Ера–плану», щоб нагадати про ті часи. Але — тільки штрихами, бо ми все ж таки музиканти, принаймні відсотків на 80.

— Ваші друзі, дует «Кролики», активно співпрацюють із «Кривим дзеркалом» Євгена Петросяна. А «Світязь» не запрошували взяти участь у якійсь російській гумористичній програмі?

Д. Г.: — Минулого року нас запросили з «Кроликами» у програму «Аншлаг». Ми там були, і нас дуже непогано там зняли — на жаль, наші так не вміють. Але! Нам не сподобалась система стосунків між артистом і керівництвом програми. Ми звикли до вільних стосунків із будь–ким. А там, наскільки я розумію, треба сильно «любити» керівництво...

— Не шкодуєте? Адже не так уже й багато наші артисти присутні на екрані?

А. Г.: — Ми ставимося до своєї присутності чи відсутності на екрані дуже по–філософськи. Нас не показували і тоді, коли ми лише писали пісні, не показують і зараз. Мені здається, що тут більше політики, ніж тверезої оцінки того, чим ми займаємося. Тому що все, що українське — його мало, а все, що не українське — його багато. Достатньо увімкнути телевізор чи радіо, щоб у цьому переконатися. Комусь дуже не хочеться, щоб українське асоціювалося з дотепністю, інтелектом, хочеться, щоб навколо лунали лише напівблатні пісні. Але ми є європейськими людьми, і нам із Дмитром не доводиться червоніти за свою творчість.

— А як ви ставитеся до митців, які ідуть у політику, щоб змінити ситуацію в культурі? Наскільки це реально?

А. Г.: — Мені хотілося б, щоб мої друзі, які зараз у політиці, змінили ситуацію. Але наразі у мене щодо цього дуже великі сумніви: на жаль, зусилля 3—4 народних депутатів, які мають відношення до мистецтва, не змінять усю Верховну Раду. Тут мають відбутися набагато глибші процеси, потрібно міняти менталітет самих людей, їхнє ставлення до самих себе. Не все так просто і так однозначно. Потрібен час.

«У нас вистачає розуму ставитися до конфліктів по–філософськи»

— Останнім часом вас більше сприймають як пародистів. Як ви прийшли до пародій?

Д. Г.: — Випадково, хоча в наших програмах завжди були гумористичні пісні. Нам треба було вести одну телепрограму, і ми вирішили артистів у програмі оголошувати не так, як завжди, а перекрученим по тексту їхнім шлягером. Так і пішло...

— Це який був рік?

Д. Г.: — Десь 1995–96.

— Тобто, 18 років? І багато за цей час назбиралося пародій?

Д. Г.: — Не рахували, але немало, майже на всіх наших і ненаших.

— І яка була реакція наших і ненаших?

А. Г.: — 99% до цього ставляться нормально, а той 1%, який лишається, не має на нас ображатися. Все–таки ми намагаємося, щоб наші пародії були добрими і не переходили межу.

Д. Г.: — Крім «Грін–Грея» і Данилка, який одного разу щось там ніби образився, то всім все було по кайфу. А Кіркоров взагалі попросив йому диск із пародією на себе дати.

— А в житті ви любите жартувати, розігрувати друзів?

Д. Г.: — В основному, мої друзі — артисти або люди, які випадково не стали артистами, і тому розіграти їх важко. Та й робота настільки втомлює, що при зустрічах ми намагаємось вилізати з «шкіри митця».

А. Г.: — Це зараз, а в юності, коли по півроку бували на гастролях, то без жартів було просто не вижити. Музиканти знають, що таке «зелені концерти» — останні концерти туру, коли ми намагалися один одному щось підсунути: струни перев’язували, барабанщику в тарілки пудру підсипали — робили все, щоб було смішно, але не для глядачів.

— Як родина ставилася до ваших гастролей? Крім вас, ще музиканти в родині є?

А. Г.: — Дружина, коли одружувалася зі мною, знала, що на неї чекає. Одразу ж після весілля ми поїхали на гастролі в Бердянськ, тому наша перша весільна подорож була і гастрольною.

Д. Г.: — Батькам подобалося те, чим я займаюсь. Батько все життя грав на мандоліні, хоча був професійним поліграфістом. Мама — медик, сестра — медик, дружина — медик.

— А діти?

А. Г.: — У мене син і донька, і в Дмитра — так само. Мій син — піаніст, джазове відділення, у Дмитра син грає на бас–гітарі. Обоє вчаться в інституті імені Глієра. Будуть із нами на сцені — хто, як не батьки зроблять їм промоцію? Моя донька закінчила Університет культури, співає. У неї в репертуарі є кілька гідних пісень.

— Кого ми ще побачимо разом із вами на сцені 30 вересня?

Д. Г.: — Усіх тих, хто був поряд із нами усі ці 25 років. Василь Зінкевич, Оксана Білозір, Ян Табачник, Тетяна Нєдєльська, Іво Бобул, дует «Кролики», гурт «Тартак », з яким ми записали наш хіт «Ні, я не ту кохав». Усе найкраще, що було за ці 25 років — усе буде на цьому концерті.

— 25 років разом — це своєрідний творчий рекорд. Відкрийте секрет довголіття.

Д. Г.: — Просто, ми обоє все життя займаємося улюбленою справою. І вміємо до всього ставитися з гумором.

А. Г.: — А ще потрібно знаходити компроміс. Ми тверезомислячі люди, кожен знає свої переваги і недоліки, і розуміємо, що разом ми набагато сильніші, ніж поодинці. Якщо у нас і бувають розбіжності, то вони стосуються творчих моментів. У нас ви­стачає розуму ставитися до цього по–філософськи.