Данило Штуль під час відвідин Горлівки. (автора.)
Батько в нього дійсно героїчний. Достатньо згадати, що Олег Штуль перебував разом з Олегом Ольжичем та Оленою Телігою у складі похідної групи ОУН, що діяла в окупованому німцями Києві, і лише чудом уникнув арешту та невідворотного згодом розстрілу в Бабиному Яру. Потім воював під орудою відомого партизанського генерала Тараса Бульби (Боровця), виживав, схоплений гітлерівцями, у катівнях табору смерті Заксенхаузен.
— Пане Даниле, — розпитую, — Олег Штуль залишився в пам’яті сучасників активним діячем українського спротиву, політиком, журналістом, письменником. Чи не бракувало йому часу на сім’ю, дітей? Яким ви запам’ятали його, які риси характеру від нього взяли?
— Він був фантастично енергійний. Їхнє покоління закордонних українців, що пройшло пекло Світової війни, ніби поспішало віддати всіх себе національній ідеї, розуміючи, що у світі настають часи рішучих змін. А треба ж було ще просто заробляти на життя, годувати сім’ю, і це — в чужій країні.
Коли батько перебрався до Франції, йому запропонували роботу на сталеливарному заводі десь на півдні, і він радо ухопився за цей шанс. Але невдовзі товариші по боротьбі розшукали його, давши доручення поновити у Парижі видання газети «Українське слово». Він, майже самотужки, підняв видання з руїн і потому багато років був його незмінним редактором.
А коли 1964 року запропонували очолити Організацію українських націоналістів («мельниківців». — Ред.), тут і приводу для вагань не було: адже фактично йшлося про те, щоб перейняти естафету від таких історичних постатей, як Євген Коновалець, Андрій Мельник.
Зазвичай він рано йшов на роботу, а повертався у сутінках ввечері. Але завжди були пізні вечері, на які часто приходили його друзі–українці, і нас iз сестрою саджали за стіл як рівних, iз правом участі в розмові. Коли якось виникли проблеми з харчуванням, батько взагалі піднімався вдосвіта, починав працювати дома, аби в середині дня мати час прибігти з редакції і приготувати нам обід.
Що я взяв від нього? Він був людиною дуже чесною, працьовитою, вельми критично наставленою проти життєвого песимізму, який батько іронічно іменував «достоєвщиною». Ці риси та високу працездатність він зберігав до останніх років життя, що зараз я (бо сам вступив у солідний вік) все частіше пригадую як приклади до наслідування.
— А ви самі який обрали життєвий шлях, хто ви за фахом?
— Я фінансист за освітою, працював у Франції, але також встиг побувати в Африці, у кількох країнах. А після набуття Україною незалежності моє українське коріння стало в пригоді великим транснаціональним фірмам, що поспішали відкрити тут свої філії. Зараз живу ніби «на дві хати», регулярно мандруючи туди–сюди через усю Європу.
— Ви згадали, як працювали в Африці. Цікаво, чи є прямі паралелі між тамтешньою ситуацією і тим, що сьогодні відбувається в Україні?
— Мабуть, мушу із сумом відповісти, що ні. Більшість африканських країн також страждає від корупції, але вони колись були колоніями західних метрополій і звідти успадкували відповідний, я б сказав, штам тiєї пошесті. Тобто і там вистачає чиновників, що крадуть, продажних політиків, але ззовні зберігається непорушний статус Закону, яким нікому — ні правосуддю, ані депутатам — не дозволено маніпулювати.
Я б не хотів робити висновки, думаю, це справа ваша, громадян України.
— Пане Даниле, ваш батько все життя боровся проти трагічного розколу в лавах українських націоналістів. Ви ж зараз у керівниках нового ОУН (д), яке дехто називає провокативним «клоном»...
— Насправді «мельниківців» та «бандерівців», мабуть, уже ніколи не з’єднати докупи, бо історія їхніх відносин занадто обтяжена інцидентами та взаємними звинуваченнями. Наразі набагато актуальніше збирати здорові патріотичні сили в Україні з чистого аркуша. Адже завдання творення сильної національної держави як стояло на початку нашої незалежності, так і стоїть. Варто починати нарешті його порати.
— Сучасна українська діаспора Франції — яка вона?
— За деякими підрахунками, вона сьогодні налічує 150 тисяч осіб, здебільшого це так звана «четверта хвиля» еміграції — українці, які виїхали за кордон на заробітки останнім часом. Головні центри діаспори — Париж, Ліон, Мец, там активно діють Греко–католицька церква, Українська православна церква (Київського патріархату), функціонують недільні українські школи, культурні центри, кіноклуби. Окремо виділив би Асоціацію українських кадрів — це об’єднання молодих спеціалістів, які працюють за запрошенням у французьких фірмах.
У принципі, в столиці кожного вечора можна відвідати якийсь українських захід. Зокрема, на одній iз таких імпрез ми якось і познайомились із донеччанином Петром Антипом і тепер тісно товаришуємо.
Олег Штуль (псевдо Жданович),
знаний український політичний
і військовий діяч
Народився 1917 року в селі Лопатичі Овруцького повіту (тепер Олевський район) на Житомирщині в родині священика. Закінчив Крем’янецьку духовну семінарію, навчався у Варшавському університеті. У студентські роки був активістом Української студентської громади, вступив до ОУН.
Із середини 1930–х підтримував дружні стосунки з Оленою Телігою та Євгеном Маланюком. Переїхавши до Праги, працював у культурній референтурі ОУН, яку тоді очолював Олег Ольжич, дописував у «Вісник», котрий редагував Дмитро Донцов.
Під час Другої світової війни був одним iз найближчих соратників Ольжича. Член похідних груп ОУН. В окупованому нацистами Києві співпрацював із газетою «Українське слово». Брав активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, був представником лідера ОУН Андрія Мельника при штабі УПА «Поліська Січ», співредактором газети «Оборона України». Наприкінці 1943 року потрапив у полон до гітлерівців, перебував у концтаборі Заксенгаузен.
Після війни вів активну націоналістичну діяльність: їздив по репатріаційних таборах, допомагаючи українським військовополоненим та втікачам, писав статті, займався організаційною роботою.
За рішенням Проводу українських націоналістів через суд домігся повернення законному власнику захоплених комуністичними силами в Парижі приміщень редакції та друкарні «Українського слова» і від жовтня 1948 року відновив видання тижневика як органу ОУН. У 1948—1977 роках (із перервами) — головний редактор газети «Українське слово» (Париж). У 1955—1964 роках — член ПУН. Після смерті Андрія Мельника з 1964–го до 1977 року виконував обов’язки голови ПУН.
Належав до прихильників консолідації всіх українських національних сил на базі УНРади, став одним зі співзасновників Світового конгресу вільних українців.
Помер у Торонто в 1977 році, похований на кладовищі Баунд–Брук у США.
Командувач Національної гвардії, бригадний генерал Олександр Півненко оцінив наміри російських окупантів під час запланованого літнього наступу в наступні «не прості» місяці. >>
Керівникам усіх дипломатичних установ України – МЗС наказало тимчасово призупинити всі консульські дії для громадян України призовного віку. >>
Також Головком доповів щодо ураження цілей на окупованій території – реалізовані операції та підготовка запланованих. >>
"Петріоти" потрібні зараз у руках українців. Сучасні винищувачі потрібні в українському небі. Російські ракети та іранські "шахеди" повинні програти, щоб ніколи й ніде руїни не виграли у життя", - наголосив глава держави. >>
Тепер законодавство передається на розгляд Сенату, де більшість складають демократи. Очікується, що Сенат ухвалить цей пакет наступного тижня і передасть його Байдену для підписання. >>
Ухвалення законопроєкту супроводжувалось оваціями з боку конгресменів, деякі з яких розмахували українськими прапорами, через що отримали зауваження, оскільки в Конгресі заборонено розгортати прапори іноземних держав. >>
