«Обожнюю гоголівську Диканьку»

21.06.2013
«Обожнюю гоголівську Диканьку»

У ролi матерi Миколи Гоголя у виставi «Мамєнька».

«Я не з тих артистів, що ховаються від публіки. Запитуйте, що забажаєте. Я люблю зустрічі з глядачами перетворювати на діалоги», — саме так розпочинала свої творчі вечори у Коктебелі народна артистка Росії Людмила Іванова. Останні два роки вона на свою кримську дачу в Нанікове (за п’ять кілометрів від курортного селища) не навідувалась. Акторка пережила низку трагедій: поховала молодшого сина, потім — чоловіка, сама кілька місяців провела в лікарні, зараз пересувається в інвалідному візку... І все ж з нагоди 80–річного ювілею я наважилася зателефонувати у московську квартиру акторки.

 

— Доброго дня, Людмило Іванівно! Це вас Київ вітає.

— Приємно чути. Мої тітки і дядьки по материнській лінії вчилися у Києві, а потім роз’їхалися по всій Україні. Колись рахувала, мабуть, два­­ десятки родичів набереться. Я вперше потрапила до вашого міста, коли знімали фільм «Польоти уві сні і наяву». Викроїла час, щоб побачити Володимирський собор, милувалася розписами.

А ще їздила у музей–заповідник Гоголя, що на Полтавщині. Це родовий маєток, де минули дитячі і юнацькі роки письменника. Там відтворено побут тих часів, відчуваєш дух епохи. Мені конче було потрібно цим пройнятися. Адже я тоді писала сценарій п’єси «Мамєнька», що нині йде у музичному дитячому театрі «Експромт», який я очолюю. Навіть сценічні костюми ми купували на Полтавщині. У п’єсі використані листи письменника, уривки з творів. Як годиться, є Солоха, Вакула, Чорт, бандурист.

— А ви когось граєте у виставі?

— Головну роль, маму письменника, Марію Іванівну Гоголь–Яновську. Надзвичайно цікава жінка, в цьому впевнюєшся, коли читаєш її листи.

Сам же Микола Гоголь мене рятує у часи скрути, особливо його повість «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Яка мова, гумор, узагалі філософія! Він повертає до життя. Ось я втратила рідних людей, та намагаюся не опускати руки, навпаки — бути корисною.

Так сьогодні у Слов’янській академії гуманітарних наук, де я викладаю, студентська сесія. Хочу змусити молодь читати класику. Якось питаю студента: «Ви читала «Війну і мир»? А він у відповідь: «Там щось про Пугачова?». Стримуюсь, спокійно пояснюю: «Пугачов — у романі Пушкіна «Капітанська дочка». Тоді студент витріщив очі: «А що, Пушкін ще прозу писав?»

— Самі ви закінчили школу із золотою медаллю...

— Не в медалі навіть річ. Людина постійно має чогось вчитися, радіти красі. І це прищеплюється змалечку. Мене дуже бентежить, що малюки дивляться страшилки і бойовики. У театрі «Експромт» ми запрошуємо у світ кращих казок світу, які вчать співчувати, робити добро. Це, якщо хочете, — запорука для створення міцної сім’ї у майбутньому і взагалі доброзичливих стосунків між людьми. Я впевнена, що сім’я і друзі — головне у житті. І дуже вдячна старшому сину Івану, онукам, друзям, особливо акторці Олені Яковлевій, які підтримали мене у важкі хвилини. Знаєте, мабуть, я невиправна оптимістка. Ось пересуваюсь на інвалідному візку, але мрію знову побачити Крим, гору Карадаг.

— Що ж вас так приваблює?

— Там особлива атмосфера. Спокій, зоряне небо, легендарний профіль Волошина, який викарбувала сама природа. У селі Нанікове поблизу Коктебеля років десять тому ми купили дачу. Цього сезону туди поїдуть син Іван (вiн, до речi, художник–декоратор у театрi «Експромт») та онуки. Раніше я ще обов’язково запрошувала погостювати в нас талановитих студентів. Може, ризикну сісти у літак, і в дорогу!

І ще в мене є мрія. Дуже хочу, щоб до мене в гості, в Москву, приїхав мій улюблений актор Жерар Депардьє. Адже він має російське громадянство. Знайомство з ним під час зйомок у фільмі «Заздрість богів» запам’я­талося назавжди. Відкрита, тепла людина. За сценарієм я пригощала його пирогами, картоплею з баранячою ногою. Він їв iз чудовим апетитом, а в перервах між зйомками йшов до мене з обіймами, цілував.

— Вашому оптимізму дійсно варто повчитися. Здоров’я вам, Людмило Іванівно!

 

З ТВОРЧИХ ВЕЧОРІВ У КОКТЕБЕЛІ

«На сцені й у кіно я мало добрих слів чоловікам казала»

«Першу роль я зіграла у шостому класі. То була Весна з казки Островського «Снігуронька». Після закінчення школи–МХАТу працювала у пересувному театрі. Худорлява, при зрості 168 сантиметрів. Тож давали мені ролі сільських хлопчиків, хоча мріяла зіграти Джульєтту. Потім змирилася — яка з моєю зовнішністю Джульєтта! Так, у театрі «Соврємєннік» грала торговку, машиністку, камеристку, свекрух, бабусь. Улюблена роль — баба Шура з вистави «Любов і голуби». Мені до вподоби енергійні, невгамовні жінки.

А от iз кіношною Шурочкою зі «Службового роману» були проблеми. Після виходу фільму на екран син попросив мене: «Ти поки, мамо, не ходи на батьківські збори. Бо там тебе за порядну людину не вважають». А на вулиці, у метро ще довго чула: «Дивіться–дивіться, Шурочка пішла»... Під час зйомок фільму я вмовляла режисера Ельдара Рязанова внести романтичну нотку в характер моєї героїні, мовляв, нехай i вона у когось закохається. Режисер відповідав: «Ідіть, Шуро, далі збирати профспілкові внески».

У фільмі повирізали, до речі, ті кадри, де Бубліков (йому живому Шурочка збирала гроші на вінок) бігав за мною з кулаками. «Я згодна, хай мене поховають! Але на вінку написано ваше ім’я!» — кричала я йому.

Узагалі у фільмах і на сцені я мало добрих слів чоловікам казала. Хоча був один виняток, у фільмі «Новенька». Моя героїня на фронті полюбила солдата — його грав Василь Шукшин. На жаль, кадри, коли дівчина зізнається у коханні, вирізали».

«Валерій Міляєв — бард, академік, фізик і коханий чоловік»

«Хтось розлучається, афішує нові свої стосунки. А ми прожили з чоловіком п’ятдесят років. Познайомились із Валерієм напередодні Нового року. Я заблукала в новому районі, до того ж почалася хурделиця. Розгубилася, зупинилася на вулиці, вся у сніжинках і сльозах. Тут підійшов високий худорлявий хлопець, мовчки узяв сумки, простягнув мені мандарин і запитав, куди ношу доставити. Наступного дня Валерій запросив мене в ліс, походити на лижах. Перші роки, коли побралися, ми жили з моєю мамою. Чоловік прав пелюшки, приносив у театр «Соврємєннік», де я грала, годувати мені малих дітей. Усе життя ми поступалися один одному. Рахувалися з тим, що у кожного є своя улюблена справа. Валерій — фізик за спеціальністю. Об’єднувала нас любов до музики, творчості. До слова, хіт 70–х років «Приходит время — с юга птицы прилетают» написали не подружжя Нікітіних, а ми. Я — слова, Валерій — музику. Є в нас також спільна книга гумористичних оповідань, спогадів».

«Лірику і музику мені порадив писати Євгеній Євстигнєєв»

«У 60–ті роки в театрі «Соврємєннік» виходила стіннівка, до якої я писала вірші, відверто кажучи, трохи злісні. Якось негайно знадобилося скласти ліричну пісню для спектаклю «П’ять вечорів». Я показала свій варіант Жені Євстигнєєву. Він прочитав текст, порадив поставити крапку на «памфлетах» і переходити на лірику». До того ж додав, що варто покласти вірші на музику. З того і почалося. Невдовзі мої пісні виконували Анна Герман, Майя Кристалінська, Гелена Вєліканова, Юлія Пашковська — дружина легендарного Тарапуньки».

 

ДОСЬЄ «УМ»

Людмила Іванівна Іванова народилася 22 червня 1933 року. Закінчила Школу–студію МХАТ у 1955 році. Два роки працювала у Московському пересувному драмтеатрі. З 1957 році — у трупі Московського театру «Соврємєннік», де зіграла понад 50 ролей.

Знялася у понад 60 фільмах.

Із 1990 року — художній керівник музичного театру для дітей «Експромт». Автор лібрето до музичних вистав.

Професор Слов’янської академії гуманітарних наук.