Не можу не вiдгукнутися на заклик газети розповiсти про жертв Голодомору. Цих iсторiй в Українi мiльйони. Про одну з них i розкажу.

«Україну молоду» я читаю з дня її виходу. Багато думок виникає, формуються деякi оцiнки i висновки. А от одна думка i досi муляє і проситься на папiр... Перечитуючи інтерв’ю Анатолія Паламаренка («Україна молода», 14–15 вересня 2012 р.), думається: так, українці не готові до демократії і навіть до почуття національної гідності. Але ж у нас є еліта, яка зобов’язана бути учителем народу. Чого вона не вчить? Не будемо вже говорити про політиків, бо у переважній більшості (підкреслюю: переважній, а не всі) їхня точка зору залежить від точки сидіння, а точка кипіння — від величини капання. Але ж є четверта влада — засоби масової iнформацiї. Це ж їхній обов’язок, щоденно, безупинно нести інформацію в народ.

За київське «Динамо» я вболіваю з 1952 року. Ми ходили на Граматікопуло, Лобановського, Серебренікова, Мунтяна, Бишовця, Блохіна, Турянчика, Сабо. В команді завжди були футболісти, які вирізнялись на тлі радянського футболу своєю особливою манерою гри, відповідальністю перед клубом, глядачами–вболівальниками, високою самовіддачею.

Мiй брат не повернувся з вiйни. Уклiнно прошу опублiкувати в газетi «Україна молода» фронтову фотографiю мого брата та його бойового товариша.