Стуруа повернувся

Останнім часом Грузинський театр імені Шота Руставелі навідується до Києва досить часто, з періодичністю раз на три роки. «А Театр Франка у нас після Чорнобиля не був жодного разу, мені аж незручно, — констатував цього разу Роберт Стуруа. — І у нас виходить таке сумнівне одностороннє кохання». А поки продюсери наважаться на проект «Франківці у Грузії», підтримувати ці стосунки потрібно хоча б у такому односторонньому форматі. Нині цю місію поклали на вистави «Сезон полювання» та «Солдат, кохання, охоронець і... Президент».

Вибір спектаклів для київського міні–туру — з категорії «у яблучко». Адже саме вони зіграли ключову роль у звільненні Роберта Робертовича з посади художнього керівника тбiлiського Театру імені Шота Руставелі. «В нашому театрі всіх художніх керівників виганяли, я вважаю, це традиція хорошого театру, — напівсерйозно–напівжартома коментує пан Стуруа. — Я взагалі побив рекорд сидіння у кріслі художнього керівника, але мене також вигнали. Добре, що не розстріляли... А потім покликали назад. Я думаю, що це було помилкою, повертатися. Моя кар’єра у цьому театрі завершилася так добре. Але людина — слабка, і я повернувся». Нинішній приїзд Роберта Робертовича до Києва — перший після його повернення до рідного театру.

Особлива увага київської публіки була прикута, звісно ж, до вистави «Солдат, кохання, охоронець і... Президент». Хоча сам Роберт Робертович усіляко наголошував, що у цьо­му спектаклі йдеться про якусь абстрактну країну, це не обов’язково Грузія. Більше того, метр усіляко давав зрозуміти, що від політики він намагається абстрагуватися, говорив, що навіть Макіавеллі писав не для політиків, а «описав нам, хто такі політики, це підручник для простих людей, щоб ми дізнатися, які політики насправді».

Але під час перегляду «Солдата...», який складається із двох історій, тільки сліпий погодиться з тим, що ця вистава не має нічого спільного з Грузією. У кутку сцени — Йосип Вісаріонович на повний зріст та головний герой, Президент, дуже схожий на главу держави, у цих двох — якісь особливі стосунки, аж до повітряного поцілунку головного героя товаришу Сталіну... Навколо Президента бігає віддана свита і домочадці, сам він страждає від параноїдальної підозрілості, різних фобій та істерії (згадаймо оповідки з інтернету про те, як Михаїл Саакашвiлi під час запальних дискусій полюбляє кидати попільнички...) Словом, як не крути, а асоціації напрошуються відповідні. Як, власне, і справедливі звинувачення на адресу українського театру, який до політичної сатири ставиться чи то з пересторогою, чи то просто байдуже, хоча наш сюжет вийшов би навіть колоритнішим, ніж у грузинів — у нас об’єкт національного стьобу значно багатогранніший. Та й центральний об’єкт декорації у вигляді золотого елементу туалетної кімнати виглядав би ефектно і вмотивовано. Але поки що нічого подібного в українському театрі не намічається, тож лаври політичних сміливців надійно утримують гумористи з «95 кварталу», навіть якщо їхній гумор не всім до вподоби...

...Переступаючи цього разу поріг Театру Франка, Роберт Стуруа сумував, що не може зайти до кабінету свого друга Богдана Ступки. «Я не дивлюся телевізор, — згадує він про те, як почув трагічну новину з України, — а тут чую, дружина кличе таким голосом, наче трапилася якась катастрофа... Смерть Ступки — це велика втрата не лише для України і цього театру, а й для світу акторів, для світу друзів. Він був неймовірним артистом, неймовірною людиною... Він володів рідкісним для театру поєднанням геніальності і доброти».