Павло Дворський: Є пісня, а є шоу. Це різні речі

Павло Дворський має якесь особливе, своє відчуття пісні і місії співака на сцені, яке, попри надзвичайну скромність, завжди вирізняло його і в ансамблі «Смерічка», і в часи національного підйому початку 90­х, і нині. Приводом для нашої розмови стало 60­ліття композитора, яке припадає на перший день лютого.

Як «Смерічка» ледь не стала «Ялинкою»

— Павле Ананійовичу, цього року виповнюється 35 років одній із ваших найвідоміших пісень — «Стожари». Це перша пісня, після якої ви прокинулися знаменитим?

— Це перша, яка стала такою популярною. А взагалі перша з моїх пісень, яка зазвучала в репертуарі «Смерічки», — це «Весільний розмай» на вірші Бориса Касієва, яку виконав Назарій Яремчук. Це був 1976 рік.

— А як народилися «Стожари»?

— Спочатку в мене з’явилася мелодія і деякі слова. Коли познайомився з Володимиром Кудрявцевим, я наспівав йому цю мелодію. Він працював два тижні і врешті вислав листом вірші. Написав: «Павле, я вірю, що цю пісню заспіває вся Україна». Так воно і сталося. До речі, два роки тому я купив собі машину марки «Субару», а нещодавно дізнався, що «субару» в перекладі з японської означає «стожари». Отакі бувають усмішки долі.

— 70­ті роки, попри компартійний контроль, був вибухом в українській культурі: українське поетичне кіно, величезний інтерес до української естради (згадаймо «Червону руту» Івасюка, яку співав увесь Союз). У чому феномен того часу?

— Люди стали більш вільними. Тоді дуже модними стали електричні гітари, іоніка. З’явилася музика «Бітлз», хоч офіційно це вважалася буржуазна музика. Але молодь підхопила. При будинках культури почали організовуватися ВІА. Феномен «Смерічки» полягав у тому, що гарний музикант Левко Дуткiвський навколо себе організував молодь, яка теж була одержима ідеєю співати естрадну пісню. І під новий 1967­й рік відбувся перший виступ ансамблю «Смерічка».

— Біограф української естради Михайло Маслій писав, що була думка назвати ансамбль «Ялинка»?

— Так, це правда, адже колектив народився на Новий рік. Але потім, щоб назва була актуальною і в інші пори року, зупинилися на нашій, карпатській, ялинці — смерічці.

— Інструменти де брали?

— Спочатку робили самі: діставали транзистори, робили звукознімачі — і звучало. А потім Левко Дуткiвський написав листа міністру культури СРСР Фурцевій з проханням надіслати інструменти — і вона відгукнулася. Це було неабиякою підтримкою колективу, бо музичні експерименти «Смерічки» багато хто сприймав насторожено.

Посвята Івасюку

—  Важко було пробити свої пісні?

— Непросто. Присилали з Києва, з Москви пісні Тухманова, Колмановського, Пахмутової. Але то б не був ансамбль «Смерічка», якби не мав самобутнього репертуару. Без естрадних пісень Дуткiвського, Івасюка, я писав для ансамблю, Віктор Морозов, Володимир Прокопик, Олександр Злотник, — переконаний, що «Смерічки» як такої не було б. Усі знали: якщо приїжджає «Смерічка» — то це колорит Буковини, це Україна і це сучасні ритми. Ніхто ні в Архангельську, ні на БАМі, ні в Сургуті не говорив нам: «Спойте нам на русском языке, потому что мы не понимаем». Розуміли всі. І любили всі. І співали всі. Тому ці пісні й стали народними: і «Водограй», і «Червона рута», і «Стожари».

— Але тоді потрапити в програму було не так просто. Навіть Володимир Івасюк, оскільки він не був членом Спілки композиторів, змушений був давати свої пісні під псевдо...

— У мене також було псевдо. Я народився на Дністрі, отож був Павлом Дністровським. Члени комісії читали у програмці: Дністровський — хто такий? — невідомо, мабуть, член Спілки композиторів. І пропускали. І пісні звучали — і «Місячна дорога», і «Смерекова хата», і «Маки для сина».

— Дозволяли? Це ж була посвята Володимиру Івасюку.

— Я цю пісню написав одразу ж після того, як Володимир Івасюк загинув. Ми з поеткою Тамарою Севернюк дві ночі не спали, і Назарій Яремчук iз нами був — ми написали цю пісню. Нам тоді забороняли співати пісні Івасюка, називали його самовбивцею. А ми все одно, коли знали, що перевіряючих у залі немає, співали і «Червону руту», і «Пісня ходить поміж нас». Майже в кожному концерті тоді я співав «Маки для сина», і всі знали, що це пісня пам’яті Володимира Івасюка.

Співали під чорнобильським реактором

— Свого часу ви побували зі «Смерічкою» в багатьох гарячих точках: у Чорнобилі, Афганістані...

— Ми з покійним Назарієм Яремчуком, з Орестом Хомою виступали в Чорнобилі перед будівельниками — за сто метрів від реактора. А на згадку зробили фото на фоні зруйнованого реактора. Потім цікавий випадок був: за кілька місяців я поїхав у Канаду на гастролі, а там ходили чутки, що в Чорнобилі все знищено — випалена земля. У Ванкувері, коли в мене брали інтерв’ю і почали розпитувати про Чорнобиль, я показав це фото і кажу: ось, подивіться, я там був, давав концерт зі своїми творчими побратимами. А потім прочитав те інтерв’ю — канадійці із сарказмом написали, що те, що я їм розповів, — все брехня, а ці світлини мені КДБ змонтував, щоб «Заходу очі замилювати».

— Не було відчуття небезпеки?

— Було. Багатьох операторів, які нас у Чорнобилі су­проводжували, немає вже серед живих. Назар надто рано пішов від нас у небеса. А нам Бог дав жити і співати далі. А в Афганістані нам на танках довелося прориватися до тих майданчиків, де виступали. Співали майже під кулями. У мене лишилося багато друзів­«афганців», досі підтримуємо контакти.

Неаполітанські пісні

— В Італії вийшов диск ваших пісень італійською мовою Le stelle cadenti, диск неаполітанських пісень. Як Італія виникла у вашій долі?

— Усе почалося зі знайомства з отцем Василем Поточняком, який поїхав до Італії, щоб духовно підтримувати наших заробітчан. Ще років 10—15 тому українки в Римі чи Мілані боялися вийти за межі маєтків, де вони працювали, щоб їх не депортували. Десять років тому в Римі був організований грандіозний концерт до Дня матері — Fiesta de la Mamma. Церква звернулася тоді до Папи Римського з проханням, щоб поліція не затримувала заробітчан, які приїдуть з інших міст. І їм пішли назустріч. У Римі біля церкви Святої Софії, яку побудував патріарх Йосип Сліпий, тоді зібралося близько 15 тисяч українців з усієї Італії. Була літургія, і був концерт, у якому також брали участь Тарас Петриненко, Олександр Пономарьов. Це було надзвичайне піднесення... З того часу я уже сім разів побував в Італії, і мене вже й італійці, і заробітчани зустрічають, як свого. Я вважаю, що треба підтримувати тих людей, які покинули свій рідний край.

— Хто перекладає ваші пісні італійською?

— Італійська поетка Даніела Агостінеллі. Вона італійка, але вийшла заміж за українця зі Львова, вивчила українську мову і одного разу підійшла до мене після концерту і запропонувала переклад пісні «Нехай тобі розкаже дощ» — La piogia ti raccontera. Потім були інші переклади. Серед інших в альбомі Le stelle cadenti є і пісня «Мама Марія» італійською, яку ми дуже хотіли заспівати Папі Римському Івану Павлу ІІ. На жаль, не встигли.

«Справжня пісня — та, яку можна заспівати в колі друзів»

— Що зараз треба, щоб українська пісня набула ваги і популярності?

— Підтримки з боку держави. На жаль, досі не прийнято закон про благодійність — ті спонсори, які хотіли б підтримати тебе, змушені на гроші, що вони дають на концерт, платити податок. Потрібно навчитися шанувати себе, розуміти, що пісня, культура — це скарб, даний від Бога.

— Ви — один із тих, хто за 40 років на естраді практично не змінився — ні в манері виконання, ні в стилі та доборі репертуару. Не було спокуси поекспериментувати?

— У нас є своя історія, своя культура. Чом мусимо когось мавпувати? «Фішкою» зараз у всьому світі є живі концерти із симфонічним оркестром, коли в тебе за спиною 60 музикантів, коли грає жива біт­група, так виступають Scorpions, інші музиканти — це колосальна енергетика. Треба повертатися до живих концертів, якими колись були концерти «Смерічки», — коли чуєш, як звучить гітара, клавішні.

— Коли дивишся наше телебачення, складається враження, що української пісні взагалі не існує. Чому?

— Це — інформаційна війна. Працюють наші сусіди, вкладаються гроші, робиться все, щоб звучало що завгодно, тільки не наше. Подивіться, хто виступає в концертних залах, яка музика в ефірі, які серіали. Взяти ті ж конкурси «Голос країни» чи «Х­фактор» — там усе, тільки не українське. Нав’язують дітям, що всі нормальні пісні можуть бути або з репертуару Джексона, або з репертуару Мадонни. А пісні Івасюка звучали по всій Європі. Чому б не підняти цей пласт, дати сучасне аранжування, щоб наші діти виховувалися на своїй культурі?

— Виконавцям часто доводиться чути, що українська естрада — це «нафталін».

— Той, хто говорить про «нафталін», нічого не розуміє у справжніх піснях, від яких сльози проступають. Вони звикли до кліпів, від яких рябить в очах. Розумієте, є пісня, а є — шоу. Це різні речі. Молоді потрібні шоу. Але справжня пісня — це та, від якої мурашки по спині йдуть, яку людина може заспівати в колі родини, друзів. Яку з тих пісень, які нам зараз пропонують, люди заспівають для душі?..

СПРАВИ СІМЕЙНІ

— У вас музична родина: з дружиною Світланою вас звела «Смерічка», двоє синів теж не цураються музики.

— Так. Павло закінчив Київську музичну академію, у нього — драматичний тенор. Не так давно ми з ним у Львівській опері дали спільний концерт разом із симфонічним оркестром INSO­Львів під керуванням Мирослава Скорика. Хочемо зробити цикл таких концертів із Чернівецьким симфонічним концертом, але все впирається в кошти... Славко ж чудово грає на гітарі, співає. Обоє хлопців також мають і юридичну освіту.

— А заняття тенісом не покидаєте? Ви ж майстер спорту з настільного тенісу.

— Не покидаю. Виступаю на різних турнірах. Нещодавно повернувся із Росії, де брав участь у турнірі до дня торгового флоту Росії, і привіз звідти кубок за перше місце. Мене запросили туди як співака і як тенісиста. Вони, мабуть, думали, що я там просто заспіваю і трішки ракеткою помахаю, а я взяв і виграв.

ДОСЬЄ «УМ»

Павло Дворський

Народився 1 лютого 1953 р. у с. Ленківці Кельменецького району Буковини. Закінчив Чернівецьке музичне училище відразу по трьох відділеннях. Каже, що пісні почав писати ще тоді, але намагався не афішувати: «Коли мене питали, чия це пісня, я віднікувався: «Та, то Олександр Білаш написав».

З 1976 р. — у ВІА «Смерічка» натомість Василя Зінкевича.

Автор музики до пісень «Стожари», «Смерекова хата», «Маки для сина», «Писанка», «Горнусь до тебе, Україно» та інших.

У 1994 р. розпочав сольну кар’єру. Народний артист України (1994 р.).