Товариство німих опівнічників

21.06.2012
Товариство німих опівнічників

Причал одеського морського вокзалу перетворився на кінотеатр під відкритим небом. (Фото Національного центру Олександра Довженка.)

Привітна Одеса вже втретє потішила шанувальників класикою німого кіно під відкритим небом — з 15 по 17 червня на причалі морського вокзалу проходив фестиваль «Німі ночі». Упродовж трьох днів, починаючи з 10–ї години вечора, на великому екрані демонстрували шедеври німого кінематографа, які наживо озвучували музиканти. Більшість із цих фільмів в Україні були презентовані вперше.

 

Як «Німі ночі» відродили історію українського кіно

«Німі ночі» — найбільший фестиваль німого кіно в Центрально–Східній Європі, що народився 2010 року. Відтоді формат та місце проведення фестивалю залишаються незмінними — великий екран на території яхт–клубу морського вокзалу, зіркове небо, жива музика колективів із різних куточків світу... Серед організаторів — Національний центр Довженка, Державне агентство України з питань кіно та благодійний фонд ім. Івана та Юрія Липів. Фестиваль, за словами організаторів, став рушійною силою для відновлення української кінокласики. «Програма реставрації, яка здійснюється Державним агентством з питань кіно, певною мірою інспірована цим фестивалем, — розповідає директор Центру Довженка Іван Козленко. — Два роки тому я прийшов до тоді ще Державної служби кінематографії, запропонував цей проект, і Катерина Копилова (голова Держкіно. — Ред.), не замислюючись, його підтримала. Як результат — за останній рік було відреставровано 28 плівок».

«Це для нас надвідповідальне завдання — відродження національної спадщини, — наголосила сама пані Копилова, яка також приїхала на одеські «Німі ночі». — Ми повинні знати, що кінематограф нашої країни народився не вчора, що ми маємо потужну кіноісторію. Перша українська кіностудія з’явилася саме тут, в Одесі. Тут зароджувався український кінематограф, і цим фестивалем ми розкажемо про це нашому молодому поколінню».

Прем’єра через 80 років

Відкрилися «Німі ночі» документальною стрічкою «Турксиб» радянського режисера Віктора Туріна, знятою 1930 року. Цей фільм називають одним із найбільших шедеврів радянського документального кіноавангарду. Стрічка присвячена будівництву Туркестансько–Сибірської магістралі. Радянський шедевр на фестиваль привезли аж із Великої Британії, де реставрацію плівки на себе взяв Британський кіноінститут. Музичний супровід «Турксибу» забезпечив британський електронний гурт Bront Industries Kapital.

Того ж вечора глядачів почастували забутою американською німою класикою під назвою «Самотні» (Lonesome). Романтичну історію двох споріднених душ із легендарною Барбарою Кент привезли з Італії. Озвучував чорно–біле дійство італійський колектив Ziz.

Другий день «Ночей» був українським: показували заборонені більшовицьким режимом військову стрічку «Мірабо» та сатиричну — «Шкурник». Фільми пролежали «на полиці» понад 80 років, тож в Одесі фактично відбулася їх повторна світова прем’єра. «Мірабо» режисера Арнольда Кордюма — це своєрідний перифраз легендарного «Броненосця Потьомкіна» Сергія Ейзенштейна, події якого також розгорталися в Одесі. Суто ейзенштейнівська техніка монтажу, динамічні сцени на Потьомкінських сходах — вплив великого радянського режисера впадає в око. Основною сюжетною лінією «Мірабо» є інтервенція англо–французьких військ в Одесу 1919 року. Свого часу стрічка так і не вийшла у широкий прокат — її визнали «надто формалістичною». За музичний супровід фільму на «Німих ночах» відповідав німецький дует Durban Poison. Видобуваючи неймовірні звуки з туби, тромбона, флейти та чимбасо, музиканти змішували їх з електронною музикою.

«Шкурник» Миколи Шпиковського — легендарний антирадянський фільм 1929 року, який здобув славу першої стрічки, забороненої більшовицькою владою. Відтоді стрічка довго залишалася закритою для світового глядача, і лише в 1990–х роках відомий російський кінознавець Євгеній Марголіт знайшов цей фільм у Росії в «Держфільмфонді». У рамках програми реставрації української кінокласики «Шкурника» доставили в Україну і після цифрової обробки презентували на цьогорічних «Німих ночах». Фільм, у якому радянська влада цілком справедливо побачила жорстку карикатуру на себе, має дуже незвичні для тогочасного радянського кіно відтінки сюрреалізму та абсурдизму. Всі ці елементи створили своєрідну картину авантюрного роуд–муві, в центрі якого — звичайний київський обиватель Аполлон Шмигуєв. Своїми музичними експериментами «Шкурника» супроводжував польський музикант–мультиінструменталіст Марчін Пукалюк.

На десерт — в останній день фестивалю — було презентовано легендарний витвір французького класичного німого кіно «Вогнище, що палає» (Le Brasier Ardent). Режисером стрічки, знятої 1922 року в Парижі, є зірка російського дореволюційного кіно Іван Мозжухін. У головній ролі він зафільмував свою дружину — акторку Наталю Лисенко, племінницю легендарного українського композитора Миколи Лисенка. У «Вогнищі, що палає» режисер саркастично обігрує досягнення французького авангарду, при цьому вміло жонглюючи жанрами гострого детективу, романтичної мелодрами та авантюрної комедії. Музичний кінопоказ забезпечив відомий український джазмен Юрій Кузнєцов. Музикант вразив живою двогодинною імпровізацією на фортепіано, розбавляючи джазові пасажі хриплуватим вокалом.

* * *

Завершальним акордом фестивалю став виступ української співачки Мар’яни Садовської, що привезла з Німеччини нову програму Odessa Underground. Це пісенний проект, який складається з блатного фольклору, міських романсів та емігрантських пісень першої половини й середини минулого століття. Близько години співачка маневрувала у «одеських мотивах» на фортепіано та виконувала власні інтерпретації пісень Аркадія Сєвєрного, Олександра Вертинського, Діни Верні, Еміллу Харріс та Режо Шереша.

Цьогорічні «Німі ночі» пройшли у неймовірно теплій одеській атмосфері: ностальгійне кіно на березі моря, музичні імпровізації під нічним небом... Залишається сподіватися, що ця чудова ініціатива буде розвиватися і надалі, а сучасний глядач зверне увагу на стару добру класику, з якої все й починалося.