Письменник–характерник

Незважаючи на те, що в останні кілька років особа Володимира Рутківського набуває все більшої популярності, з’являється достатньо інтерв’ю, письменник, здається, щиро розповідає про інтимні моменти в житті (які перешкоди траплялися, як наро­джується ідея твору, звідки беруться характерні герої), все ж у ньому залишається щось нерозкрите, незвідане. Це щось — мистецтво творити. Як людині літній, загартованій існуванням на нашій грішній землі, вдається писати історії, однаково доступні для дітей і цікаві дорослим? Людина з дитячим акцентом, яка пише «малятам від 2 до 102», чиї твори треба включати в шкільну програму з вивчення історії, а як позакласне до них читання — «серйозні» підручники, людина, яка здатна розпалити доросле вогнище патріотичних почуттів не згірш за Миколу Гоголя з «Тарасом Бульбою» — це моє особисте прочитання Володимира Рутківського. Дай Боже і нам у 75 років дивитися на світ так широко розкритими очима і зі щирою усмішкою!

Що було: від «халтурника» до Творця

— В історії кожної людини, як і народу, є золотий вік. На який час припав ваш золотий вік?

— Оскільки я вважаю, що маю ще трохи пороху в порохівницях, то про  місцезнаходження золотого віку нічого конкретного сказати не можу. А отих миттєвостей, коли я почувався ніби на сьомому небі, було чимало. Ну, бодай 1985 рік. Всесоюзна нарада з питань дитячої казки. Москва. Доповідь робить молоде світило Медведєв з Академії наук СРСР.  Він рішучий і непримиренний. За спрощеність, повчальність, схематизм неабияк дісталося  класику дитячої літератури Радію Погодіну, отримав на горіхи голова всесоюзної комісії з дитячої літератури Анатолій Алексін і навіть сам «гімнотворець» СРСР Сергій Михалков. Ну, думаю, що ж воно буде, коли доповідач перейде до мого «Бухтика з тихого затону»? Нарешті дійшла черга і до нього. Але що я чую? «Справжні поклади доброти і співчуття... ідеальне співвідношення між дійсністю і вигадкою... повість по праву на­лежить до кращих казкових повістей Радянського Союзу за 12–ту п’ятирічку...»  Жінка, одна з організаторів наради, що сидить поруч, шепоче: «Вітаю, відтепер ви належите до сонму безсмертних...» Дико дивлюся на неї. Я — до сонму безсмертних? Я, якого вдома щойно вкотре змішали із землею? Сказитися можна! Цілий день не знаходжу місця від щастя. А наступного ранку — паніка: а що, коли розкрию газету, а там чорним по білому «Рутківський — серед безсмертних? Цей халтурник?» З того часу в мене невикорінений потяг до переписування тексту.

А ще з огляду на те, що дитячому творові притаманна гранична простота, намагаюся втиснути в нього друге, якщо не третє, дно. На той випадок, аби хтось не запідозрив мене в спрощеності чи поверховості. І взагалі вважаю, що немає кращого відчуття, аніж відчуття щасливого спустошення після багатомісячної роботи. В мене були такі хвилини, коли відчував себе якщо не Творцем, то  бодай одним із його заступників на Землі. Адже створити світ, бодай і уявний, то вже чогось та вартує! Розумію, що це сусідить iз манією  величі, але що є — то є. Сподіваюся,  мене зрозуміють ті, хто пройшов цей шлях.

— А серед ваших предків були козаки–характерники?

— Мій дід по матері був iз козацького роду Заболотних. Десь до Голодомору він вважався одним із найсильніших людей села. І це при тому, що неподалік мешкала родина всесвітньо відомого богатиря Івана Піддубного. А от щодо характерництва моїх предків — не знаю. Проте я переконаний, що козаки разом iз бойовими танцями в обов’язковому порядку проходили й уроки характерництва, навіювання, відволікання уваги від себе тощо. Інакше одному втриматися проти п’ятьох–сімох озброєних ворогів було неможливо. Мабуть, дещо з цих уроків мої предки запозичили.

— Що нас не вбиває, те робить сильнішими. Що вам допомогло не втратити віру в себе, коли ви отримували відмови від українських видавництв?

— Підтримка товаришів. Друкувалися ми тоді чи ні, але вірші один одному читали обов’язково. І мені було важливіше почути «Старий, ти молоток» від, скажімо, Бориса Нечерди, ніж від редактора видавництва, який міг відповісти: вірш чудовий, проте, на жаль, не піде... Мені навіть час від часу говорили: старий, та напиши ти для них пару «паровозиків», хай вдавляться! Проте ніби якийсь біс підштовхував: ану, скільки можу протриматися? Виникав, так би мовити, спортивний інтерес. Особливо після закінчення Літературних курсів. Повернувся з дипломом літературного працівника, проте на роботу в ідеологічних організаціях мене не брали. Чекали, поки я прийду на поклін  чи  почну писати «паровозики». Я ж тримався — місяць, рік, п’ять...

— І який результат?

— Нічия. Трапилося так, що в один із найскрутніших моментів мене запросили на одеський завод «Мікрон» написати історію їхнього заводу. Завод цей був правофланговим у Міністерстві середнього машинобудування — вважай, космічної галузі. Три роки я туди ходив, отримуючи пристойну інженерну зарплату. Довелося добряче поборотися за те, аби на кожній сторінці не йшлося про всіляку муру на кшталт «під проводом комуністичної партії». А через якийсь час — дзвінок від директора заводу Феофанова: «Спасибі вам за книжку! Ми її подарували нашому всесоюзному міністру, то він учора на засіданні колегії помахав нею в повітрі і сказав: от як треба писати історію заводів!..»  І одразу ставлення до мене змінилося: пішли рецензії, я був обраний відповідальним секретарем одеської письменницької організації. Та найгірше — мене ледь не силою змушували вступити до КПРС. Супроти такого натиску, я чув, не встояв навіть Микола Вінграновський. Я ж якось викрутився.

— Є приклади, коли письменники виходили з журналістики. Вам ця професія допомогла у літературній діяльності чи, швидше, навпаки, — віддалила від неї?

— Професія журналіста передусім дала мені можливість заробляти на хліб. Вона мене годувала майже 20 років. А ще навчила цінувати кожну хвилину і миттєво вилущувати основне зі словесної полови.

— Ви ще працювали на Одеській кіностудії — чим запам’ятався цей період?

— На той час там у розпалі була робота над серіалом «Місце зустрічі змінити не можна». З’явилася можливість спілкуватися з Висоцьким, Говорухіним та іншими діячами від кіномистецтва. А ще провідні спеціалісти почали виїжджати на всесвітні форуми і привозити звідтіля явно антирадянські сувеніри. Скажімо, заборонені книжки видавництва «Посев» — того ж Солженіцина, Максимова, Войновича... Мене особисто робота на кіностудії привчила до кінематографічного бачення, яке можна висловити кількома словами: гранично коротко, яскраво і чітко. А це саме те, чого вимагає література для дітей.

Що є: «Ти не лукавила зі мною...»

— У своїх історичних творах ви яскраво описуєте побут, звичаї, посилаєтеся на історичні події. Як плідно вам доводиться для цього працювати з архівними джерелами? Яким є елемент вигадки?

— Родом я з Присулля, з тих місць, де колись проходив кордон між Київською Руссю і диким Степом. Наш археологічний гурток, у якому я був старостою, розкопав найстаріше з відомих на той час поселень. Також я проштудіював геть усе, що було в шкільній та сільській бібліотеках: від «Повісті минулих літ» до творів Старицького і Скляренка, особливо мене притягувала козацька доба. Тож, приступаючи до роботи, скажімо, над «Джурами», я вважав, що маю достатньо підстав, аби взятися за реконструкцію тієї доби без виснажливого сидіння в архівах. Надмір знань, вважав я тоді (та й зараз теж), такий же небажаний, як і їх відсутність. І лише створивши, на мою думку, більш–менш задовільну логічну модель, я засів у бібліотеці і привів усе у відповідність з архівними даними.

— Здається, у рисах Саньчиної матері із «Джур» вгадується ваша мати. Скількох іще рідних, знайомих ви поселили у своїх романах? У яких персонажів вони перетворилися?

— Так, мати моя була фізично дуже сильною жінкою. А от характер Санька я намагався змалювати зі свого власного. Грицик увібрав цілий букет братових рис. Дід Кудьма схожий на декого з наших сільських дідів–мудрагелів. Власне, кожен із книжкових героїв має якогось реального прототипа. Цим я хотів показати, що  українські гени даремно не пропадають. Так що є ще надія на краще.

— Хто ваші перші читачі?

— Передусім це я сам. Узагалі я спочатку пишу винятково для себе, бо ж сам хочу розібратися у тих перипетіях доль, характерів, подій, взаємовідносин. Скажімо, та ж битва на Синіх Водах, початок козаччини чи постать могутнього Іллі Муромця в літературі майже не освітлені. А оскільки цим хтось повинен займатися, то чом би не я? А тоді, коли написане починало мені подобатися, я приходив до думки, що не завадило б познайомити з ним і читача. В першу чергу — одеських знайомих. Та оскільки серед них були здебільшого поети, а вони, як відомо, прозу недолюблюють, то довелося звертатися до киян. І вони не підвели. Першим читачем «Джур» був Іван Малкович, «Синіх Вод» — брати Капранови і Володимир Панченко. І я вдячний їм не тільки за тепле слово про мої тексти, а й за те, що вони долучилися до  їхнього видання.

— Шевченко писав про славу — «Мені, моя доле, /Дай на себе подивитись, /Дай і пригорнутись, /Під крилом твоїм любенько /В холодку заснути». Наскільки вам близькі ці рядки у світлі вашої дороги до слави?

— Щодо самої слави — дозвольте засумніватися. Просто я намагався чесно робити свою роботу. Що ж до тієї долі, яка випала мені, то я б описав її словами іншої шевченкової поезії: «Ти не лукавила зі мною...» І слава Богу.

Що буде: премія на 20 тисяч гривень, щоб письменник рік працював і не думав, як годувати сім’ю

— Ви вирішили заснувати премію з дитячої літератури на відсотки від грошового доважку до вашої Шевченківської премії. Намір уже перетворився в дію?

— Перетворюється. Відсотки уже потроху крапають. А тим часом почалися організаційні клопоти. Я попросив висловити кількох моїх товаришів свою думку щодо Положення та умов  конкурсу. Найбільш привабливою є думка Григорія Гусейнова, першого засновника приватної премії в Україні. Він стоїть на тому, що паперова тяганина вкорочує не лише премії, а й будь–яке починання. Тож пан Григорій рекомендує обмежитися невеличким колом друзів–порадників і самому вирішувати, кому ту премію вручати. Тож я поки що в роздумах. Знаю лише, що премія носитиме назву «Джури», вручатиметься в межах мого дня народження і потягне десь на 20 тисяч гривень. Цього буде достатньо, аби переможець приблизно з рік міг працювати, не думаючи над тим, за які кошти житиме його сім’я.

— У ваших творах вгадується одна з негативних рис, притаманна українцям, — страх втратити, що маєш, навіть хай воно і погане, аби не було гірше. Наскільки логічно сподіватися на хепі енд?

— Знаєте, я довго думав над тим, чому наші невільники майже не чинили спроб підняти повстання і повернутися додому навіть тоді, коли, як у часи Хмельницького, на кожного татарина в Криму припадало два, а то й три бранці з України. Так, їх гнали туди жорстоко й нещадно. Але тим, хто перейшов за Перекоп, казали: якщо приймете нашу віру — одразу стаєте вільними, даємо вам наділ і забезпечуємо вашу безпеку. А це було саме те, про що мріяла в ті непевні часи кожна людина. Але, згідно з кримськими звичаями, напад на українські землі мусили чинити всі без винятку дорослі чоловіки. В тому числі й колишні українці. І від таких «земляків» не було ніякого спасіння. Сьогодні картина майже ідентична. Найбільші вороги українства — саме ті хохли та малороси, хто за  живу копійку продасть рідних батька з матір’ю.

— Чомусь мені бачиться така картина: після отримання Шевченківської премії на вас посипалися пропозиції видавати ваші твори. Чи не так?

— Мені б та вашу уяву, дорога пані Наталю! Бо насправді не було жодної пропозиції. Мабуть, видавці якимось чином довідалися, що Іван Малкович пообіцяв видавати все, що я напишу, але по книжці щороку.  І це мене влаштовує. Я вважаю за краще видавати у нього, скажімо, «Потерчата», десь у 2014 році,  аніж сьогодні, але в іншому видавництві. Виняток складає хіба що «Видавництво Старого Лева», яке є гідним суперником і партнером видавництва«А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА». Минулого року я дав чудовому редактору і поетці Мар’яні Савці рукопис «Ганнусі» — і щойно отримав верстку з розкішними малюнками Івети Ключковської.

— Коли ми триматимемо в руках роман, де ви шукаєте рецепт вічного життя?

— Мені самому це цікаво. Хоча дещо вже написане, дещо переписується заново, дещо викидається геть. Знаєте, з вічністю треба бути обережним. Та й не є самоціллю пошуки рецептів вічного життя. Я хочу провести думку, що в кожному з життів треба передусім зберігати свою гідність. Інакше і на тому світі доведеться пекти раків. Адже  ті, кого ти принизив чи образив «тут», можуть опинитися поруч із тобою «там». А ще хочу підкреслити винятковість і чарівну привабливість нашої старенької  матінки Землі.  Мої герої бачать її чимось на кшталт курорту, де можна відпочити від минулого життя і набратися сил для подальших пригод. Звісно, в іншому часовому вимірі й в інших світах.

СПОГАД ПРО МАЙБУТНЄ

«В Україні ми мали чітко зорієнтований антиукраїнський терор»

— Ви на своєму досвіді зіткнулися з тим, що швидше українці підставлять підніжку своїм, аніж це зроблять їм чужинці. Чи ви зрозуміли природу цього феномену?

— У часи мого навчання в Москві з восьми мільйонів мешканців  півтора мільйони у графі «національність» мали запис «українець». Не було, здається, жодного українського кар’єриста, який не мріяв би про переїзд до Москви. І заради цієї мрії наші землячки свідомо віддавали свою українську душу на службу імперському дияволові. Тим більше, акція переходу була обставлена напрочуд майстерно і привабливо. Щодня від 12.00 до 12.45 з усіх московських репродукторів звучали винятково українські народні пісні, хвалилося все українське і взагалі відверто визнавалося, що найкращі служаки виходять саме з українців.

Пам’ятаю такий випадок. Я приїхав на навчання дещо запізно. Тож мене одразу покликали в партком. Ну, гадаю, зараз отримаю по шиї! Проте секретар парткому інституту почав: «На жаль, найкращі громадські доручення уже вичерпані, і вам залишилося проведення політінформації серед співробітників і рідних Симонова, Озерова, Соболєва. Це партійне доручення». «Але я ж не член партії»,— відказую. Секретар парткому на мить затнувся, а потім, підкреслюючи кожне слово, відказав: «Але ви ж українець!». І боронь Боже на офіційному рівні сказати щось погане про українців! Це все одно, що сказати щось погане про Брежнєва, Підгорного, Семичасного... Даруйте, не можу утриматися ще від одного спогаду. Коли я міняв паспорт, переді мною стояла московська школярка і вимагала, аби її записали українкою. «Мій дідусь у молодості носив вишиту сорочку, — доводила вона. — І взагалі бути українкою зараз модно». І таки вмовила.

  Московським неофітам втовкмачувалося, що саме їм, учорашнім українцям, випала велика честь творити нову спільноту на ймення «радянська людина», а от ті, хто не хоче сприймати цього, є відвертим ворогом нашого суспільства. Навіть коли він живе в такій чудовій республіці, як Україна... Тож, при московській орієнтації на  «українське», в Україні ми мали чітко спрямований антиукраїнський терор. Як не дивно, таке чиниться і сьогодні.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Рутківський 

народився 18 квітня 1937 року на Черкащині. Навчався в Одеському політехнічному інституті й залишився жити в цьому місті. Почав друкуватися з 1959 року, проте перші твори вийшли в Москві, редактори в УРСР вбачали в його творах крамолу. Широка популярність стала супутницею письменника, коли йому виповнилося 70 — вийшла перша книга з його трилогії «Джур». Автор, зокрема, таких творів: «Ганнуся», «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Сторожова застава», «Сині Води», «Потерчата». Лауреат премії «Книга року Бі–Бі–Сі 2011» та Шевченківської премії.