«Доброго дня! Ви не хотіли б поспілкуватися з поетом?» — дівчина привітно запрошує взяти участь у поетичному face–to–face перформансі «Інтимна лірика». Позаду неї — у будці, склеєній зі шпалер, — Андрій Бондар уже спілкується з однією з відвідувачок «Книжкового арсеналу». Мені пропонують присісти на диванчик і почекати хвилинку або ж зайняти чергу на зустріч із іншим поетом — вони чергуються щогодини. Також я можу зняти слухавку старого телефонного автомата і послухати, про що там, у будці, йдеться. Таку форму творчої зустрічі придумала поетка Катерина Бабкіна. «Люди приходять різні. Одні, наче на сповіді, розповідають про своє життя, читають вірші, запитують думку майстра. Інші — ніколи не чули про запрошеного поета, мало що знають про сучасну літературу», — розповідає Катя Бабкіна. Ось такий дещо інтимний, максимально відкритий, без заяложених шаблонів і вільний у спілкуванні І Міжнародний фестиваль «Книжковий арсенал», який проходить у мистецько–культурному комплексі «Мистецький арсенал» з 28 травня по 1 червня.

Національним героєм №1 в українському кінематографі на даний момент є 29–річна Марина Врода, ще донедавна мало кому відома режисерка й кілька днів як володарка престижної «Золотої пальмової гілки» Канна. Зрозуміло, що її з ажіотажем чекають в Україні, проте нога тріумфаторки ще досі не ступила на рідну землю.

Засновника Театру імені Франка Гната Юру скульптори Володимир та Олексій Чепелики вирішили увіковічнити у ролі Швейка. І цим рішенням влучили у самісіньку «десятку». Спектаклем «Бравий солдат Швейк», який iз 1928 по 1935 роки витримав понад 400 показів, Гнат Юра розпочав відлік своїм найсміливішим театральним роботам. «Я розумів, що Швейк не бунтар і не протестант... проте він знищує цей порядок своїм геніальним ідіотизмом... його так званий ідіотизм — це тільки умовність, тільки маска, одягнута на розумне і хитре обличчя», — так відгукувався про свого героя Гнат Петрович. Ці слова почули Чепелики. І ось кругленький, кумедний, а водночас такий «собі на умі» «Швейк» Петрович Юра стоїть навпроти свого театру, неподалік від лавочки у сквері, на якій сидить ще один легендарний «франківець» Микола Яковченко.

Шанувальники класичної та сучасної хореографiї мають унiкальну можливiсть протягом двох днiв — 3 і 4 червня — побачити концерт зiрок свiтового балету, який вiдбудеться у Нацiональнiй оперi України за пiдтримки Мiнiстерства культури.

Тісний «балетний зв’язок» між Японією й Україною триває вже не одне десятиліття. І якщо першими фактами на доказ цього були завжди успішні, з неодмінними аншлагами гастролі наших артистів до цієї країни, то сьогодні ця дружба трансформувалася у справжню творчу міграцію: чимало японських танцівників у різні часи навчалися в Київському хореографічному училищі, а в трупі Національної опери України вже багато років працюють Набухіро Терада та Шінобу Такіта. Концерт на підтримку Японії, яка долає наслідки березневої катастрофи, ініціювала саме пані Такіта. Спершу вечір «Шінобу Такіта та зірки балету» планувався як бенефіс артистки, але потім балерина вирішила, що цей концерт має бути благодійним. На її запрошення до Національної опери приїхали зірки балету з Росії, Німеччини, Японії, сама ж Шінобу станцювала головну партію в одноактному балеті «Панночка та хуліган».

Минуло трохи більше місяця, як керівництво Черкаської області звернулося до музеїв України з проханням передати на Чернечу гору, музеєві Тараса Шевченка, речі, пов’язані з життям великого поета. «З цих експонатів ми організували виставку «Реліквії Шевченкового роду», яка відкрилася 22 травня і користується чималою увагою туристів», — розповідає «УМ» Наталя Петренко, музейний оглядач Шевченківського національного заповідника.

За радянських часів тим, хто підсів на читання художньої літератури, було легко орієнтуватися. Існував цілий цех регулювальників літпроцесу, які ретельно стежили за тим, що, а головне — як читати. Позірно, всі були задоволені: законослухняні читачі дослухалися до порад соціалістичних критиків, а те, що вони гудили, — захоплено обговорювали дисиденти від читання. Коли ж Титанік соцреалізму пішов на дно, на літературній поверхні не лишилося жодних дороговказів. Проте колишнє критичне плесо недовго лишалося пустельним — його швидко затягло густою ряскою примітивних смакових оцінок, і скоро кожен помітний твір дістав як порцію бездоказового фіміаму, так, водночас, і власне відро помиїв. Збагнути щось у письменницькій ієрархії стало важко навіть досвідченому читачеві — що вже казати про студентів–філологів.