Аналізуючи перший роман польської письменниці Ольги Токарчук, який з’явився на українському ринку («Правік та інші часи». — Л.: Кальварія, 2004), я дійшов висновку, що її «фірмовою» темою є дослідження сутності Часу та здатності людини вести з цією грізною субстанцією свою Гру. Останній переклад О.Токарчук («Веди свій плуг понад кістками мертвих». — Л.: Урбіно, 2011) лише потвердив цей здогад. А оскільки опанування такою проблематикою по силі тільки Майстрові (в сучасній українській прозі, наприклад, це вдається хіба Валерієві Шевчуку), справджується й інше припущення: польська авторка увійшла до еліти європейського письменства.

За радянських часів чимало перекладалося з угорської — авжеж, то була «братська соціалістична республіка». Але скласти собі ієрархічне уявлення про тамту літературу було важко, оскільки насамперед у нас друкували авторів, безмежно відданих «лінії партії та уряду» й соцреалізмові. Знати ж опозиційних літераторів (не лише угорських, а й чеських, польських, східнонімецьких etc.) нашому читачеві було «не положено». Та саме серед тих письменників–опозиціонерів, як видно з часом, — найбільше майстрів вищого класу. Саме так було і з Тібором Дері (1894—1977). Його ранню прозу, коли був комуністом, охоче перекладали, а коли вийшов з партії та ще й став натхненником революції 1956–го, придушеної радянськими танками, про Дері «забули». З комуністичної точки зору — цілком правильно, бо навіщо щасливій людині Країни Рад замислюватися над такими, приміром, сентенціями: «Якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута»?

Презентація монографії «Кирило Стеценко» — один із перших заходів до 130–річного ювілею композитора (1882—1922), що святкуватимуть наступного року. Монографія доктора музикознавства Лю Пархоменко не перша робота, присвячена Кирилові Стеценку, адже його долю і творчість дослідниця почала вивчати ще у 1955–му, готуючи дисертацію. Проте саме презентоване видання є найповнішим, адже містить аналіз духовних творів композитора та оприлюднює факти про роботу митця в урядах УНР, Гетьманату та Директорії, висвітлює участь композитора у заснуванні Української автокефальної православної церкви — за радянських часів монографії цих відомостей не містили. Презентація невипадково відбувалася в Національному музеї Тараса Шевченка — поет мав величезний вплив і на Кирила Стеценка, і на його вчителя Миколу Лисенка. Крім музичного оформлення поезії Шевченка, Стеценко також поклав на музику вірші Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся. Окреме місце у творчості Стеценка займала обробка фольклору. 

«Камінну залу» у театрі «Колесо» відкрили рік тому. Вiдтодi на цій дуже камерній сцені театр випустив дві прем’єри: романтичний «Фатальний флірт» та розвеселу аж до ексцентрики виставу «Примадонни». Ці дві історії так чудово прижилися на новій сцені, що й майбутній репертуар «Камінної зали» в уяві театралів почав вимальовуватися саме в такому стилі — легкому, необтяжливому, розважальному, сімейному... Остання ж прем’єра «Камінної зали» ці ілюзії шанувальників театрального мелодраматизму та обов’язкового хепі–енду розвіяла повнiстю.

«Науковці України — еліта дер­жави» — книга з такою назвою — унікальна праця, у якій уперше зібрані імена наших сучасників — учених, які творять історію суспільства та держави. Адже наука — це особливий світ, де живуть вічні ентузіасти, натхненні експериментатори, нестримні дослідники.