Бути таким, як усі. Навіть кращим

Цього разу в афішу «Фестивалю іспанського кіно», який в Україні проходитиме всьоме і розпочнеться 4 березня, організатори вписали п’ять фільмів. Окрім киян, цю добірку зможуть оцінити кіномани Донецька, Дніпропетровська, Львова, Одеси та Харкова. Традиційне завдання представити кращі зразки сучасного іспанського кінематографа організатори ускладнили бажанням примусити замислитися над питаннями, яких люди в повсякденному житті намагаються уникати.

Картина «Я теж», якою розпочався «Фестиваль іспанського кіно», має солідну фестивальну історію: головні призи у Сан–Себастьяні за кращу чоловічу і жіночу роль, премія «Гойя» за кращу жіночу роль, «Приз глядацьких симпатій» на Міжнародному фестивалі у Роттердамі... Водночас цей титулований фільм має яскраво виражений соціальний месидж, який режисери та продюсери майстерно загорнули в обгортку романтичної комедії. Головний герой картини — 34–річний Даніель (Пабло Пінеда), хворий на синдром Дауна. Якщо інші люди, що страждають на цю недугу, приречені на життя в чотирьох стінах чи спеціальних закладах — принаймні так ми всі про них думаємо, — то Даніель не лише блискуче пристосувався до побуту, а й отримав вищу освіту і працює нарівні з іншими. Більше того — він може дати фору будь–кому за своїми людськими якостями: Даніель знається на живопису, він може витончено покепкувати над іншими і над собою, вивчає іноземні мови. (Виконавець головної ролі Пабло Пінеда, тут грає сам себе — він також, як і його герой, хворий на синдром Дауна і також закінчив університет). Ось тільки з коханням у цього чудового, але все ж таки особливого хлопця не складається. Він закохався у Лауру (Лора Дуеньяс), красуню з непростою біографією і сумнівною репутацією. Серцю не накажеш, — сказав би хто завгодно, але не Даніель. Бо його пориви, наче під мікроскопом, вивча­ють батьки, колеги по роботі, суспільство (режисери Антоніо Нехарро та Альваро Пастор ніби спеціально зловживають крупними планами: подивіться на нього зблизька — він страждає, як і ми, плаче, як і ми, мружиться, сміється...) І якщо у Даніеля все склалося більш–менш нормально — секс із Лаурою став ніби перепусткою у нормальне життя, — то інші хворі приречені і далі перебувати в соціальній ізоляції (особливо трагічно у фільмі звучить історія про юнака і дівчину: синдром Дауна не витіснив із їхніх сердець бажання кохати і бути коханими).

У програмі фестивалю також — фільм Алехандро Гонсалеса Іньяріту «Б’ютіфул», авторам якого також гріх скаржитися не неувагу з боку журі найвідоміших фестивалів (номінація на «Оскар» за кращу чоловічу роль та в категорії «Кращий фільм іноземною мовою», приз Каннського фестивалю за кращу чоловічу роль, номінація на «Золоту пальмову гілку» цього ж фестивалю). А кіноманок ця картина привабить насамперед тим, що головну роль у ній виконує найспокусливіший мачо іспанського кінематографа Хав’єр Бардем. «Печальна балада для труби» — комедія про цирк, а водночас і про громадянську війну в Іспанії, і про кохання... «Жорстокість» — занадто м’яке слівце для описання атмосфери цього фільму...», — такою побачив цю картину кінознавець Андрій Плахов. Призи за кращі режисуру та сценарій на кінофестивалі у Венеції «Печальній баладі...» вручав Квентін Тарантіно. Також у програмі фестивалю — «Товстуни», комедія про людей без комплексів, та еротична драма «Етюди втрьох».