Її книжки відразу привернули увагу якоюсь незбагненною свіжістю. Не було в них ні засушеного академізму, ні поширеної нині компіляції–списування. Було те, чого нині в історії, можливо, потрібно найбільше: мінімум власних суджень і максимум фактажу. З усього було видно, що дослідник не переказує вже загальновідоме, а прагне подати нову інформацію. Тому будучи в Хусті, не міг пропустити нагоди, аби познайомитися з Тамілою Висіцькою.

Численну професорську еліту мовної справи та редагування України нещодавно зібрала у видавничо–поліграфічному Інституті всеукраїнська науково–практична конференція «Наукова школа Романа Іванченка». Поряд із ними — численний загал студентства Інституту журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка та Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут», однокурсники, журналісти, вдячні учні та послідовники відомого лицаря мови української, шістдесятника, громадського діяча, професора, доктора педагогічних наук, академіка Романа Іванченка. На висхідній спадкоємності навчального процесу наголошували Володимир Різун, Петро Киричок, Ганна Онкович, Борис Черняков, Юрій Ганджуров, Анатолій Карась, Лариса Брюховецька, Галина Дацюк та інші продовжувачі наукових традицій видавничої справи та редагування.

Калина (Viburnum opulus, родина жимолостевих) — це справді не верба, як співається у відомій пісні. Бо на вербі хоч би зрідка груші родять. А на калині тільки цвіт і червоні кетяги ягід. З яких теж особливого пожитку нема. Хіба від застуди та від підвищеного тиску. Втім про це буде нижче.

Прем’єри з українською класикою навіть у державних театрах Харкова трапляються нечасто. Мабуть, страх режисерів перед порожньою залою, викликаний усталеними стереотипами російськомовного середовища, й надалі залишається актуальним. Тому приємно було дізнатися, що альтернативний, недержавний «Постскриптум» днями запропонував глядачеві виставу за твором Івана Франка «Сойчине крило». Два її прем’єрних покази відбулися за аншлагу. Більше того, принципово україномовний колектив цього року зайняв друге місце на Міжнародному театральному фестивалі «Монокль», що проходив у Санкт–Петербурзі, і не залишився непоміченим на московському фестивалі моновистав «Соло» та Міжнародному фестивалі «Театр. Чехов. Ялта». Як насправді живеться «Пост­скриптуму», що свідомо звалив на себе нелегку, як для Харкова, ношу? Це питання «УМ» адресує головному режисеру театру, заслуженому діячу мистецтв України Степану Пасічнику.

Нещодавно Київ відвідав відомий російський режисер і продюсер Тимур Бекмамбетов, щоб представити українським журналістам своє останнє творіння — блокбастер «Чорна блискавка». У групі підтримки мейнстримівського продукту також були молоді й привабливі актори Григорій Добригін (виконавець ролі нового російського супергероя), Іван Жидков (негативний персонаж) і досвідчений Віктор Вержбицький, злодій із «Нічної варти». Після показу столичні журналісти охали й ахали, дякували Бекмамбетову за «дійсно хороший новорічний фільм». Щодо смаків, як–то кажуть, не сперечаються. Проте великого захоплення «Чорна блискавка» у мене не викликала. Хіба спецефекти.

Відбулася триденна зимова сесія експертів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2009» — цього року їх було 76. Крізь їхні руки пройшла понад тисяча найкращих українських видань. Визначено Короткі списки — саме із цих книжок у лютому будуть названі лавреати. Починаємо публікувати фіналістів в усіх семи номінаціях.

Експерти «Книжки року» визначають рівень видань за трьома параметрами: актуальність і суспільне значення книжки як культурологічного явища, рівень майстерності редакційної підготовки її до друку, і — художнє оформлення та якість поліграфічного відтворення.

Для дітей наші кінотеатри пропонують кілька фільмів: «Елвін і бурундуки–2», «Різдвяна історія» та «Принцеса і жаба». Ще один фільм, який вийде в прокат у цей період, орієнтований на старшу аудиторію, проте має, так би мовити, абсолютний новорічний дух — це «Чорна блискавка» (там є і казка, і святкування Нового року на Красній площі, і хепі–енд). Основні святкові релізи припадають на 31 грудня, що зайвий раз вказує: наші прокатники орієнтовані на систему цінностей, успадковану країною ще з радянських часів. Святий Миколай для них не свято і створювати урочистий настрій в останні тижні старого року немає потреби.