«Підміна», яка «зірвала» Лос–Анджелес

Днями hollywoodreporter.com оголосив про те, що найбільш високооплачуваною актрисою Голлівуду стала Анджеліна Джолі, її гонорари сягають від 15 мільйонів доларів за фільм. Акторка, судячи з її шаленої популярності та активності, справді заслуговує на таке фінансове ставлення продюсерів. Але до честі Анджеліни, високі гонорари — далеко не єдиний привід для провідних світових ЗМІ вкотре згадати її ім’я всує. Актриса регулярно підкидає аналітикам та репортерам, що пишуть про кіно, цікаві теми для фахових роздумів. Останньою стала її роль у психологічному трилері Клінта Іствуда «Підміна», в якому Джолі зіграла телеграфістку Крістін Коллінз.

Мати–одиначка, вона виховує сина–школяра, водить його до школи і тлумачить не завжди приємні реалії життя. Так, на запитання, де ж тато, Крістін пояснює своєму Волтеру, що разом із сином їм прислали ще й велику коробку з написом «Відповідальність». Тато злякався її і втік. Вона вчить його ніколи першим не починати бійку, але коли вже почав, то завершувати останнім. Розмірені будні матері й сина переконують, що їм комфортно разом, а проблеми якщо й виникають, то їм стане розуму й терпіння їх вирішити. Але одного разу жінка приходить додому і не знаходить сина. Оббігавши навколишні вулиці, вона звертається в поліцію. За п’ять місяців слідчі їй приводять хлопчика, запевняючи, що це і є Волтер Коллінз. Мати переконує поліцейських, що це не її син, але ті стоять на своєму — хлопця довго не було, він міг і вирости, і змінитися, а у жінки просто нервовий зрив, оговтавшись, вона обов’язково визнає, що це саме її хлопчик. До того ж поліцейські запросили на зустріч матері і сина репортерів, їм дуже хотілося похизуватися гарно виконаною роботою, й істерика Крістін зовсім не входила в їхні плани. Жінка забрала малого додому і... сама розпочала розплутувати цю темну історію. Події відбуваються в Лос–Анджелесі, у 20–х роках минулого століття, коли місто здригалося від чергового злочину, поліцейські й муніципалітет унаслідок взаємної «симпатії» мали звичку кивати один на одного. Виправдовуючись таким чином перед суспільством, поліцейські не гребували протизаконними діями, посилаючи невдоволених до «психушки». Так сталося і з героїнею Анджеліни Джолі. І коли б не пастор місцевої церкви (Джон Малкович), жінка б конала б у цьому закладі роками, а в цей час над її сином та десятками інших хлопчиків знущався б маніяк–убивця. Вчинок Коллінз сколихнув місто — були показові страти і відсторонення від служби, демонстрації і протести. «Ніколи не починай бійку першим, але завершуй її останнім», — навчала вона свого сина і сама вчинила саме так. Щоправда, сина вона так і не повернула. Але відвоювала собі надію вірити, що він вирвався з рук убивці і живе десь, наляканий тими страшними подіями.

На жаль, українське дублювання картини залишає багато приводів для роздумів. Час, коли фільм українською сприймався як експеримент вітчизняного кінопрокату, давно минув, але на кількості претензій до дублювання цей факт так і не позначився. Емоційне забарвлення голосу героїв відверто не дотягує до драматизму, який ми бачимо на екрані. А всі ці ментальні «родзинки» перекладу типу «На дворі ллє, як брехня під час виборів», які тулять, куди треба й куди не треба, вже просто дратують.