Чехов на пуантах

За два роки існування в Києві театру сучасної хореографії «Київ Модерн–балет» його художній керівник Раду Поклітару привчив нас до думки, що авангард — поняття насправді безмежне. Не встигли театрали оговтатись після емоційного потрясіння від його «Кармен. TV», як Поклітару пвпродовж року «вистрілює» новими провокаціями — «Веронський міф: Шекспірименти», «Дощ/Болеро», «Лускунчик»... Плас­тичний малюнок від Поклітару завжди насичений і новаторський настільки, що з будь–якого його шматочка при розумному підході до справи можна розкрутити хореографічну конструкцію для іншого спектаклю. У своїх наступних прем’єрах, балетних виставах «Палата №6» та Underground, Раду Поклітару продовжить експериментувати з пластикою людини та ...її ж психологією. Власне, саме ці експерименти є визначальними у творчості балетмейстера Поклітару.

«Палату №6» Поклітару, як не важко здогадатися з назви спектаклю, поставив за Чеховим. При чому, це вже друга спроба Раду зробити хореографічну «транскрипцію» цього твору. Перша датована 2004 роком, коли Поклітару ставив «Палату №6» у Большому театрі. І, якщо порівняти той спектакль із новою постановкою, можна знайти деякі спільні риси. «Але, окрім концепції — п’ять танцівників, шість персонажів, від тієї вистави тут нічого не залишилося», — запевняє балетмейстер. Щоправда, до такої спільної ознаки можна ще віднести й Чехова, тобто, первинність автора, якій Поклітару у своїх постановках відводить основоположну роль. «Спочатку — Чехов, а ми лише спробували зробити пластичну версію того, про що говорив Антон Павлович», — каже Раду. Власне, розпізнати Чехова у «Палаті №6» не так уже й просто, судячи з передпрем’єрного показу. Починаючи від хореографії — надривної, часом хаотичної, експресивної, викличної, розкутої — і закінчуючи навіть виразом облич героїв — усе якось примушує засумніватися, а чи Чехов це взагалі. «Заплямовані» декорації нагадують майстерню художника, а такі ж «заплямовані» костюми героїв натякають на їхнє минуле життя, коли сьогоднішні божевільні були звичайними гімназистами, служивими, музикантами, кухарками... (Сценографія — Андрій Злобін, художник з костюмів — Анна Іпатьєва). Тепер ці люди «грають» на своєму товаришеві, як на піаніно, а за ліжко їм слугує стіл. Його крутять туди–сюди, а фужер так і залишається на одному й тому ж місці. А як же інакше — не варто забувати, де саме розгортається дійство. Балет Поклітару — не безсловесний. І до словесних реплік балетмейстер ставиться так само виважено й скрупульозно, як і до пластики. Фраза «Дорогой коллега, вам пора отдохнуть, проветриться!» у Раду Поклітару звучить як вирок, який оскарженню не підлягає.

Цей спектакль Поклітару поставив на музику естонця Арво П’ята, якого вже років п’ят­надцять вважає своїм улюбленим композитором.

Водночас із «Палатою №6» Раду Поклітару випускає ще одну виставу, Underground (музика — Петеріса Васкса). На цей балет Раду надихнула фраза Жана Поля Сартра «Пекло — це інші». Хоча цей спектакль, за словами режисера, не про біблійне пекло, а про людей, яких війна загнала в підземелля і які змушені жити в зам­кненому просторі.

Прем’єрні покази спектаклів «Палата №6» та Underground відбудуться 24 та 25 листопада на сцені Національного театру ім. Франка.