Київське тяжіння

Вистава за п’єсою «Лев і Левиця» американського драматурга українського походження Ірени Коваль, яка на сьогодні успішно йде на сцені Академічного театру української драми ім. Івана Франка і користується незмінною увагою київських театралів, розпочинала своє сценічне життя зі скандалу. Прем’єра, яка відбулася в 1999 році, викликала зливу і захоплених, і гнівних відгуків. Потім Ірена Коваль створила другу п’єсу, «Маринований аристократ», яка також уже тривалий час із успіхом іде на сцені київського Молодого театру. Я знайома з пані Іреною вже давно, читала ще англійські версії її п’єс, пам’ятаю проблеми з українськими перекладами цих п’єс, пам’ятаю тривалий період створення спектаклів, пам’ятаю обидві прем’єри... Зараз Ірена Коваль ненадовго заїхала до Києва владнати побутові справи, і ми зустрілися...

П’єса «виросла» з дисертації

— Пані Ірено, ваш дебют як митця, а саме як драматурга, відбувся, коли ви вже мали дорослих дітей — здебільшого митці починають раніше...

— Це могло статися тільки в Києві. Задум моєї п’єси виник дуже давно. Колись, у молоді роки, я писала поезію й оповідання без наміру друкувати, як кажуть у вас, у шухляду. Я вивчала англійську мову й літературу, закінчила магістратуру, займалася викладанням, потім працювала над дисертацією з порівняльного літературознавства, але збагнула, що наукове життя мені не підходить. Спрямувала свою енергію на виховання своїх дітей Соні й Андріяна. Але під час роботи над тією дисертацією, чимала частина якої мала бути присвячена роману «Анна Кареніна», я багато читала щоденників Льва Толстого. Потім випадково ознайомилася із щоденниками дружини письменника Софії Андріївни.

— Ви читали все це по–англійськи?

— Так! І твори самого Толстого, і пов’язані з ним матеріали, перекладені англійською! Так–от, читаючи щоденники того знаменитого подружжя й зіставляючи їх, я зрозуміла, що унікальна писанина цієї пари впродовж сорока восьми років охоплює загальні складні подружні стосунки. Вже тоді зрозуміла, що колись напишу драматичний твір на підставі тих монологів.

— Я пам’ятаю, що вас критикували зокрема й за те, що ви — українка, а звернулися до сюжету російської літератури, російської культури. Чому не звернулися до Шевченка з котроюсь із його пасій або до національно нейтральних Данте й Беатриче?

— Але ж мене зацікавили Лев Толстой та Софія Андріївна! Невже українська мова така неповноцінна, що не зможе розкрити їхню проблематику? Для мене Толстой — то не тільки російська, а й світова література.

— І свою п’єсу про Льва Толстого ви написали по–англійськи. А якщо так, то чому ви не віддали її до англійського театру?

— Але ж тільки Київ дав мені натхнення! Воно було таким бурхливим, що свою п’єсу, яку написала саме в Києві, я назвала «Поганські святі». Потім режисер спектаклю запропонував змінити назву, і я запропонувала назву «Лев і Левиця», яка більше сподобалася режисеру.

— В Україні сучасному драматургові побачити свою п’єсу на сцені театру, та ще й столичного театру, — то велике диво...

— У тому–то й річ, що я виступила не тільки драматургом, а й театральним продюсером. Я сама не тільки написала цю п’єсу, а й знала, що головну роль зіграють саме Богдан Ступка і Поліна Лазова. Скільки зусиль коштувало мені залучити до участі у спектаклі блискучого режисера Станіслава Мойсеєва, сценографа Володимира Карашевського. П’єса Ступці відразу сподобалася, йому захотілося зіграти Льва Толстого, але скільки всього сталося відтоді, як він прочитав п’єсу, до дня прем’єри!

«У Києві я прожила десять чи не найкращих років»

— Ви кажете, що тільки Київ дав вам натхнення. Що це — поклик крові, адже ви українка, чи відіграла роль магія Києва як театрального міста?

— Тут треба згадати, що мої батьки емігрували з України у роки Другої світової війни. Я народилась у Німеччині в таборі для DP, Displaced persons. (До речі, саме так я збираюся назвати свій автобіографічний роман). Потім ми перебралися до Сполучених Штатів, де я закінчила школу й університет. Мій чоловік — також українець, із англійської діаспори. Ми жили в Лондоні, в Бостоні. Мій чоловік багато років працював на велику корпорацію, саме за його проектом було відкрито філію в Україні, директором якої він був. Завдяки цьому ми саме й перебралися до Києва...

— А ваші діти? Вони ж іще тоді були школярами?

— Їм було 15 та 11 років. Вони не могли їхати з нами до Києва, бо тут не було змоги дати їм освіту. Ми віддали їх до знаменитої boarding school у Кентрбері, заснованої ще Генріхом VІІІ.

— До інтернату?!

— О, то не зовсім інтернат, як то є тут. Це дуже дорога закрита школа, де дають дуже добру освіту. Може, то звучить трохи скандально — віддати дітей до закритої школи, але там вони отримали не просто дуже добру, а блискучу освіту. Тепер вони обоє скінчили Единбурзький університет. Я дуже багато енергії віддавала їхньому вихованню, а в Києві ця енергія вивільнилася для творчості. У Києві ми прожили десять років, які були чи не найкращими в моєму житті.

— То була ще середина дев’яностих, коли побут у Києві був не таким комфортабельним.

— Так, але це поступово покращилося. Але в Києві вже тоді було дуже цікаве, дуже напружене театральне життя. На початку свого перебування в Києві, в 1995—98 роках, я працювала журналісткою на українській службі Бі–Бі–Сі. Робила на радіо розмови з такими видатними творчими особистостями, як Михайло Мельник, Омелян Пріцак, Віталій Малахов, той же неймовірний Богдан Ступка. І тричі на тиждень ходила в театр. Деякі спектаклі були посередні, але деякі — на дуже високому рівні. Моїм першим відкриттям був дніпропетровський актор і режисер в одній особі Михайло Мельник, який неодноразово приїздив до Києва зі своїм театром одного актора «КРИК». Ми потоваришували, в нас було багато відвертих розмов про театральне мистецтво. Саме він показав мені, як перекласти літературний твір мовою сцени, як одна людина може охоплювати всі театральні ролі: режисера–постановника, музиканта, оповідача, сценографа, костюмера. Мельник перший розпалив мій театральний імпульс, який я, певне, успадкувала від свого батька, котрий молодим грав в аматорському театрі в містечку Підкамінь.

— Я згодна, Мельник — видатний театральний діяч широкого профілю, але, очевидно, люди такого рівня є й в Англії, і в Америці...

— Так, напевне, але тільки в Києві мені пощастило познайомитися особисто з людьми такого рівня. В Америці ми мешкали в Бостоні, там у нас є будинок. Якби ми жили в Нью–Йорку, де багато театрів, де також дуже інтенсивне театральне життя, може, тоді моє театральне буття склалося б по–іншому, але Бостон — не театральне місто. У Лондоні також мої театральні контакти не були аж такими глибокими, як у Києві.

— Але ви раніше розповідали, що в Лондоні було читання вашої п’єси ще до того, як її поставили в Києві?

— Так, у 2000–му ми на два роки від’їздили до Лондона. Там мені пощастило особисто познайомитися з такими видатними театральними митцями, як Харіст Волтер, зірка театру Шекспіра, режисер Кетелін Джонс, вони й зорганізували читання моєї п’єси. Також я брала участь у театральній майстерні театру Челсі. Під впливом цих вражень я й зорганізувала майстер–клас драматургів у Києві в 2002 році.

— Так, я пам’ятаю ту подію, бо нічого подібного ні до того, ні по тому в Україні не було.

— А в Англії таке трапляється весь час, і це дуже стимулює сучасну драматургію. Власне, в Лондоні я й почала писати свого «Маринованого аристократа», якого задумала в Україні. Цього разу не в Києві, а у Львові. Режисерка Львівського театру розповіла мені про здібного актора, який поїхав за кордон на заробітки. «І невідомо, чим він зараз займається!» вигукнула вона. І від того її вигуку народився мій задум, який згодом утілився в цій п’єсі.

«Ви думаєте, Ступка погодився б грати у феміністичній виставі?»

— Ваш «Аристократ» є чи не єдиним спектаклем на актуальну тему про те життя, яким живуть сучасні українці — або жили кілька років тому зі стоянням на базарі та ідіотською роботою за кордоном.

— І за іронією долі цей проект втілила громадянка Сполучених Штатів. Хоча, знов–таки, велику роль відіграло те, що я була не тільки автором п’єси, а й продюсером спектаклю.

— І такий оригінальний підзаголовок: українсько–британське фентезі...

— Так, цей сюжет може бути тільки українсько–британським, ніяк не українсько–американським. Старі американці ніколи б не додумалися так використовувати прислужника — актора з України, це могло прийти тільки в британські голови... А в Києві я напевне знала, хто гратиме мого актора, бо я писала свою п’єсу під знаменитого Олексія Вертинського. А Станіслав Мойсеєв перетворив мою п’єсу на кабаре.

— А чи багато спектаклів на сучасні теми йде в Лондоні, чи винятково за п’єсами Шекспіра?

— В Англії йде дуже багато п’єс із сучасного життя. Невідомо, чи звертатимуться до цих п’єс потім, але вони просто необхідні для нормального театрального життя. І Королівський театр у Лондоні, й інші англійські театри провадять майстер–класи для драматургів, які мають шанс почати свою п’єсу на сцені цього театру. Нормальний театр передбачає мати державні кошти на плекання сучасної драматургії. В Англії є не лише Шекспір, є й Том Стопард, і Гарольд Пінтер. Власне, на Пінтера я й орієнтувалася, коли писала свого «Маринованого аристократа».

— Ваш «Маринований аристократ» не викликав такої агресії з боку української театральної критики, як «Лев і Левиця».

— На щастя, ні, його сприйняли в основному добре.

— «Аристократ» іде з незмінним успіхом, але «Лев і Левиця» збурили українське суспільство значно більшою мірою.

— Так, мене лаяли як драматурга, яка розбила «дзеркало російської революції», а заодно й похитнула суспільну мораль. Мене звинувачували в тому, ніби я написала феміністичну п’єсу, ніби я хотіла показати Софію Андріївну жертвою тирана, хоча насправді в їхньому подружньому житті були такі періоди, коли саме її істерики заважали Толстому в його творчості. Та невже ви думаєте, що Богдан Ступка погодився б грати у феміністичній п’єсі?!

— А чому — звинувачували? Хіба феміністичний твір — це ганьба?

— У феміністичній п’єсі не може бути сильної чоловічої постаті.

— Значить, у нас із вами різне розуміння, що таке феміністичний художній твір. Адже у вас Софія Андріївна — це сильна жінка, а не традиційна дружина генія. І сама назва «Лев і Левиця» говорить про те, що це змагання рівних.

— О так, то була дуже видатна жінка, і я це збагнула, прочитавши її щоденники. Вона дуже багато робила для свого великого чоловіка, переписувала його величезні романи, носила їх до редакції. У нього був жахливий почерк. Так, я хотіла показати всю непересічність цієї жінки. Але я не феміністка, хоча я продукт епохи, де жінка виборола право на реалізацію. Мене цікавили не права жінки, а складність подружнього життя, де так тісно переплелися і любов, і ненависть, і кохання, і дружба.

«Я й далі шукаю себе в літературі»

— Ви так переконливо показали тяжкі конфлікти подружнього життя взагалі, навіть не конфлікти славетної подружньої пари. А як складається ваше подружнє життя? Чи у вас із паном Ігорем бувають такі ж сцени, як у Льва Миколайовича із Софією Андріївною?

— У подружньому житті буває всяке, але ми з чоловіком дуже любимо одне одного й долаємо труднощі. Звичайно, коли я писала свою п’єсу, я принаймні уявляла себе в тих же ситуаціях, в яких були мої головні герої. Кожна людина, яка пише, навіть якщо вона фантазує, завжди уявляє себе в тих ситуаціях. Ми з чоловіком прожили разом тридцять три роки. Нам іще далеко до сорока восьми років Льва й Софії Толстих. У нашої родини багато друзів, на нашому вінчанні було більше 300 осіб, деякі з них зараз є відомими особами із Harvard University Research Institute, з якими нас поєднують не професійні, проте дуже міцні зв’язки. А мій чоловік поки не збирається опівночі взимку тікати з дому. Мабуть, йому зі мною не тільки важко, а й цікаво.

— З одного боку, ви є успішним драматургом. А з іншого — ви написали тільки дві п’єси. Щоправда, зуміли просунути їх на київську сцену. Чи не думаєте писати п’єси далі?

— На сьогодні в мене є чернетка моноп’єси,і дописую вже згаданий автобіографічний роман Displaced. Написала оповідання «Балерина без пуантів». По ньому зараз пишеться балет. А Сергій Якутович погодився робити ілюстрації до нього. Більше нічого не хочу говор ити про свої творчі плани.

— Ви казали, що в Києві прожили чи не найкращі літа. А зараз ви тут ненадовго?

— Сьогодні я в Києві після трьох років, і далі зачарована ним. Поки не можу лишитися на довший час. Я маю повертатися до Америки, бо там у мене старенька мати, дочка недавно вийшла заміж. Тобто я повертаюся до Америки через родинні обставини. Але сподіваюся, що ще повернуся до Києва й житиму тут тривалий час. У нас багато друзів в Америці, але і в Україні також, і то здебільшого все творчі люди різноманітних напрямків. Київ та київські друзі дуже стимулюють мою творчість! Я й далі шукаю себе в літературі, і ці подорожі повертають мою молодість.

Євгенія КОНОНЕНКО

ДОСЬЄ «УМ»

Ірена Коваль із роду Селецьких народилася в Німеччині. Росла в США, закінчила університет штату Коннектикут, де вивчала англійську мову й літературу. Два роки жила в Парижі, вчилася й викладала англійську мову.

Автор п’єс «Лев і Левиця», «Маринований аристократ», які вже багато сезонів не сходять зі сцен провідних київських театрів.