Казка від Зірки

Цього року лауреатом Державної премії імені Лесі Українки стала письменниця Зірка Мензатюк. На жаль, присудження найпрестижнішої премії України в галузі літератури для дітей майже не викликало резонансу в пресі. Це ще одне свідчення того, на якому місці серед пріоритетів нашого суспільства — література для наймолодших. А потім дивуємося, чому наші діти не хочуть читати? «УМ» вирішила виправити інформаційну несправедливість і познайомити читачів із цьогорічною лауреаткою. Тим паче що її книжки справді того варті.

«У селі казали, що я відкопую твори з землі»

— Пані Зірко, звідки у вас таке незвичне ім’я?

— У Мамаївцях під Чернівцями, де я народилася, це ім’я найзвичайнісіньке. Там чимало Зірок, Півоній, Калин, Фіалок. Мої земляки мають пісенну, поетичну вдачу. Недаремно в тих же Мамаївцях народився всесвітньо знаний співак Дмитро Гнатюк. Моє ім’я не має жодного стосунку до радянської символіки, адже батько був сталінським політв’язнем.

— І коли ви почали писати?

— Можу відповісти абсолютно точно: 14 жовтня 1963 року. Того дня нам, другокласникам, задали додому написати невеличкий переказ «Ліс восени». Ото як почала тоді писати, то й досі пишу (cміється). Від переказу перейшла до казок, віршів, які, як не дивно, навіть друкувалися в районній і — уявіть собі мій тодішній гонор! — в обласній газеті. Вірші були недолугі, але мої земляки чомусь не повірили, що я сама їх складаю. В селі стали говорити, що все те написав мій прадід Олекса і закопав, а я відкопала.

— Ого! Бурхлива фантазія...

— Мій прадід був оригінальним чоловіком. Не знаю, чи він читав Сковороду, але жив у його стилі. Був заможний, та багатством не дорожив. А понад усе цінував книжки і купував їх багато, що на той час серед селян було рідкістю. Передплачував українську періодику. Навіть сам зібрав і видав власним коштом збірочку релігійних повчань. Один її примірник у нас, попри обшуки, зберігся, і нам, сучасним, далеко до його морального максималізму.

— Тож ви починали журналістом?

— Так, я закінчила львівську журналістику. І дуже боялася, що мене виключать з університету. Тепер може видатися дивним, за які нікчемні провини тоді виганяли студентів, особливо у Львові. А я ж, вступаючи, приховала батькову судимість. За подібний вчинок у перші ж дні навчання виключили мого однокурсника, батько якого був священиком.

Підозріливість чи, точніше, перестраханість влади у Львові доходила до абсурду. Наприклад, у місті не ставили центральної новорічної ялинки, щоби львів’яни, зібравшись разом, не колядували. Але, попри те, Львів мене зачарував старовинною архітектурою, насиченим мистецьким життям.

— І що вам дала та жур­наліс­тика?

— Несподівані відкриття. Їдеш у відрядження за листом у забуте Богом село, де років із тридцять немає клубу, і опиняєшся в занедбаному, але прекрасному парку з поміщицьким будинком, в якому колись зупинявся сам Оноре де Бальзак. Навіть збереглася його кімната... Або натрапляєш на чудо природи — Оконські джерела чи на Чари–Комиші, що дали назву оповіданню Олеся Гончара.

Відтоді я полюбила мандрувати Україною. Особливо забиратися в глибинку, куди й дороги порядної нема. І відкривати для себе невідомий світ. До речі, з журналістики я й досі не пішла. Просто тепер працюю в журналістиці для дітей.

— А що — хіба і така є?

— Аякже! Моя книжка «Наші церкви: історія, дива, легенди» є суто журналістською. Між іншим, це перша книжка про українські храми, адресована дітям. Вона виявилася дуже успішною, мала багато відгуків, наклад швидко розійшовся. Я й тепер, уже четвертий рік, веду рубрику про храми в пізнавальній передачі «АБЦ» на українському радіо. Ще одне моє журналістське творіння, поки що не видане книжкою, — нариси «Зелені чари» про найцікавіші рослини України і пов’язані з ними звичаї, вірування, легенди. Ми недооцінюємо пізнавальну літературу, а діти до неї тягнуться.

«Ситуація з дитячою книжкою покращується не завдяки державі»

— Але цього року ви стали лауреатом премії імені Лесі Українки за «Київські казки», «Казочки–куцохвостики» і «Таємницю козацької шаблі»...

— Художник Василь Лопата, який також є цьогорічним лауреатом премії імені Лесі Українки — за ілюстрації до «Тараса Бульби» — любить жартома повторювати, що для творчості потрібні три речі: перша — похвала, друга — похвала і третя — знову ж похвала (cміється).

Якщо говорити всерйоз, то премія стала для мене підсумком 25–річної роботи в дитячій літературі. Відзначені книжки — різні, розраховані на різний вік. «Казочки–куцохвостики» — куці–коротенькі, адресовані дошкільнятам, яким ще треба запам’ятати назви днів тижня, місяців і тому подібне. Хоча одночасно в ці казочки закладені й доступні для такого віку моральні поняття.

Героєм «Київських казок» є, звичайно ж, Київ. Ми маємо прекрасну, з унікальною історією й неповторними пам’ятками столицю, але чи знаємо її належно, чи любимо? От я й вирішила зацікавити школяриків київськими дивами. Тому в моїх казках постають Володимирська гора й Андріївський узвіз, Хрещатик з майданом Незалежності і Труханів острів, знаменитий Софійський собор і чудова колекція бузку в ботанічному саду. Мені розповідали, що американські діти, які нічого не знали про Україну, після «Київських казок» (а «Видавництво Старого Лева» випустило їх ще й англійською мовою) уявляють собі Київ казковим містом. А «Таємниця козацької шаблі» — це мандрівка замками Західної України з привидами й несподіванками, а водночас це — розповідь про Берестецьку битву, про силу духу й стійкість у поразці. Стійкість не тільки козаків, а й нашу з вами.

— Саме час розповісти про секрети творчої кухні...

— Я й сама хотіла б знати, як пишу (cміється). Бо часом казка надходить, як повінь. І поки не запишу її, не можу ні про що думати. Але здебільшого це — копітка робота, коли по кілька разів переписую текст. У літературі мені подобаються філігранно відточені речі, з вишуканою образністю. Своїх казок я не вигадую. Найчастіше в них відтворені реальні випадки та люди, які навіть себе впізнають.

— Які спостерігаєте тенденції в сучасній українській літературі для дітей?

— Мене тішить, що дитяча література останнім часом твориться значно активніше. Друкується більше книжок, з’явилися нові автори. І це радує, бо роботи — непочатий край. Наприклад, творів з історії України виходить мало. Давні прогалини лишаються незаповненими. Воно ж легше написати щось вигадане, розважальне, ніж копирсатися в минувшині, вишукувати факти. Маємо справжній розквіт казкової повісті. А от драматургії, гумору, та й сучасної психологічної прози бракує. Тобто розвиток дещо однобокий.

Видавці відчувають цей перегин. Так, Іван Малкович взявся видавати історичну прозу Володимира Рутківського, «Видавництво Старого Лева» започаткувало серію психологічної прози «Обережно: дівчатка» і художньо–пізнавальної — «Українська сила».

— Усе ж таки ситуація з дитячою книжкою покращується чи ні?

— Покращується, але не завдяки державній увазі. Адже в нас немає жодного видання про дитячу літературу. Майже повністю відсутня літературна критика. Я вже не кажу про такі недосяжні речі, як пропаганда сімейного читання чи налагоджена система закупівлі дитячих книжок для бібліотек.

«Найперший герой казок — мій чоловік»

— Чи відрізняється українська дитяча література від зарубіжної?

— Звичайно, адже для нас зарубіжна — це сума усіх літератур. Тому вона — багатша, розмаїтіша. В ній перед ведуть серйозні, глибокі твори, які порушують важливі проблеми. Не забуваймо, що світовим бестселером став не тільки Гаррі Поттер, а й «Світ Софії» Юстейна Гордера, який є викладом філософії для дітей. Врешті, Гаррі Поттер — це не тільки відьмацтво, а ще й романи про шкільне життя. В світовій літературі з дітьми не бояться говорити на теми складні і навіть трагічні.

— Тоді на кого з сучасних українських авторів звернули би увагу?

— У поезії мої улюблені твори Анатолія Качана, Романа Скиби. Хоча віршів тепер, на жаль, видають надто мало. У прозі — це Леся Воронина, Галина Малик, уже згадуваний Володимир Рутківський, Ігор Калинець з його чудовими міськими казками. Цікаві й молоді автори — Марина Павленко, Олександр Дерманський, Марина Рибалко, Зоя Жук.

— Як реагує на казкову творчість ваш чоловік — відомий оперний співак, народний артист України Степан Фіцич?

— Він — найперший герой моїх казок. Адже, крім віртуозно брати верхнє «до», ще вміє розпалювати дрова за будь–якої погоди. І це не раз нас виручає в наших мандрах. Щоправда, при цьому я є глядачем постійно діючого театру. То він розігрує з себе бідолашного водія суворої начальниці (гарна потім картина, коли «водій» і «начальниця» ночують в одному наметі), то влаштовує спектакль для автоінспекції...

До речі, дія «Таємниці козацької шаблі» закінчується в оперному театрі. І тенор, що грає там Андрія в «Запорожці за Дунаєм», видається мені напрочуд знайомим (cміється).

— А що про вашу творчість каже зять — відомий журналіст Володимир Ар’єв?

— Він мені своїх зауважень не висловлює, хоча й читає на ніч мої казки онучці Яринці. Я ціную його тактовність (cміється).

— А чиїй думці тоді найбільше довіряєте?

— Найважливіші критики — діти. Найцікавіший для мене відгук (при всій повазі до дорослих рецензентів) — дев’ятирічного Федора Бриниха, надрукований у «Книжнику–review». У дев’ять років люди бувають напрочуд серйозними. Тож Федорові не сподобалося, що в книжці є «привиди, відьмаки і навіть відьми», але при цьому його дуже зацікавив «один, вибачте на слові, гад, що на війні під Берестечком зрадив козаків» і був покараний магічним чином.

— Про що хотілося би ще написати?

— Ой, багато про що! Недавно мої друзі — учні 5–А класу Львівської музичної школи імені С. Крушельницької — прислали мені великий пакет малюнків різних пам’яток: оперного театру, собору святого Юра, вежі Корнякта, про які просять написати в наступній після «Таємниці козацької шаблі» повісті. Мені й самій хочеться стільки написати про цікаві місця та захопливі події (і то цілком реальні!), що й життя на них не вистачить.

— То ви реалізовані як письменниця?

— Я реалізована настільки, наскільки вдається долати власні лінощі та буденні клопоти, аби працювати.

— Про що мрієте?

— Моя найголовніша мрія здійснилася — Україна здобула незалежність. І це не патетика, бо мої рідні готові були заради цього віддати життя. Хоча, зрештою, ще одна велика мрія в мене є...

— І яка?

— Щоби Україна стала нарешті українською — зі своєю співучою мовою, самобутньою культурою. І раніше чи пізніше ця мрія також здійсниться. (усміхається).

Я в цьому впевнена.