Так сталося, що я не слухала The Beatles декілька місяців. І тут у четвер вранці, коли їхала на прес-конференцію в PinchukArtCentre (Пінчук Арт Центр), про тему якої ніхто з журналістів навіть не здогадувався, ні з того ні з сього почала наспівувати улюблені мелодії ліверпульської четвірки. Як з’ясувалося, не випадково. Віктор Пінчук почав прес-зустріч з короткого відео. «Я дуже схвильований, тому що 14 червня запрошений зіграти концерт у Києві на майдані Незалежності. Я та мій гурт будемо там. Я переконаний, що на нас чекає великий вечір. Я маю надію побачити там усіх вас. Так що приходьте — це буде незабутній день для всієї України. Нехай ритми рок-н-ролу об’єднають нас усіх», — видає сенсацію з екрана сер Пол Макартні і на закінчення додає по-українськи «зустрінемося на Майдані».

Сьогодні в ізраїльському місті Бат–Ям закінчує роботу І Міжнародна бієнале архітектури, яка тривала з 13 по 26 квітня і коштувала муніципалітету 13 мільйони шекелів. Втім мер Бат–Яма Шломі Лохяні ці гроші, вважай, вклав у благоустрій міста — тільки не через районні організації з озеленення, а з художнім підходом — три в одному: мистецтво, краса і практичне покращення умов життя в місті. Аліса Сабанова, піарниця з агентства «Арад Тікшорет», каже, що кілька років тому по вулицях невеликого міста–супутника Тель–Авіва, або як ще його називають «спальний район Тель–Авіва», бігали миші і щурі, краєвид тут був цілком собі депресивний, і популярністю населений пункт не користувався. Новий мер, що прийшов 4 роки тому, спочатку вичистив місто від сміття, заклав клумби і парки, і два роки тому ціни на житло в Бат–Ямі поповзли вгору.

Колись Тараса Прохаська, якого в літературних колах називають апостолом слова, запитали, навіщо писати, адже вже давно все сказано, а жоден сучасний письменник не вартий навіть мізинця Маркеса чи Достоєвського? Якщо продовжити думку автора запитання, то виходить, що сучасна література деградує, і книгарні потрібні лише для того, щоб продавати класику або примітивне бульварне чтиво. Якщо виникають подібні запитання, тоді й не дивно, що про Всесвітній день книги мало хто знає. Нема сучасної геніальної літератури — нема свята книги. І кінці у воду. Але не сталося так, як гадалося. Прохаська не даремно називають апостолом. Святі завжди оптимістичні й ніколи не судять. «Найбільший сенс літератури полягає у здатності до спілкування. Вона живе на тому, що людям потрібно спілкуватися; література — це і є одна з форм спілкування; але ясно, що найважливіше в цьому спілкуванні вже сказане. Проте спілкування від цього не перестає бути необхідним. Література потрібна — як їсти чи кохатися», — заспокоїв Тарас Прохасько. 23 квітня письменники вирішили відзначити професійне свято із сенсом, тобто у спілкуванні один з одним, з журналістами, працівниками книгарень і владою.

Театр перетворює натовп на народ. У правдивості цього твердження Томаса Манна режисер Михайло Рєзнікович переконується вже близько півстоліття. На власному досвіді, на досвіді своїх колег, акторів і глядачів. Пізнаючи все нові й нові складові своєї професії, постійно примножує свій і без того досить поважний арсенал визначень для слова «театр». Храм Мельпомени, за Рєзніковичем, може бути живим і неживим, інтелігентним і навпаки, «театром для людей» (є такий термін у Стрелера), гордим чи нещасним... Особливим пунктом у цьому переліку стоїть, звісно ж, Театр імені Лесі Українки. Три роки тому Російська драма продемонструвала унікальну здатність об’єднуватися навколо проблеми і давати відсіч високопоставленим опонентам — історії про «симпатії» до цього театру тодішнього керівництва Мінкультури, численні перевірки КРУ та Генпрокуратури обійшли всі вітчизняні й навіть деякі закордонні таблоїди. І хто знає, де і на якій посаді сьогодні Михайло Рєзнікович відзначав би свій ювілей, якби не та принциповість і єдність акторів, які не лише стали горою за свого режисера, а й спростували усталену думку про те, що в театрі — кожен за себе.

Історію українських визвольних змагань ХХ століття зіткано з суцільних лакун і білих плям. Упродовж 70 років комуно–московські окупанти витравлювали з народної пам’яті згадки про ті події й ховали кінці своїх провокацій та кривавих «спецоперацій» в архівній каламуті