Театр перетворює натовп на народ. У правдивості цього твердження Томаса Манна режисер Михайло Рєзнікович переконується вже близько півстоліття. На власному досвіді, на досвіді своїх колег, акторів і глядачів. Пізнаючи все нові й нові складові своєї професії, постійно примножує свій і без того досить поважний арсенал визначень для слова «театр». Храм Мельпомени, за Рєзніковичем, може бути живим і неживим, інтелігентним і навпаки, «театром для людей» (є такий термін у Стрелера), гордим чи нещасним... Особливим пунктом у цьому переліку стоїть, звісно ж, Театр імені Лесі Українки. Три роки тому Російська драма продемонструвала унікальну здатність об’єднуватися навколо проблеми і давати відсіч високопоставленим опонентам — історії про «симпатії» до цього театру тодішнього керівництва Мінкультури, численні перевірки КРУ та Генпрокуратури обійшли всі вітчизняні й навіть деякі закордонні таблоїди. І хто знає, де і на якій посаді сьогодні Михайло Рєзнікович відзначав би свій ювілей, якби не та принциповість і єдність акторів, які не лише стали горою за свого режисера, а й спростували усталену думку про те, що в театрі — кожен за себе.
Михайло Рєзнікович ніколи не порівнював себе з таким собі айсбергом посеред розбурханого театрального моря. Він і актори Російської драми мають особливий зв’язок, який навряд чи вписується у формулу «начальник–підлеглий». Третю книгу із циклу «Театр часів» Рєзнікович присвятив своїм учителям, учням, колегам, акторам Театру російської драми: Тетяні Назаровій, Борису Вознюку, Валерії Заклунній, Ларисі Кадочниковій, Давиду Бабаєву...
«Хотілося б, щоб театр давав більше духовного еліксиру, щоб катарсис був чистішим», — бажає Рєзнікович собі, своїм акторам, глядачам.
Михайло Рєзнікович
Художній керівник Національного театру ім. Лесі Українки.
Народився у Харкові 26 квітня 1938 року. Закінчив Ленінградський інститут театру, музики і кіно (курс Георгія Товстоногова). Працював у Московському театрі імені Станіславського, Новосибірському драматичному театрі «Червоний факел»...
Режисер–постановник вистав «Насмішкувате моє щастя» (за Л. Малюгіним), «Безприданниця» (за О. Островським), «Як важливо бути серйозним» (за О. Уайльдом) та багатьох інших. Автор книг «Довга дорога до вистави», «Від репетиції до репетиції», циклу «Театр часів»...
Народний артист України. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Академік Академії мистецтв України.
Пам’ятаємо, як у післявоєнні роки сталінська камарилья вела боротьбу з т. зв. «космополітами», тобто тими людьми, які, побувавши в Європі, цікавились європейським способом життя, культурою, мистецтвом тих народів, яких московія «асвабаждала от гньота буржуазіі». >>
У квітні у столиці відбулася прем’єра спільного проєкту Херсонського обласного драматичного театру імені Миколи Куліша та Київського академічного театру «Колесо» — вистави про замасковані надії позбутися самотності «Надвечір’я з рок-н-ролом». >>
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
У Києві цього тижня завершується показ великого виставкового проєкту «Алла Горська. >>
Прем'єрні «Друзі» - це про пари: двоє жінок і двоє чоловіків. Історія також просякнута нашим сумним сьогоденням, накладає свій відбиток війна. Утім в ній спалахують миттєвості, де є місце любові, дружбі, теплу та іншим земним радощам, з яких і складається життя. >>
За даними Міністерства освіти і науки Латвії, російська мова викладається як друга іноземна майже в половині латвійських шкіл. >>
