Осип Зінкевич. Неформальний і не форматний

Не стало Осипа Зінкевича…

Останнім часом больовий поріг українського суспільства зріс на кілька порядків. Надто багато було втрат і на Майдані, і на війні, і поза нею. Невблаганний час покликав за межу і Євгена Сверстюка, і Любомира Гузара, і Богдана Гаврилишина. І ще з десяток тих, хто, непомітно для загалу, захопленого щоденними клопотами та волонтеркою, а подекуди – і фейсбучними війнами та з’ясовуванням, хто є «рукою Москви» та «агентом Кремля», тримали на своїх плечах українське небо. Ми почали звикати до втрат. Не тому, що почерствішали. А тому, що час перед нами ставить одне завдання – вижити в Україні і зберегти її для дітей.

І все ж, ця сумна новина, що надійшла з Америки, боляче різонула по серцю. Так, останні роки пан Осип практично не з’являвся в Україні і всіма «Смолоскипівськими» справами займалася молода команда, виплекана його семінарами творчої молоді. Так, 93 роки – це той вік, коли все більше озираєшся на пройдене і менше будуєш планів. І все ж, прочитавши допис Сергія Пантюка, захотілося крикнути слідом за ним: «Куди ж Ви так швидко, Осипе Степановичу?».

Осип Зінкевич і справді був унікальною людиною. Попри поважний, за нашими мірками, вік, він спокійно почувався і з президентами держав, і в товаристві шанованих професорів та меценатів, і серед поважних представників «української діяспори», і в компанії молодих літераторів чи просто студентів, до яких ставився з непідробним інтересом. Він запросто міг пригостити шматком кавуна чи цукерками до кави, які були звичною справою на «Смолоскипівській» кухні. Як і постійне «тусування» на тій же кухні різношерстої молоді (підозрюю, що багато хто у голодні 90-ті спеціально забігав на ту кухню, щоб перекусити).

Попри це, можу з повною певністю сказати, що без Осипа Зінкевича, без цих тусовок, без ірпінських семінарів творчої молоді не було б і сучасної української літератури. Принаймні, вона була б іншою. Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, Максим Розумний, Олег Проценко, Іван Андрусяк, Анатолій Дністровий, Сергій Пантюк – ось лише неповний список «птахів гнізда «Смолоскипового».

У Осипа Степановича була дивовижна здатність: він досить поблажливо ставився до різних юнацьких вибриків на кшталт «Товариства мочиморд» і безконечних «возліяній», якими славилися ірпінські семінари. І водночас він умів безпомилково відрізнити справжній талант від напускної бравади, підтримуючи цікаві творчі проекти і відсіюючи полову.

При цьому він міг бути неформальним і не форматним. Пригадую, що вперше почула ім’я Осипа Зінкевича на церемонії нагородження перших лауреатів премії «Смолоскип». Серед них був і Сергій Жадан, який поставився до такого офіціозу дещо по-хуліганськи. Жадан вийшов на сцену столичного Будинку вчителя у довгому плащі та капелюсі, а, отримавши нагороду, одразу ж заявив, що її треба обмити. Тут же зняв капелюха, куди друзі тут же бухнули шампанського із щойно відкоркованої пляшки.

Відпивши трохи шампанського з капелюха, Жадан решту вилив на голову. Повернувши капелюха на місце. І тут же заявив, що хоче прочитати слова «свого друга, поета-алкоголіка Пилипчука», який узагалі є геніальним, хоч і не визнаним (цитую по пам’яті):

Біла хмаринка в небі літа,

Гілку гойдає вітер-пустун.

В кожної дівчинки є мета,

В кожного хлопчика є метун.

Був початок 90-х і суспільство лише вилущувалося із совкової обгортки. Ну от хто б із тодішніх літературних чиновників чи й просто «поважних панів», думається зараз, попустив би таке зухвальство? А пан Осип, сидячи на сцені, лише доброзичливо усміхнувся.  

Він любив молодь. Любив щиро і по-справжньому. Казав, що сам заряджається, спілкуючись із молодими, набирається енергії і завзяття, а подекуди й авантюризму. Хоча й сам був авантюристам ще тим. Пригадую інтерв’ю, записане ще в далекому 2003-му для газети «Без цензури»:

…Мало хто знає, що у війну Осипа Зінкевича мобілізували до Червоної Армії, він брав участь у визволенні Праги і навіть отримав від маршала Конєва медаль «За відвагу». Однак за першої ж нагоди він перетнув кордон і потрапив до Західної Німеччини, яка перебувала під контролем американських військ…

…Свою трудову біографію  Осип Зінкевич почав «кіпувальником» на шахті у Франції. Так називали працівників, які засипали щебенем вироблені забої. Одного разу їхня бригада навіть поставила рекорд – за зміну завантажила більше 500 вагонеток щебеню і отримала премію керівництва шахти. Хоча, були й інші моменти – під час роботи в шахті стався потужний вибух і Осип з товаришами на 30 годин лишився відрізаним від світу без будь-якої інформації про те, чи що діється нагорі…

…Пізніше йому пощастить отримати міжнародну стипендію (допоміг  міністр закордонних справ УНР професор Олександр Шульгін) і вступити до Інституту індустріальної хімії в Парижі. На першу ж стипендію він  поїхав до Великобританії і запропонував пані Надії взяти шлюб. А потім практично усе життя пропрацював директором дослідної хімічної лабораторії, називаючи себе «просто хіміком»…

… Коли з’явився дисидентський рух, Осип Зінкевич взявся за організацію каналів доправки матеріалів з України. Використовувалися різні можливості: студенти, артисти, моряки, спортсмени (у пана Осипа було навіть посвідчення члена міжнародної асоціації спортивної преси). Ще один з каналів – щорічні курси української мови, які організовували в Києві для американських та канадських комуністів. У такі групи «прилаштовували» свою людину, а щоб документи не пропали, їх по дорозі назад підкидали до багажу найбільш стійких і перевірених комуністів, яких дивилися не так прискіпливо. «Кілька років тому я прочитав у газеті «Вечірній Київ», як лідер канадських комуністів-прогресистів Петро Кравчук, дізнавшись про це, обурювався нашій підступності й нечесності. Але, як на мене, тут все чесно: ми ж нікому шкоди не робили, навпаки – допомагали людям», - згадував тоді пан Осип...

… Певний час видавництво «Смолоскип» містилося у підвалі будинку, де проживала родина Зінкевичів. Усі працівники «Смолоскипу» трудилися на громадських засадах – діяв принцип: «Протягом тижня ти заробляєш гроші. А на вихідні маєш попрацювати на українську справу»...

Можна багато згадувати ту розмову, яка тривала більше трьох годин. Але найбільше запам’яталися слова, сказані на прощання. Коли я запитала, чи не розчарувався пан Осип в Україні і в сьогоденні, у відповідь почула: «Я ніколи не розчаровувався, бо ніколи і не зачаровувався. Я бачу об’єктивні причини всіх процесів, що відбуваються в Україні, і вірю, що коли до влади прийде саме це покоління, яке сформувалося в часи Незалежності, яке ми бачили на семінарах творчої молоді, – а воно рано чи пізно прийде – ми матимемо свою державу. Мені цікаво працювати з молодими».

Хочеться вірити, що ці слова стануть пророчими. А поки що… Царство Небесне Вам, Осипе Степановичу! І дякуємо за все, що Ви зробили для України і для кожного з нас…