Гібридний голодомор: як британець Гарет Джонс протистояв пропаганді Кремля у 1932-1933

Історія повторюється, казали великі, але у вигляді фарсу: останній російський наступ на Україну супроводжувався безпрецедентною інформаційною атакою на світову громадську думку.

Численні проплачені телерадіокомпанії й інформаційні агентства щедро обробляли брехнею про Україну світовий інформаційний простір. Навіть деякі журналісти країн Заходу, як горезвісний англієць Грем Філіпс, не гребували кривавими грішми Кремля, і, порушуючи всі професійні і моральні стандарти, оспівували терористів і поширювали вигадки про «злочини» української влади.

Тепер це зветься «гібридною війною», коли поряд з військовиками наступ на ворога ведуть диверсанти в тилу, зомбуючи пропагандою як місцеве населення, так і громадян держав-сусідів.

А на початку 30-х років 20 століття комуністична Москва напередодні масових репресій в СРСР створила дуже схожу «димову завісу». Як свідчить російський історик журналістики Григорій Прутцков, у Москві був офіційно акредитований лише один кореспондент з країн Заходу, теж сумнозвісний і теж англієць Волтер Дюранті, від газети «Нью-Йорк таймс». Мав навіть перепустку до Кремля. 1

932 року він отримав найпрестижнішу у США Пуліцерівську премію за свій «ексклюзив» –нариси про радянську індустріалізацію. А потім всіляко заперечував Голодомор в Україні і масові розстріли людей у 1937 році. А найшановніша у Штатах газета попалася на цей гачок Москви і продовжувала друкувати брехливі матеріали Дюранті аж до 1940 року, перетворившись з джерела інформації на «зливний бачок» радянської пропаганди.

До речі , вчений Прутцков у своїй недавній розвідці з історії міжнародної журналістики проводить тонку паралель між СРСР і нацистською Німеччиною. Адже там гітлерівський міністр інформації Геббельс щедро обдаровував зарубіжних кореспондентів у Берліні квартирами, машинами та іншими благами. Проплачені журналісти завзято ліпили для всього світу позитивний образ фюрера. Популярний американський журнал «Тайм» навіть оголосив Гітлера у1938 році «Людиною року»! Цей же часопис 2012 року схожим титулом відзначив і Путіна.

А на тлі «Великої депресії» 1929-1932 років на Заході з СРСР і справді надходили бадьорі репортажі про успіхи «Першого п’ятирічного плану» (1928-1932) . Попри режим закритості, коли отримувати інформацію дозволялося лише з офіційних джерел, Радянський Союз організував поїздки численних громадських діячів з-за кордону. Авторитетні письменники – американець Теодор Драйзер, французи Андре Жид, Ромен Ролан, Анрі Барбюс, англійці Бернард Шоу, Герберт Уеллс і багато інших вважали за честь на власні очі побачити нове економічне і соціальне диво, щоб потім вихваляти його у своїх країнах. Уряд СРСР ретельно готувався до цих «показушних» візитів, слідкуючи, щоб зайва інформація не потрапила в поле зору високих гостей. Що казати, навіть Нобелівську премію з літератури 1933 року ледве не присудили Максиму Горькому як «батькові соціалістичного реалізму» (в останню мить її віддали ворогу більшовиків Івану Буніну, щоб не ображати великої російської літератури).

…І ось наступає страшний 1933 рік. Хто ж проб’є оцю стіну брехні, майстерно збудовану пропагандою Кремля? Без перебільшення громадянський подвиг здійснює Гарет Джонс, 28-річний журналіст і радник з міжнародних справ тодішнього британського прем''єр-міністра Дейвіда Ллойда-Джорджа.

Як автор таких впливових видань того часу, як лондонська «Tаймс» і «Mанчестер Гардіан», Джонс 1933 року відвідує СРСР.  Напівлегально вирушає у пішу подорож Україною, збирає свідчення, фотоматеріали. А після повернення оприлюднює прес-реліз про все побачене. Відомості про акти канібалізму на найродючіших землях Європи, моторошні фото, факти про ретельно спланований владою голодомор українських селян справили ефект бомби. Звіт передрукували усі провідні газети Європи. Пізніше історики преси визнали, що термін «штучний голод» щодо геноциду українців 1933 року вперше вжив саме Гарет Джонс.

І тут слід зробити невеличкий відступ. Хоч як не дивно, але вивчаючи в українському університеті історію журналістики, зокрема й зарубіжної, чути ім’я Гарета Джонса на лекціях не доводилося. Немає згадки про сміливого журналіста і в багатьох наших університетських підручниках - професорів І. Срібняка, Й. Лося, О. Мелещенка, інших учених.

Можливо, допомогла б справі біографічно-мемуарна книжка «Gareth Jones – A Manchukuo Incident», що її на початку двотисячних років видрукувала у Великій Британії племінниця Джонса Марґарет Коллей ? Також 2006 року стараннями українських емігрантських організацій Британії і Канади було урочисто відкрито меморіальну дошку на стіні університету міста Абариствит в Уельсі, де вчився майбутній принциповий журналіст. Пам’ятка має напис рідною Ґаретові Джонсу валлійською, а також англійською й українською мовами. За словами українського журналіста у Лондоні Олекси Семенченка, промовці назвали Джонса «неоспіваним героєм України, який поплатився за правду своїм життям у тридцятирічному віці.»

Звичайно, «друзі Москви» відразу перейшли у наступ на інформаційному фронті. Зганьбився лауреат Нобелівської премії Бернард Шоу (1856–1950), написавши обуреного листа впливовій британській газеті «Манчестер гардіан» (опубліковано у випуску від 2 березня 1933 року). Назвавши всі повідомлення про голод в Україні вигадками і наклепом, класик драматургії переконував читачів, що «в Радянському Союзі дуже добре налагоджені поставки продуктів харчування… Ніде я так смачно не обідав, як на Україні 1932 року».

А 1935 року Ґарета Джонса було за підозрілих обставин вбито в Китаї.  Журналіст вирушив у поїздку в регіон Внутрішня Монголія на запрошення німецького колеги Герберта Мюллера. Обох викрали бандити, узяли в заручники, Джонса вбили, а Мюллера відпустили неушкодженим. Згідно з матеріалами британської розвідки, Мюллер був насправді агентом більшовицького «Третього інтернаціоналу»…

«Приклад Ґарета Джонса надзвичайно цікавий як для істориків, так і для майбутніх журналістів, – говорить викладач Максим Карась з кафедри журналістики, реклами і зв’язків з громадськістю Вінницького державного педагогічного університету імені Коцюбинського. Приїхати іноземному журналістові в Україну в розпал голодного терору 1933 року – все одно що зараз поїхати до Північної Кореї, єдиної у світі держави сталінського зразка, і збирати там матеріал про нестачу їжі для населення».

Науковець розповів, що тема висвітлення голодомору журналістами завжди гостра і актуальна. «Свого часу дослідив підшивки за 1932-33 рік однієї з районних газет Вінницької області, «Колективна праця», що виходила в Козятині. Проаналізував архівні номери, чи не пробилися на шпальти хоча б скупі відомості «кримінальної хроніки» про масові захоронення, епідемії, людоїдство, черги за продуктами, голодні бунти тощо. Але нічого. Жодного навіть натяку не пропустила цензура. Хто з журналістів чи політиків був незгодний, мав один вихід – кулю в лоб на зразок Миколи Хвильового чи Скрипника. Тому вчинок Гарета Джонса став винятковим героїзмом, який тодішня московська влада йому не пробачила».

Якої шкоди заподіяв голодомор Україні і з чим цю катастрофу можна порівняти? Відомий вінницький історик професор Сергій Гальчак ділиться висновками: «На одній лише Вінниччині від голодомору загинуло приблизно мільйон людей, тоді як під час німецької окупації 1941-1944 років, за офіційними радянськими архівними даними, нацисти вбили 232 тисячі мирних жителя краю. Що жахливіше, мільйон жертв за неповний рік чи 232 тисячі убитих за три роки – факти промовляють самі за себе».

Сьогоднішніх українських студентів вражає приклад професіоналізму, сміливості і чесності Гарета Джонса, а всім нам,  майбутнім журналістам, потрібно саме на таких прикладах вчитися.

Олександра Клименко,

студентка Вінницького державного педагогічного університету імені Коцюбинського.