Нещодавно у Каневі на Черкащині презентували антологію творів сучасних українських поетів, що тісно переплітаються й суголосні з творами та меседжами Тараса Шевченка. Збірка отримала назву «Шевченковий блокпост».
Відбулося це у знаковому місці для всіх українців - на Чернечій горі, у пам’ятну дату 22 травня. З багатьох куточків України з’їхалися люди, аби вшанувати Тараса Григоровича з нагоди 163-х роковин його перепоховання.
Розпочалися заходи з пішої ходи, покладання квітів на могилу та заупокійної літургії. Палке Шевченкове слово продекламував Герой України Анатолій Паламаренко. А далі естафету підхопили капела бандуристів і учасники хорової студії Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки. Та, мабуть, найчисельнішою була делегація з Києва, зорганізована Національною спілкою письменників та Міжнародним фондом національної пам’яті України.
Уклонившись Тарасові біля підніжжя його пам’ятника, учасники вирушили до музею, де й відбулася літературно-мистецька презентація антології творів сучасних українських поетів «Шевченковий блокпост». Очільниця Шевченківського національного заповідника й упорядниця збірки Валентина Коваленко, відкриваючи захід, зокрема, зазначила, що нині з Тарасовим словом Україна проживає складні часи, тож його настанови як ніколи актуальні, а його антимосковська риторика набула ще більшого значення. Так, сьогодні його палке слово відгукується в кожному серці й не залишає байдужим нікого.
«Шевченко на сторожі українців поставив своє слово, як духовний блокпост, як вогневу позицію, – аби не тільки у рідний простір не допустити московського зла, а й пильнувати внутрішнього ворога. Про це маємо пам’ятати і ми», - наголосила пані Валентина.
Серед авторів збірки є ті, хто нині на фронті, й ті, кого, на жаль, уже забрала в свої чорні тенета війна. Але всі ці слова були народжені на піку певних великих емоцій, а Шевченко – як екзистенція нашого спротиву до шляху до перемоги.
На цьому наголосив і голова комітету Шевченківської премії Євген Нищук, який служив у ЗСУ після 24 лютого 2022 року. Він розповів, що саме такі твори дуже допомагали в окопах, а Тарасова гора і є тим місцем, звідки ми черпаємо сили.
«Очевидно, це і є якась річ, дана природою цієї землі, в яку так увійшов Тарас Григорович. Це місце сили. Це як гора спокути і гора віри на шляху до нашої перемоги», - каже Євген Нищук.
Свої слова на зібранні і в збірнику сказали Павло Мовчан і Любов Голота, Михайло Сидоржевський і Борис Пономаренко, Петро Засенко і Ніна Ковальчук, Микола Гриценко і Ярослав Ткачівський. Учасники презентації «Шевченкового блокпоста» зазначили, що така збірка має бути не одна. Маємо «розставити блокопости», аби ворог відчував нашу силу і духовну міць, а слова митців вели наших славних воїнів до Перемоги.
Нагадаємо, п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, де він помер на 47-му році життя. Потім з ініціативи Григорія Честахівського та за клопотанням Михайла Лазаревського його було вирішено везти в Україну.
Остання подорож Тараса Григоровича тривала два тижні. Спочатку домовину через увесь Петербург перенесли до вокзалу і залізницею доправили до Москви. Далі шлях проходив через Серпухів, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бровари і до Києва. Тут студенти Університету Святого Володимира, випрягши коней з воза, провезли труну Ланцюговим мостом, далі набережною до церкви Різдва Христового.
На всьому шляху, аби вклонитися Великому Кобзареві, масово виходили люди. Була думка поховати великого Українця у Києві. Але зрештою перемогла інша ідея, адже Тарас Шевченко ще за життя мріяв про тихе пристанище і спокій у Каневі, де йому не судилося придбати за життя землю для будівництва своєї хати.
Із Києва в Канів процесія з тілом поета вирушила пароплавом. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 22 травня, після панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
Улітку 1884 року на Тарасовій горі збудували перший народний музей – «Шевченкову світлицю», а на могилі встановили чавунний пам’ятник-хрест. У серпні 1925 року було створено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка», а 1939 року було споруджено бронзовий монумент.
До речі, на вшанування у день перепоховання Тараса Шевченка в радянські часи існувала заборона. Свого часу, коли ми були студентами у 1980-х Київського університету, наш тодішній декан факультету журналістики Дмитро Прилюк завжди по-батьківському всіх попереджав не ходити цього дня в парк Шевченка, хоч це був наш щоденний шлях із Жовтого корпусу в Червоний. А ще не дай Бог у цей день вдягнути вишиванку.
В усі часи боялися нашого Тараса московити. У 2022-му в Бородянці на Київщині намагалися розстрілювати навіть пам'ятник. Але несила знищити. Бо незнищенна українська нація.
Марина КРИВДА
