Тарасові Шевченку – 209: «Не забудьте пом'янути незлим тихим словом»

У кожного народу є свої видатні діячі культури, свої знакові образи літератури. Та, мабуть, не у всіх є свої Пророки, які могли б окреслити обрії життя свого народу, вдихнути в нього душу... Ми маємо Шевченка - духовного та ідейного провідника української нації, звертаємось до нього, шукаємо у його творчості відповіді на свої запитання.

Увага до спадку не спадає за будь-яких політичних систем, а слово його відгукується і проростає дивним квітом любові до України і в серцях людей високоосвічених, і тих, хто далекий від культурного життя. Погодьтесь, що вже навіть це вирізняє його з сонму інших талановитих і розумних людей. А якщо ми згадаємо, що Слава ще за життя огорнула крилом його імення й не відлітає от уже друге століття поспіль, то стає зрозумілим бажання сотень дослідників та літераторів розгадати феномен Шевченка й силу його слова.

Безсумнівний талант та складна доля - сирота, кріпак, зробили Шевченка відомим в колі столичної української інтелігенції вже в перші роки його приїзду до Петербургу з паном П.Енгельгардтом у 1831 році. Він навчається у майстерні підрядчика В.Ширяєва, який виконував розписи будівлі Сенату і Синоду, Великого й Александринського театрів та, між іншим, і в апартаментах В.Енгельгардта на Невському проспекті, й мав широкі знайомства у середовищі художників.

У липні 1836 року Тарас знайомиться з земляками-українцями - художником Іваном Сошенком, який разом з письменником Євгеном Гребінкою стає добрим опікуном хлопця. Вони зацікавили долею талановитого Тараса й Василя Григорувича - уродженця Полтавщини, видавця першого російського часопису “Журнал изящных искусств”, професора Імператорської Академії мистецтв, якого знаменитий художник Карл Брюллов називав “Наш отец и командир”, а згодом і Василя Жуковського - вихователя спадкоємця російського престолу.

Мало хто зараз знає, що по суті, довгий час Петербурзькою Імператорською академією мистецтв керували українці: ректором був Іван Мартос, що народився в козацько-старшинській родині в м.Ічня (тепер Чернігівська область), його “правою рукою” був конференц-секретар академії і його зять Василь Григорувич, віце-президентом Академії був нащадок гетьмана Івана Скоропадського Федір Толстой.

У них і виникла ідея про розіграш в лотерею поміж членами царської родини та запрошеними вельможами портрета Жуковського кисті Брюллова, задля збору коштів для викупу Шевченка з кріпацтва. А ціну Енгельгардт виставив непомірну - 2500 рублів, що було еквівалентно 45 кілограмам чистого срібла. Лотерея дала лише 1000 рублів, ще 1500 було зібрано в складчину друзями. Вже 22 квітня 1838 року Шевченко став вільною людиною і через місяць був зарахований до Петербурзької академії мистецтв, яку закінчив у 1845 році, отримавши три срібні медалі.

Він стає модним портретистом, який добре заробляє, гарно одягається, згодом входить в гурток молодих вільнодумців, до якого належали брати-графи Яків та Сергій де Бальмени (уродженці Пирятинського повіту Полтавської губернії); член Імператорського товариства заохочення мистецтв, меценат Григорій Тарновський; історик-аматор, поет, композитор М.Маркевич, першу поезію якого надрукував в 1820 р. В.Жуковський та інші.

І саме в цей період відбувається і народження Шевченка-поета – в 1840 році у Петербурзі виходить його перший збірник – “Кобзар”, хрещеним батьком якого став Євген Гребінка та поміщик Лохвицького повіту Полтавської губернії Петро Мартос. Свіжий і сильний талант молодого 26-річного поета вразив багатьох, а після виходу в 1841 році першого українського історичного роману у віршах – поеми “Гайдамаки” та балади “Причинна”, до кола шанувальників художника та поета одразу потрапили зовсім різні читацькі групи – українські патріоти і російські слов’янофіли, вороги кріпаччини і ностальгуючі за славним минулим полтавські дідичі, петербурзькі естети, харківські університетські професори й провінціали...

1843-1845 роки вважаються переломними у творчості поета, який відмовляється від спокусливо-второваного шляху столичного жителя і йде на поклик Батьківщини. Він відвідує Україну, знайомиться з видатними українськими інтелектуалами – М.Максимовичем, П.Кулішем, М.Костомаровим та ін., отримує роботу художника при Київській археографічній комісії, їздить Україною, збирає етнографічні матеріали, документи, замальовує архітектурні та археологічні пам’ятники і продовжує писати. У 1846 році Шевченко зближується із членами Кирило-Мефодіївського братства, що вважається першою політичною організацією, яка сформулювала українську державницьку перспективу.

Поступово в своїх творах поет піднімається до висот артикуляції запитів українського народу, його починають сприймати лідером національного руху. М.Костомаров так опише враження від поезії Шевченка 1846 року: “Тарасова муза прорвала какой-то подземный заклеп, уже несколько веков запертый многими замками, ... чтобы скрыть для потомства даже память о месте, где находится подземная пустота. Тарасова муза смело вошла в эту пустоту со своим неугасимым светочем и открыла за собой путь...”.

І на цьому високому злеті трапилася тяжка катастрофа: арешт на дніпровській переправі 5 квітня 1847 року і заслання. Під час обшуку Шевченка було знайдено альбом “Три літа”. Влада визнала вірші “Сон”, “Кавказ”, “Великий льох” тощо небезпечнішими за будь-які революційні політичні програми. Шевченкові за особистим розпорядженням Миколи І виносять присуд – безстрокову солдатчину, щоправда з правом вислуги офіцерського звання і відставки, проте без права писати і малювати.

10 років солдатчини Шевченка в Оренбурзі, Орській і Новопертровській фортецях, коли періоди жорсткого режиму змінювалися відносною свободою, хвороби й злигодні, усупереч всьому не погасили огонь у поетовій душі - він таємно малює, пише вірші в «захалявні книжечки», боліє душею за свою Україну.

За роки заслання, що закінчилось у 1857 році, публіка не забула Шевченка. Навіть, як твердить О.Гриценко, всеросійська (а не лише українська) популярність Шевченка значно зросла: серед широких читацьких кіл - як народного (сиріч “мужицького”) поета-самородка; серед “передової російської громадськості” - як борця-мученика; серед свідомо-української інтелігенції (втім, дуже притихлої після розправи над кирило-мефодіївцями) - як неформального лідера українського культурного руху.

Виданий за кошти П.Симиренка “Кобзар” 1860 року мав більший наклад, аніж перші видання - 6 тисяч прим. Цього ж року за низку офортів Рада Академії мистецтв присвоїла Шевченку звання академіка з гравіювання по міді. Наступного року надруковано його «Букварь южнорусский». Поет брав активну участь в заснуванні першого українського журналу “Основи”. Але до самої смерті Шевченко не зміг отримати дозвіл жити в Україні, хоч прагнув цього всім серцем.

10 березня 1861 р. (за н.ст.) Тарас Шевченко помер. Протягом трьох днів після смерті його тіло перебувало у церкві Академії мистецтв. Труну на Смоленське кладовище Санкт-Петербурга несли на руках студенти, а поховали його поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв.

Але всі знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його “Заповітом”, написаним ще в 1845 році, на рідній землі – “Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...”. Тому 8 травня 1861 року за клопотанням Михайла Лазаревського, домовину викопали, щоб відправити в Україну.

Благословляючи Кобзаря в дорогу додому, Пантелеймон Куліш, накривши домовину червоною китайкою, промовив: “З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!.. Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо вовіки і віки...”. Досі ця китайка знаходиться у Музеї Тараса Шевченка в Києві.

Домовину було перенесено на руках через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезено до Москви. Коли ж 18 травня жалобна процесія прибула до Києва, студенти університету Святого Володимира впряглися самі в дроги та повезли труну від залізничного вокзалу набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. З церкви 20 травня 1861 року похоронна процесія рушила в похід до пароплава “Кременчук”, щоби ним 22 травня привезти тіло Шевченка до Канева на Чернечу гору.

Як бачимо, у вітчизняній інтелектуальній традиції реальний Шевченко ще за життя став для своїх сучасників своєрідною іконою, попри існуючі, як у кожної живої людини, вади. Пантелеймон Куліш признавався, що Шевченко видавався йому “небесним світильником”, а сяйво його духа “було чимсь надприродним”.У 1891-1892 pоках «повстала молодь» утворила таємне товариство – Братство Тарасівців.

Український письменник, педагог, лексикограф Борис Грінченко твердив, що Шевченко створив його самого, оскільки “…перший виразно висловив ідею повної незалежності української нації себто дещо зовсім нечуване з уст його попередників, українських письменників… Він був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові”.

По смерті, образ Шевченка як національного пророка, будителя приспаної, а почасти й деформованої психіки українця, тільки міцнішав, що сприяло самоусвідомленню відроджуваної української нації, яку Російський царат сприймав як загрозу. Саме тому в 1914 році було заборонено святкування 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Ленін використав це для агітації проти царського уряду.

Шалена популярність Шевченка змусила радянську владу докласти зусиль, щоб зробити його «своїм». Його було включено в обойму “дозволених” українських поетів, а антикріпосницький, антицарський дух Кобзаря нещадно експлуатувався. Зусиллями ідеологічних “поводирів” в свідомості радянських людей роками вкорінювалась думка про Тараса Шевченка як богоборця, атеїста і матеріаліста.

Але вже в шістдесяті роки ХХ століття, коли хрущовська відлига послабила сталінські кайдани, молодь, що “наросла з худеньких матерів / в саду порубанім” (М.Вінграновський), знову звернула свої погляди на Шевченка,  перепрочитуючи його.

“І виявилося, що сам поет не заборонений, а от деякі його думки про людину, життя, Бога – наче і заборонені…”, - згадував громадський діяч Євген Сверстюк. Саме він разом з Аллою Горською та Клубом творчої молоді організував 22 травня 1964 року в київському Жовтневому палаці вечір, присвячений дню перепоховання поета в Україні, після чого почалось закручування гайок компартійними органами та КДБ.

У кінці 80-х років ХХ ст. українці знову перепрочитують слова Шевченка сказані ще у 1845 році:

“Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі;

А ще гірше – спати, спати, і спати на волі,

І заснути на вік-віки, і сліду не кинуть ніякого:

Однаково – Чи жив, чи загинув…”, -

та піднімаються у боротьбі за унезалежнення своєї Держави. Життя Шевченка постає перед українцями живим прикладом того, як можна поступово звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії.

Як зазначив представник “розстріляного відродження”, літературознавець Сергій Єфремов Шевченко “відкрив віко нашої труни, яке опричники Російської імперії забили цвяхами”.

У 1987 році на першому Всесоюзному Шевченківському святі “В сім’ї вольній, новій” на Запоріжжі, Дмитро Павличко сказав: «Якщо плоть Шевченкова народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині, то його дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запорозькою демократичністю, непокорою і доблестями народного лицарства».

Після 2014 року для українців мотиви загребущості, агресивного ставлення Російської імперії до України, неготовності й небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму зазвучали особливо гостро й злободенно. Нового звучання набула поема “Кавказ”, де Шевченком проаналізовано справжню сутність та інструменти “русского мира”. Сцени ненависницьких випадів щодо України, про які писав поет, стали зрозумілішими не лише українцям, але й всьому цивілізованому світу.

Після 24 лютого 2022 року пророчі слова Шевченка: “Борітеся, поборете, вам Бог помагає!” підтримали в душах українців жагу свободи, упевненість у гідності своєї великої країни. Поет через уста кожного із мучеників нації промовляє до кривдників: “…не втечете /І не сховаєтеся; всюди /Вас найде правда-мста; а люде/ Підстережуть вас” ("Осія. Глава XIV").

Поет знав, що все залежатиме лише від нас, і тому твердив:

“... Поховайте та вставайте, кайдани порвіте

І вражою злою кров'юволю окропіте.

І мене в сем'ї великій,в сем'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути незлим тихим словом”.