Послання до любомудрів: відгук на поетичну збірку Руслана Морозовського, який відійшов 40 днів тому

Сьогодні, 1 липня, минає 40 днів, як відійшов на Луки Сварожі самобутній український поет, полум'яний патріот України, журналіст, борець за рідну землю, рідну мову й рідну віру Руслан Морозовський.

Народився Руслан Юрійович у родині вчителів 4 липня 1940 року в селі Лісогірка Хмільницького району на Вінниччині.Мама Людмила Морозовська прищепила синові любов до рідного слова, особливо до поезії. Вірші писав змолоду. В 1963 р. закінчив факультет радіоелектроніки Київського політехнічного інституту. Працював інженером на заводі «Арсенал»,а згодом –у Центральному Статистичному управлінні України.

Однак, літературної творчості не полишав, постійно публікуючи свої поетичні твори в різних газетах та журналах. Був кореспондентом газет «Рятувальник», «Житичі». Як головний редактор часопису «Заповіт Батьків», він постійно публікував матеріали про Рідну віру. Автор кількох поетичних збірок: «Поклик Роду», «Вогнем і кайлом», «Мислителям – віват!», численних публіцистичних статей з критичного біблієзнавства, зокрема брошури «Суперкнига – сценарій катастроф».

                                                Руслан Морозовський.

Ми познайомились з паном Русланом ще на початку 90-х, коли в незалежному міжнародному тижневику «Соборна Україна»було опубліковано його розлогу статтю «Біблійні засади великої хімії» (1994). Далі в «Молоді України» вийшла його стаття «Біблійні витоки присяги» (1995), де подано суворий критичний аналіз змісту «суперкниги» й висловлено сумнів у доцільності складання присяги президентами України на Біблії.

На той час кожна така публікація була справжньою подією нашого незалежного буття. Мене вразила аналітична глибина його розуму й напрочуд вдала, як на мій погляд, форма передачі своїм читачам критичного осмислення нашої історії. Я тоді вже очолювала першу в Україні громаду рідновірів, і думки Руслана Юрійовича були суголосними з моїми.

Він писав публіцистичні статті, щоб поборювати ті негативні прояви рабського мислення в суспільстві, що були нав'язані нашим Предкам тисячоліття тому. Як публіцист, Руслан Морозовський, фактично, продовжив лінію критичного біблієзнавства в Україні, започатковану ще славетним князем Святославом Хоробрим з його знаменитим афоризмом «Віра християнська – юродство єсть», Григорієм Сковородою з його «Ізраїльським Змієм», Володимиром Шаяном з його студією з порівняльного релігієзнавства «Біблія як ідеологія».

Шкода, що ці твори не вивчають в українських університетах, не кажучи вже про так звані «духовні семінарії», у яких навіть є навчальна дисципліна критичне біблієзнавство, але про ці праці там не чули.

Та ще більше відкриття чекало на рідновірів, коли вони познайомились з поезією Руслана Морозовського. Досконалий поетичний стиль ігромадянська позиція поета засвідчує виняткову рису його особистості – уміння сміливо дивитися правді у вічі й вміло вкладати її в поетичні рядки. Він був одним з перших рідновірів у незалежній Україні – посвячений у 1997 р. на святі Перуна. Коли я писала передмову до його першої поетичної збірки «Поклик Роду»(2008), у мене асоціативно виник образ воїна з мечем, що я й відобразила в заголовку «Перунів Воїн».

Поезія пана Руслана ще не включена до шкільних програм. Та й узагалі українським офіціозом ще не оцінена належним чином. Проте рідновірська спільнота вже давно вважає Руслана Морозовського класиком рідновірської поезії. Ми неодноразово проводили презентації його творів, запрошували його на зустрічі зі студентами університетів, з читачами бібліотек, про що писали в своєму журналі «Сварог»та ін. Може, саме через його язичницьке сприйняття світу, Національна спілка письменників України так довго зволікала з прийняттям його до своїх лав?

Зате Об'єднання рідновірів України, визнавши великі заслуги поета перед Україною й Рідною вірою,нагородило його Орденом Святослава Хороброго.  Адже п. Руслан воістину був Перуновим Воїном нашої сучасної літератури. Як і його улюблений князь Святослав, оспіваний у багатьох творах, поет кинув виклик ворогам «Іду на ви!». Його поезія звучить,як стародавня дума, тож закономірно  чимало його віршів покладено на музику, зокрема Вогнедаром Шапошніковим.

Остання збірка Морозовського «Мислителям – віват!» (Панмедія, 2017) ще мало відома широкому загалу, бо кілька останніх років автор був прикутий до ліжка й через «пандемію» не мав змоги спілкуватися з шанувальниками його творчості. Мені вдалося отримати лише фотокопію книжки, зроблену й прислану одним із моїх друзів.

Отож, віддаючи належну шану своєму побратимові Русланові, бодай кількома думками поділюся своїми враженнями від прочитання цього останнього послання поета нашим мислителям-любомудрам, а також і ширшому українському загалу.

В анотації до збірки сказано: «Автор намагається звернутися до когорти небайдужих українців з тим, щоб мислення стало провідним інструментом у повсякденній справі творення власного буття». Це звучить як своєрідний заповіт.

Збірка відкривається короткою передмовою-роздумом автора щодо ролі класичних чотирьох станів суспільства в наш час і сумним ствердженням того, що під час війни й лихоліття в країні всі стани (як колись варни) виконують свою роль, крім мислителів (брахманів, волхвів, жерців). Процитовано й суголосну думку Сергія Дацюка: «...працелюбність українців розповсюджується винятково на фізичну працю і зовсім не торкається праці розумової».

Чому так? Питання поставлено. Проте відповідь на нього шукатимуть як автор (в останній збірці своїх творів), так і його читачі, і все українське суспільство. Варто зауважити, однак, що ця проблема глибоко онтологічна, адже саме буття суспільного стану духовних мислителів було знищено ще «рівноапостольним» хрестителем Русі тисячоліття тому...

Щоправда, нині цей суспільний духовний стан, народжується вже вдруге. І його «друге народження» (у ведичному розумінні!) відбувається «в муках», які чинить йому саме ж суспільство. У цьому процесі першу скрипку грає розгнуздана після нетривалої епохи наукового атеїзму християнська церква. А заодно з нею – і її паства, й офіційні інституції, які все більше зростаються з цією самопроголошеною «релігією любові». Такі альянси вже мають тисячолітній досвід нищення традиційної духовної культури і того суспільного духовного стану, який у всіх етнічних релігіях вважався мозком нації.

До цього стану без сумніву, належать і поети, що змогли відчути душею ту болючу трагедію народу, яку принесло Русі-Україні християнство. Вже переосмисливши сумний історичний досвід багатьох загнаних у християнське ярмо Предків, нечисленні мислителі намагаються вивчити й відновити втрачені духовні взірці, з'єднати розірвані колись золоті ланки рідної традиції.

На цьому етапі надважливою для всіх суспільних станів постає потреба почути, побачити, відчути душею зародження цього духовного стану, що виринає мовби з глибин колективного народного Духа, й повірити йому як рідному. Водночас – усіма можливими силами відсторонювати від України все, що вороже дихає або улесливо маскується, прикидаючись українським.

А отже, варто виробляти безпомильне бачення в системі «свій – чужий» тих осіб, які прагнуть будь-що обійняти державні посади. Хай мені вибачать надто політкоректні читачі, але це «допотопне» правило не лише існує, воно ще й працює, причому – завжди і всюди!

Вже перший вірш нової збірки Руслана Морозовського «Таємниця портрета Сковороди» звертає увагу на безпосередню передачу знань і досвіду від діда до онука, яку сучасні покоління вже часто ігнорують:

Сковорода потрапив на банкноти.

А гроші, як відомо, – корінь зла.

Проте завжди, попри перевороти,

Його персона знаною була.

Інакша річ – Сковороди наука

Стосовно повсякденного життя:

Нема повчань – від діда до онука –

Нема стереотипу майбуття!

Далі поет ставить запитання, чому Сковорода, хоч і був почутий освіченими сучасниками як мислитель високого рівня, так і не спромігся отримати ніякої пристойної державної посади, щоб бути почутим якомога ширшим колом українців? Ця проблема існує й нині, її наше суспільство ще не позбулося й навряд чи усвідомлює собі потребу в цьому.

Так, Україна багата. У нас є духовні лідери й інтелектуальні особистості, які цілком ясно розуміють історичні наслідки хибних дій уряду, які не мовчать, які застерігають народ від епохальних помилок і катастроф. Однак високі державні пости посідають зайди, космополіти, пристосуванці – патріотів же відкинуто на узбіччя суспільного буття, де вони самі переважно борються за власне існування, та ще трохи за те, щоб бути почутими.

Не випадково Руслан Морозовський у кількох останніх строфах цього вірша згадує Володимира Шаяна, який, до речі, чи не найглибше зрозумів послання Сковороди до рідного народу (праця «Григорій Сковорода – лицар святої борні», 1970):

Саме тому, зверни увагу, пресо!

Відкрив його науки океан

Фанат санскритології, професор.

Ентузіаст язичництва – Шаян.

Справді, професору Шаяну вдалося  проникливим поглядом філософа відкрити глибинні істини Сковороди, що були ретельно приховані під химерною, часто езопівською, мовою його барокових творінь. Вірш п. Руслана насправді має програмне спрямування до вивчення думок мислителя, його духовної істини, здобутої в борні з людським «світом» і навіть «ізраїльським Змієм», що обплутав усю землю, нишком вилізши з ветхих сторінок «святої Біблії»...

Сковородинська тема проходить через усю збірочку автора червоною ниткою, як, приміром, у вірші «Ода Сковороді»:

Хихикають скептично депутати,

З його сопілки, з босих підошов...

Сковороду, якби добряче знати,

То й дурисвіт до влади б не пройшов!

Філософ Піттак сказав: «Справа розумних – передбачити лихо, поки воно ще не прийшло. Справа хоробрих – справитися з лихом, коли воно вже прийшло». Ситуація цілком українська! Довірливість чи якась дитинна наївність народу знайшли своє окреслення в іншому вірші поета:

За мул облуди платимо синами...

Життя чи смерть? – невігластва вага!

Адже коли в людей немає тями –

Найвищий героїзм не помага!

Пробуджує до активного чину кожного свідомого українця й поезія під красномовною назвою «Несліпі, не мовчіть», в якій розкрито облудну сутність нав'язаного народові чужовір'я, спільного з релігією московитів («православ'я»), що й спричинилося до сумнозвісного ситуативного об'єднання з московією 1654 р., яке несподівано обернулося довготривалим і важким ярмом для України:

Козацтво обхохмили хохмачі,

Смачну щоб дулю людям показати.

Тож, Несліпі (!), премудро не мовчіть,

А говоріть, бо є про що казати!

Бо є що пригадати козакам!

Приміром, «повелительство попівське»,

Яке здало московським босякам

Звитяжну Січ і Військо Запорізьке!

...

Супроти кігтів здирницьких верхів

Потрібно мати мудрих самовидців.

Хто має хист – учіться на волхвів –

На зрячих, необдурених провидців.

Маємо той самий заклик, який ми вже прочитали у Велесовій Книзі: «І хай іде слово наше о Правді, і так обретемо Правду» (д. 29), те саме Франкове гасло «Не мовчи!», те саме правило із Заповітів, що його повідомляємо кожному рідновірові під час посвяти: «Навчись говорити Правду, навчись викривати Кривду».

А заклик учитися на волхвів – у поета зовсім не абстрактне архаїчне гасло. Воно актуальне як ніколи: відроджувати свою власну духовну верству, навчаючи, передаючи автентичні знання Предків – таку мету вже ставить Українська духовна академія рідновірів.

Тому деяким оборонцям так званої толерантності, які в своєму релігійному фанатизмі затято звинувачують наших мислителів у розвінчуванні християнських доктрин, треба насамперед з'ясувати, які мотиви спонукали лицарів Правди Святослава Хороброго, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Володимира Шаяна, Ларису Мурович, і нашого поета Руслана Морозовського підняти цей важкий меч і вступити в двобій з носіями «мислення чужого».

А цим мотивом є насамперед буття нашої держави, нашого народу, нашої рідної  (не привезеної чужинцями) віри, котру берегли наші Пращури як зіницю ока і котру ми повинні передати нащадкам. Громадянська позиція поета, така знайома нам з його поетичних збірок «Поклик Роду» та «Вогнем і кайлом», розкривається з новою потужною силою й засвідчує як поетичну зрілість, так і безмежну любов до рідної України, яку Р. Морозовський проніс через усе своє життя.

Прикметно, що й в останні роки свого земного шляху поет шукав слова й рими, способи й методи, заповіти й засади (правила), певні дороговкази, як наступним поколінням подолати ті страшні історичні «граблі», на які наступає чи не кожна ґенерація українців? Таким є вірш «Все шукаю розумні рядки», де асоціативно ніби чуємо відголос мудрості стародавнього племені агатирсів (мешканців Побужжя), про яких згадував ще Арістотель, нібито вони «закони свої укладають в пісні й виспівують, щоб не забувались»:

Щоб мене запитали про те,

Як нащадкам себе утвердити?

Я сказав би прислів'я просте:

– Мудрі правила треба зубрити!

Берегти як священні мечі!

Варто навіть заримувати,

Щоб напам'ять удень і вночі

Безпомильно їх декламувати.

І життєва палка толока

Подола і біду, і розруху,

Як засади ведуть юнака

Наче знаки дорожнього руху!

Гірка іронія поета звучить рефреном у вірші «Мислителям за мислення – віват!», програмному творі, який, вочевидь, і дав назву поетичній збірці:

Мислителям за мислення – віват!

І досить з них! – це принципи народні, –

Багатим бути мусить торбохват,

А мудреці потрібні нам голодні!

...

Маєтки депутатам та попам,

Мільярди їм не завтра, а сьогодні.

Офшори – їм на обширах Панам!

А мудреці потрібні нам голодні!

Ця безмежна глибинна гіркота, аж до щему в серці, досягає свого апогею в строфі:

Бо в нас давно традиція така;

І скасувати ми її негодні, –

В чужій труні поховано Франка,

Бо мудреці потрібні нам голодні!

То, може, й терпимо ми, українці, лихоліття й збитки через байдужість до своїх рідних геніїв, мудреців, яких за життя не змогли чи не схотіли захистити від життєвих бур, сліпоти правителів, недолугих керівників або й зловтішних заздрісників, котрі не дали нашим мислителям елементарного, й цілком заслуженого – соціального захисту!

Так, нині Львівський національний університет носить ім'я Івана Франка... Проте вічним докором його сучасникам залишиться той факт, що йому, професійному філософу, який дав Україні понад 50 томів своїх праць, не дали (!) кафедру в цьому університеті! Та скільки їх, мудрих мислителів, має Україна, яким було свого часу закрито шлях вільного служіння національній ідеї? Спадає на думку поетична метафора Оксани Пахльовської: «піґмеями зацьковані титани». Отож, як сказав наш поет:

Просвітити потрібно пітьму,

З дурисвітів зірвати щоб маску!

Та завчити причини, чому

Потерпіли майдани фіаско!

Приголомшено не каверзуй,

Від подій відмети небилицю;

Та причини проаналізуй, –

Занеси в історичну таблицю.

Хочу закінчити ці роздуми про творчість нашого побратима філософським гаслом ведизму: «Лиш Істина перемагає!». Тож хай, нарешті, українці навчаться бачити й чути ті істини, які розкриваються перед нами яскравими спалахами Правди, що еманує з цього, воістину, позачасового послання поета до українських любомудрів!

Галина ЛОЗКО, доктор філософських наук, професор, член НСПУ