Таку назву мала одна з її пісень, яка, як і «Мамина вишня» та «Козачка» давно стала візитівкою не лише її сценічного образу, а й України загалом. В народі її називали Берегинею, Чураївною, Княгинею, Козачкою. А жіноча доля самої Раїси Кириченко була нерозривно пов’язана з двома речами: рідною полтавською землею і українською піснею, яким лишилася вірною до останнього подиху.
«Ти і вві сні корів доїш»
Раїса Кириченко свій талант і неповторний голос справді отримала від земліі від Бога. Народилася вона на Покрову 14 жовтня 1943 року в селі Корещина Глобинського району на Полтавщині, хоча в паспорті стоїть інша дата – 14 листопада. Але мама пекла коровай для доньки саме на Покрову і переконувала, що в сільраді помилилися, коли записували. Воно й не дивно – війна.
У родині було іще четверо братів, пізніше приєднався батько, що повернувся з фронту. На все життя в Раїси лишився спогад про колючу батьківську щоку і ляльку, яку той привіз у подарунок.
Як і в усіх її однолітків (а в селі чи не половина дітей були 43-го року народження – пізніше Раїса дізналася від мами, що саме в 42-43 роках неподалік стояв госпіталь, де лежав поранений її батько Афанасій Корж та багато інших односельців, до яких приходили дружини, кохані), дитинство Раїси проходило в сільських клопотах: як випасти худобу, допомогти мамі на колгоспному полі, принести батькові обід.
Однак талант уже тоді почав пробиватися: дівчина сама освоїла батькову гармоніку і часто любила, залізши на вишню, виспівувати на все село. Вона співала скрізь: в шкільній самодіяльності, перед дітлахами, а згодом – і перед односельцями, які чекали, коли на сцену сільського клубу вийде Рая Корж, і вже тоді свято була переконана, що буде артисткою.
Такою й побачив її керівник хору Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш, який приїхав у село з колективом. Раїса на той час закінчила семирічку і її забрали на ферму до телят та підміняти доярок. У 14 років їй доводилося видоювати по 12-14 корів, через її руки за дійку проходило до трьох бідонів молока. Пізніше, уже ставши відомою співачкою, вона ловила себе на тому, що уві сні її пальці за звичкою, стискалися. «Ти й уві сні корів доїш», - скрушно хитала головою мати.
Не так легко було добитися, щоб талановиту співачку відпустили в Кременчук. Батько довго оббивав пороги колгоспної контори, щоб отримати паспорт для доньки, але натикався на незмінне: «А хто корів доїти буде?».
Зрештою, заповітний документ було отримано, і Раїса у складі хору Кременчуцького автозаводу вперше вийшла на професійну сцену. Тут, на автозаводі, кілька років пропрацювала контролером, закінчила заочно десятирічку.
Спеціальної музичної освіти в неї не було, лише талант та вміння вчитися у професіоналів. Вона таки закінчить Харківський інститут мистецтв, але пізніше, ставши уже народною артисткою і лауреатом Шевченківської премії.
«Мене водило безвісти життя»
Пісня стала для Раїси найбільшим випробуванням і найбільшою втіхою. Саме пісня в 1962 році, коли дівчина перейшла з хору до ансамблю «Веснянка» при Полтавській філармонії, звела її з молодим баяністом Миколою Кириченком, який став її долею і ангелом-охоронцем на все життя.
Згодом її примітив Анатолій Пашкевич, натоді керівник ансамблю «Льонок» і запросив молоде подружжя до колективу. Коли ж у 19687 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор, він знову згадав про Кириченків. Для Раїси ж він написав і один зі своїх шедеврів – «Мамину вишню».
Раїса Кириченко прийшла у Черкаський народний хор одразу солісткою. Її появу сприйняли насторожено: на той час в хорі визнаною примою була Ольга Павловська, а про Раїсу Кириченко мало хто чув. Але незабаром про молоду солістку заговорили і слухачі, і спеціалісти, і, хоч куди б приїжджав Черкаський хор, там у першу чергу питали: «А Кириченко співати буде?».
Доходило до курйозів: Раїсу Панасівну по півгодини не відпускали зі сцени, просячи співати і співати на «біс», а це руйнувало програму концерту. «Мамина вишня», «Журавка», «Два кольори» у виконанні Кириченко одразу ж стали народними.
З останньою було особливо складно – її на той час уже співав Дмитро Гнатюк. Але, побачивши в одному з готелів листівку з нотами цієї пісні, Раїса Панасівна не стрималася, прихопила цю листівку і за деякий час так заспівала «Два кольори», що у людей, які її чули, подих перехоплювало.
У Черкаському народному хорі прийшло до Раїси Кириченко й офіційне визнання: у 1973 році вона отримує звання заслуженої артистки України, у 1979 – народної, у 1986 році удостоюється Державної премії ім. Шевченка.
Але талантові співачки було вже тісно в рамках навіть такого відомого колективу, тому вона паралельно створює свій ансамбль «Росава», а потім переходить до Полтавської філармонії, де під неї організовується ВІА «Чураївна».
Раїса Кириченко не шукала слави – вона сама йшла за нею слідом. У 80-90 роки жоден офіційний концерт не обходився без участі Раїси Кириченко. Для інших це відкривало необмежені можливості для вирішення власних проблем. Раїса Панасівна ж лише раз, коли в неї запитали, що їй треба, відповіла: «Та мені нічого, а от якби до мого села газ провели, я була б дуже вдячна».
Найбільшою ж її мрією було збудувати в рідному селі церкву – і ця мрія здійснилася в 2002 році, коли в Корещині засяяли бані Покровської церкви. Взагалі, коли вона приїжджала з чоловіком до батьківської хати, двері їхнього дому не зачинялися – до Раїси Панасівни люди йшли, як на сповідь. Як могла, підтримувала вона і сільську школу, клуб, де вперше вийшла на сцену, хоча сама жила не так уже й багато.
«Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога»
Безконечні гастролі, переїзди, ночівля в напівхолодних готелях чи потягах не могли не позначитися на здоров’ї. Ще у 80-х Раїса Кириченко перенесла операцію на нирках, після якої їй було рекомендовано поберегтися. Але яке там берегтися, коли люди не можуть жити без її пісні, коли заявки надходять з різних куточків Союзу, а на черзі – і закордонні гастролі!
Кілька разів життя її було на волосинці – коли автобус під час ожеледиці ледь не заїхав у прірву, коли в літаку, що летів із Улан-Батора, раптом відчинився люк, коли авто з артистами занесло на гірському серпантині. Але вона про все забувала, коли виходила на сцену. І люди забували про все, почувши перші нотки її голосу.
Тривожний дзвін ударив у травні 1996 року. Раїсу Кириченко госпіталізували в Київський інститут хірургії і транспланталогії нирок. Майже рік вона лікувалася зі змінним успіхом, кожне покращення використовуючи для виходу на сцену. І пісня справді лікувала краще за будь-які медикаменти, хоча вирок був однозначний: необхідна трансплантація обох нирок.
Необхідні операції погодилися провести в Бремені, але для цього потрібні були гроші, та й часу було вже обмаль. І тоді по радіо прозвучало звернення Емми Бабчук до людей з проханням підтримати співачку. Люди відгукнулися, часто несучи в лікарню до Раїси Кириченко останнє.
Згуртувалися й артисти: родина Білоножків, Василь Зінкевич, Олександр Василенко перевели кошти від концертів на лікування, підключилися Андрій Демиденко, Тамара Луценко, Ніла Крюкова, які організували благодійний концерт в палаці культури «Україна». Значну допомогу надали авіазавод Антонова та Національний банк, яким тоді керував Віктор Ющенко.
Подробиці тієї історії не згадувалися в пресі – Раїса Панасівна не любила виносити свої проблеми на люди. Але тоді, в 1996 році вона і справді була за крок до смерті. Їй навіть не хотіли давати квиток на літак – боялися, щоб не сталося непоправного у повітрі. Відлік ішов уже на хвилини, а від Кабінету міністрів так і не змогли отримати гарантійного листа на 20 тисяч марок завдатку за лікування, без якого консульство Німеччини не могло видати візи.
В останній момент на допомогу прийшов громадянин Німеччини Бенно Аззоліні, який вніс відповідну суму (на лікування на той час було зібрано лише чотири з половиною тисячі доларів). Німецькі лікарі, вражені мужністю і витримкою співачки, запропонували їй пройти іще двотижневий курс реабілітації в клініці безкоштовно. Але для трансплантації органів у Німеччині потрібна була одна умова – німецьке громадянство.
Кириченко відмовилася, пояснивши це просто: «Люблю свою маму, люблю чоловіка і понад усе інше люблю свою Україну». На останню, найвідповідальнішу операцію, яку в Києві провів Євген Баран, Раїса Панасівна пішла своїми ногами, сама підтримуючи й заспокоюючи хірурга. А після операції – знову на сцену.
Доля подарувала Раїсі Кириченко іще 8 років плідного творчого життя, десятки концертів, нових пісень. «Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога», - казала в ті дні Раїса Панасівна. І мало хто здогадувався, що за кулісами вона часто просто падала на руки чоловікові, який не відходив від неї й на крок. А в останні роки – і на сцені: їхній дует із піснею близьких друзів їхньої родини Миколи Ляпаненка та Олексія Чухрая «Доля у нас – два крила» стала гімном їхнім фантастичним вірності й коханню.
Востаннє на сцену Палацу культури «Україна» Раїса Кириченко вийшла 25 листопада 2004 року. Її сольний концерт називався «Раїса Кириченко благословляє друзів». Наче відчувала щось, хотіла виспіватися, висповідатися, передати свою любов і свій талант людям.