Квоти для 45-річних: принизлива дурість

Коли мова заходить про квотування для працівників, це означає наявність певної групи упосліджених. Ними може бути хто завгодно: жінки, інваліди, люди старших поколінь. Диференціація за віком, статтю чи станом здоров’я сепарує «благополучну» більшість від «ображеної» меншості. Коли ж цій самій меншості (замість того, аби просто нівелювати її статус) пропонують гарантовану кількість робочих місць, це не тільки не вирішує проблему, а заганяє її у глухий кут.

Міністр соцполітики Андрій Рева звернув увагу на дискримінацію людей старше 45 років – ця вікова група майже позбавлена шансів знайти роботу в Україні. Нічого кращого за введення 4-5-відсоткових квот для даної групи Рева не запропонував. Проте ідея ця погана з багатьох причин. По-перше, людей, старших за 45 літ, в Україні нараховується значно більше за 4-5%. Скільки їх саме – сказати тяжко, перепис населення не проводили давно, а відтак багато даних є застарілими чи неперевіреними.

Проте як стверджує українська Вікіпедія, у 2009 році на тисячу осіб працездатного віку припадало 399 осіб віку, старшого за працездатний. Що, власне, свідчить про стрімке старіння населення. Підтверджує це й інша цифра з того ж джерела: у 2014-му середній вік українця становив 40,5 року. Тоді як у 1989-му – 36,5. Отож, охочих влаштуватися на роботу (або продовжувати працювати на своєму місці) після 45-ти буде явно більше за квоти пана Реви. І що ж в такому разі вирішить подібне квотування? Абсолютно нічого. І це по-перше.

По-друге, міністр соціальної політики мав би знати (все таки статус зобов’язує!), що його планка віку, після якого виникають «трабли» з приймом на роботу, сильно завищена. Український працедавець віддає перевагу молоді віком від 22 до 30, а відтак «ейджизм» у нас сильно помолодшав. В цьому міністр може переконатися сам, погортавши об’яви про вакансії.

Кількість тих з них, де встановлено обмеження за віком, щоправда, скоротилася. Все таки хендхантери порозумнішали й не хочуть наражати крупні компанії на судові позови. Але якщо працедавець захоче відхилити ту чи іншу кандидатуру саме через вік, він це зробить. Причому легко. А кандидату вкаже на будь-яку іншу підставу – наприклад, недостатній кваліфікаційний рівень абощо.

І ось тут, власне, виникає застереження номер три. Українці знають безліч способів, як обійти закон. У кожного є свій набір цілком «невинних» вивертів (на кшталт описаного вище), який дозволяє порушити певні приписи, не порушуючи при цьому кримінального чи адміністративного кодексу. У 2016-му депутати вже ухвалювали правки до трудового законодавства, які передбачали унеможливлення дискримінації при прийомі на роботу. Зокрема, й за віком. Проте – судячи бодай з того, про що «пліткують» соцмережі – випадки відмов саме через вік (і не тільки) нікуди не поділися.

Четверта ремарка. Закордонний досвід (всі ми любимо на нього посилатися!) засвідчує: квотування є недієвим механізмом. У Норвегії в 2006 році було прийнято закон про гендерні квоти. Вважається, що завдяки ньому країна домоглася неабияких успіхів у соціальному розвитку. Проте самі норвежці відзначають, що за десять з гаком років закон цей не продемонстрував особливого ефекту. Заробітки жінок не зросли, гендерний розрив на керівних посадах не скоротився, жодних змін у пріоритетах середньостатистичної норвезької жінки не відбулося. Пригадую статтю в журналі Nordic Labour Journal за 2015 рік, де було вказано на те, що за період з 2006-го жодне з 60 найбільших промислових підприємств Норвегії жінка так і не очолила.

Але що ж все таки робити із трудовою дискримінацією, котра в Україні, безперечно, має місце? Було б надто самовпевнено стверджувати, що я маю готовий рецепт вирішення цієї проблеми. Вона потребує комплексного підходу – це передусім. Українці надто рано вигорають – людина 40 років вже надто спрацьована, тож резони працедавця, котрий прагне більш молодих, в принципі, можна зрозуміти. (Не виправдати, а саме зрозуміти). Ресурс Texty.org.ua нещодавно підрахував, що українці живуть в середньому на 11 років менше європейців. А якщо вірити Уляні Супрун, то щорічно у нас вмирає біля 140 тисяч осіб, порятунок котрих, в принципі, не був би проблемою десь за кордоном.

Іншими словами, сюжет про квоти – це історія про пригноблення людей середнього віку не лише з боку працедавців. Це історія про пригноблення їх державою як такою. Пригноблення державною медициною, котра не витримує жодної критики, а також усіма іншими обставинами життя. Зокрема, його низькою якістю. Для ілюстрації останнього пошлюся на ще одне джерело. «Науково-дослідний центр незалежних споживчих експертиз «ТЕСТ» оприлюднив нещодавно опитування, згідно із яким для українців головним критерієм вибору продуктів стає їхня ціна, а не якість та корисні властивості.

Падіння доходів громадян дуже сильно «викривляє» раціон українців, більшості з яких стає абсолютно недоступною не тільки морська риба, а й інші важливі білки і вітаміни, що містяться в дорогих продуктах, кажуть у «ТЕСТі». І це також треба покласти до копилки чинників, котрі заважають українцям бути успішними в будь-якому віці.

Другий набір факторів риби вже не стосується. Зате стосується малого та середнього бізнесу в Україні. Держава не лише не сприяє його розвитку, а тільки пригноблює такий бізнес. Цю теорему можна доводити у безліч способів, вказавши передусім на податковий тиск, а з зовсім «свіжих» фактів згадати сумновідому зарплату у 3200, котра вартувала багатьом малим підприємствам якщо не закриття, то, принаймні, скорочення кадрів. Зокрема, й тих, «кому за…».

Ще один момент – це фактична відсутність в Україні судової системи. Чи реально довести в суді факт дискримінації з боку потенційного працедавця? Чи зможе безробітний пошукач забезпечити фінансовий супровід свого позиву, сплативши судове мито та найнявши адвоката? Якими є його шанси виграти справу, розповідаючи, приміром, що співбесіда перервалася після питання про вік? Тим паче, якщо відповідачем по цій справі буде крупне підприємство з «акулами»-правниками у фарватері.

Безперечно, що захист від дискримінації (яке б вона не мала втілення) повинен бути. Але вибудовуючи захисні бар`єри, треба пам’ятати про їхню дієвість. Найманому працівнику не стане легше від утопічних ідей міністра соцполітики. Крім того, як вже було сказано вище, на такий захист повинно працювати не лише квотування робочих місць, а цілий ряд взаємопов’язаних речей. Все решта – імітація «від лукавого» або ж від уряду, що інколи виглядає як повна тотожність.

Михайло Поживанов
Київ