«Ми намагаємося бути нормальним університетом і віримо, що молоді люди в Україні заслуговують на те, щоб жити в нормальному суспільстві», — сказано в коментарі до меморандуму, який оприлюднив ректор Українського католицького університету 18 травня, після спілкування з працівником СБУ, відповідальним за стосунки з церквами. Про хід розмови та еквілібристику з листом без копії, що нагадують метод вербування в часи «розвинутого соціалізму», вже чимало написано в Україні та світі, зокрема і в «УМ». Нині пропонуємо читачам розмову про причини повороту до «світлого майбутнього» та можливості обстоювання права на повноцінне життя — з відомим істориком, богословом, засновником і першим директором Інституту історії Церкви, що, зокрема, досліджує феномен виживання в підпіллі упродовж десятиліть репресованої Української греко–католицької церкви, отцем–доктором Борисом Гудзяком.

Доки Західний та Східний регіони України продовжують жити по різні сторони інформаційного «муру» стереотипів та взаємних обвинувачень, представники української діаспори у США вирішили першими розпочати діалог. З ініціативи Михайла Казаренка, колишнього донеччанина, президента нью–йоркської неприбуткової організації «Інститут суспільного розвитку», п’ятеро учнів зі шкіл Краматорська та Києва отримали можливість два тижні пожити в українсько–американських родинах у штатах Нью–Йорк, Нью–Джерсі та в місті Вашингтон. Софія Лук’янчук, Надія Рокитянська та Олександр Васильєв із Краматорська стали учасниками програми як переможці міського етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика; а киянки Уляна і Наталка Сидорук — як представниці обдарованої молоді, які мають особливі здобутки у царинах музики та образотворчого мистецтва.

Якщо запитати сьогодні українців, чим ощасливив їх Президент Янукович за сто днів свого перебування на найвищій у дер­жаві посаді, то більшість назве зниження ціни на газ. «А мені байдуже той Севастополь і російський флот, аби газ був деш­евий. І не одна я так думаю! — безапеляційно каже моя безробітна кума, яка живе в селі на Житомирщині, має трьох дітей і чималий будинок, за опалення якого цієї зими її родині доводилося викладати понад 500 гривень щомісяця. — Ми вже й грубу в хаті змурували, а все одно, знаєш, як цієї зими мерзли? Газ доводилося дуже економити» «Невже ти справді гадаєш, що «здаючи» Севастополь за нібито дешевий газ вони справді думали, щоб тобі та твоїм дітям було тепло? — дивуюся наївності своєї колишньої однокласниці. — Та вони про заводи свої думали, а таких як ти все одно рано чи пізно «нагріють»!» Ця розмова пригадалася, коли нещодавно в «маршрутці» почула розмову двох сільських тіток, які теж тішилися, що «хоч газ зимою буде дешевший». У цій омані, що Україна нарешті буде «для людей», й далі перебуває ще чимало простаків–українців.

Коли вітчизняним журналістам (цієї неділі вони відзначають професійне свято) погрожують чи просто заважають працювати, репортери зазвичай апелюють до країн розвиненої демократії. Й інколи даремно... Адже упродовж останніх років працівникам пера все активніше закривають рота навіть у державах, які сповідують високі стандарти свободи слова. На думку керівника спілки журналістів, сумна тенденція тільки набирає обертів. «Нещодавно я повернувся з конгресу Міжнародної федерації журналістів, який цього року відбувався в іспанському місті Кадіс, — каже він. — І можу сказати, що ситуація у світі журналістики тільки загострилася. Ми почули не просто дуже багато виступів, що в їхньому регіоні душать свободу слова. В Іраку щороку близько 30 журналістів убивають, у багатьох країнах вони сидять у тюрмах, закривають газети, радіо і телебачення. Делегат від Судану стояв і плакав: країна розвалюється на шматки. І говорити, що там є якась свобода слова, просто не випадає».

Якщо ви маєте у планах найближчим часом заїхати у Переяслав–Хмельницький, аби зазирнути у єдиний в Україні музей одягу, — мусимо розчарувати. Ця унікальна експозиція нині відлежується у загашниках — із приміщень старовинного Михайлівського храму, де музей розміщувався останні 50 років, науковців разом із раритетами... вигнали на вулицю. Релігійна громада Московського патріархату, яка ще три роки тому незаконно поселилася на території історичного комплексу, свого домоглася — церкву, яка є державним музеєм і власністю, без церемоній віддали прихильникам Московського патріархату. «Нам сам Янукович обіцяв, що Великдень зустрінемо у церкві», — хваляться «УМ» віряни. У музейників тим часом серце обливається кров’ю: унікальна колекція нині тліє у фондах. І доля музею у підвішеному стані.

Свій незвичайний бізнес Микола Павлюченко розпочав зовсім випадково. Приятель відкрив в одному провінційному містечку магазин, але торгівля йшла геть погано. Поскаржився Миколі, економісту за фахом, а той запропонував створити... фіктивну чергу. Знайомі й родичі пару годин постояли у час пік, демонструючи бажання придбати товар. І спрацювало! Принаймні приятель на нестачу покупців не скаржиться дотепер. А Микола затямив собі, що на цьому можна непогано заробляти собі на хліб. І коли ви побачите оголошення на кшталт «Організація страйків, мітингів, акцій протесту», то знайте, що це справа приватного підприємства Streiker. Микола Павлюченко каже, що конкурентів в Україні вони не мають. Отож вважають себе справжніми монополістами. Тож із 2003 року лише великих заходів — за участю від тисячі осіб у кожному — провели понад п’ятсот.

...За 10 років спільного життя Максим і Марія досягли, здавалося, всього, про що могла мріяти молода сім’я. Обоє мали хорошу роботу, квартиру, два авто, щопівроку могли дозволити собі відпочинок за кордоном. Єдине, що затьмарювало сімейне щастя, — пара не мала дітей. Не допомагали ні найдорожчі клініки й курорти, ні імениті лікарі й знахарі. А коли після третьої спроби штучного запліднення у Марії знову «нічого не вийшло», вона зважилася на єдиний шанс мати власних дітей — скористатися послугами сурогатної матері. На щастя, Максим підтримав дружину. Через відому клініку вони знайшли жінку, яка погодилася допомогти їм відчути радість батьківства. На подружжя чекало подвійне диво — їхня сурогатна мама завагітніла двійнею! Сьогодні хлопчикам Максима й Марії — по два роки. «Чому я раніше не погодилася на це?» — дивується жінка.

У дитячому будинку нового типу «Наш дім» немає кухарів, прибиральниць та інших робітників, без яких неможливий звичайний інтернат. Тут діти самі готують собі їжу, підтримують порядок та перуть. Крім того, всі вихованці будинку навчаються у звичайній загальноосвітній школі. Цей заклад, де діти живуть в умовах, максимально наближених до родинних, став першим таким в Україні. У квітні «Наш дім» відсвяткував другу річницю свого існування.

Дитинство важко уявити без гарної книжки й цікавої розповіді рідною мовою. Але в багатьох українців воно так і минає — без книжок. Статистика говорить сама за себе: на одну людину в Україні припадає лише одна книга національного виробництва. Дитячих — ще менше. У відсотковому співвідношенні книг українською мовою видається 34,6%, а російською — 61%. І ця статистика є лише вершиною айсберга.

Аналізуючи бюджет–2010, фахівці б’ють на сполох. На покращене медичне обслуговування чи «здоровий» підхід у фінансуванні медицини нам сподіватися не доводиться. Член Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Володимир Карпук констатує «УМ»: за новим бюджетом вітчизняна медицина у 2010 році фінансуватиметься на 40 відсотків від потреби. Недофінансованими лишаються державні програми у галузі охорони здоров’я (а їх понад 20). І навіть на найважливіші програми (такі як вакцинація, наприклад) не передбачено потрібну кількість коштів. Уже зараз із регіонів стікається інформація про брак протитуберкульозної вакцини для дітей. «Залишається поганим фінансування первинної ланки охорони здоров’я, сімейної медицини, сільської медицини, централізоване забезпечення високотехнологічною апаратурою — усі ті прогалини, які були у попередніх бюджетах, зберігаються». Окрім того, за словами Карпука, кошти, які йдуть на охорону здоров’я, розпилені, роздроблені між 15 різними міністерствами і відомствами. «Іде нераціональне використання коштів, яке було також і в попередніх бюджетах», — каже Володимир Карпук. Натомість безперебійно фінансують заклади охорони здоров’я органів державного управління, де лікуються наші чиновники.