«Ви, мабуть, родом з України?» — запитую в юної сусідки по міжнародному автобусу, завваживши гарну українську вимову. У відповідь дівчина сміється: «Ні, з Юрмали!» Моє друге припущення — що вона навчалась в українській школі — супутниця знову спростовує: спершу була російська школа, а щоб полегшити вступ до технічного університету, де всі дисципліни викладають державною мовою, у випускний клас пішла до латиської. Рідну мову знає від матері. Після закінчення вишу збирається перебиратись в Україну — тут живе наречений...

І дорожнє знайомство, і затим зустрічі в латвійській столиці примусили замислитись над феноменом, який я мимохідь назвав «українським парадоксом»: багатьом для того, щоб відчути свою українськість і пишатися нею, потрібно виїхати за кордон, тоді як, живучи вдома, вони її не помічають і не цінують.

Місцем для проведення всеукраїнської наради з питань реформування системи надання адміністративних послуг Президент України не випадково обрав Вінницю. Ще навесні під час робочого візиту в область він назвав побачений тут досвід прикладом номер один в Україні. При Вінницькому міськвиконкомі нещодавно запрацював так званий «Прозорий офіс», при звертанні до якого питання з реєстрації суб’єктів малого і середнього бізнесу вирішують у десять разів швидше, ніж у інших регіональних центрах.

Якщо хтось думає, що розквіт авторської пісні належить минулому, він ризикує серйозно помилитись. Цей жанр майже зник з інформаційного поля, однак він активно розвивається: пишуться пісні, з’являються нові імена, тривають знамениті міжнародні бардівські фестивалі, а поряд організовуються нові. У травні цього року на Хортиці пройшов перший всеукраїнський фестиваль, а на початку липня делегація з України вирушить на найавторитетніший у Росії Грушинський фестиваль, який щороку збирає до 200 тисяч осіб.
Нещодавно утворилася громадська організація «Творча спілка діячів авторської пісні України». Про становище з цим жанром у країні та про тенденції його розвитку ми розмовляємо з Інною Дроздовою — членом правління спілки, лауреатом низки фестивалів, автором трьох альбомів.

Спершу ніхто не думав, що цікавий творчий проект «Один день війни», започаткований з ініціативи журналістів облтелерадіокомпанії Світлани Бусілкової та Володимира Грицика, не тільки протримається в ефірі сім років, а й набуватиме дедалі більшого масштабу і значення. Замисел був не складний: зустрітися з ветеранами Другої світової і попросити їх розповісти про найяскравіший день із чотирьох воєнних років, який запам’ятався найбільше. Заодно автори ставили перед собою завдання намалювати цілісні образи співбесідників, стисло розповісти про те, як склались їхні долі у воєнний і мирний часи.

Вінницька міська рада вирішила започаткувати будівництво недорогого житла для працівників бюджетної сфери, тобто на регіональному рівні реалізувати програму, яку досі — попри завіряння високопоставлених урядовців — на рівні держави запустити не вдалося. Коли оголосили про створення дер­жавної програми доступного житла, у місті під неї було запроектовано 930 квартир та отримано всі необхідні погодження. Та як тільки міська влада звернулася в Київ, щоб отримати обіцяних 30 відсотків коштів на впровадження проекту, з того нічого не вийшло. За словами міського голови Володимира Гройсмана, «офіційно отримали відповідь, що поки що немає фінансування, а неофіційно — що фінансування цієї програми, напевно, взагалі не буде».

Минулого тижня в Ризі відбулася презентація видання «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі відразу трьома мовами: грузинською, українською (переклад Миколи Бажана) та латиською (переклад Екаба Янсона­Сайви та Арвідса Скалбе за редакцією Іманта Аузіньша). За збігом обставин наша розмова з автором цього проекту Раулем Чілачавою, який нині в ранзі посла представляє інтереси України в Латвії, відбувалась напередодні — саме в той день, коли книгу підписували до друку. І йшлося про відносини не тільки наших двох держав, постійно спливала тема третьої країни — Грузії, батьківщини мого співрозмовника.

Два об’єкти, з відвідання яких розпочалася робоча поїздка Віктора Ющенка на Вінниччину, дозволила йому дати високу оцінку керівництву міста Вінниці й області. Так, створений Вінницьким міськвиконкомом так званий єдиний офіс, який реєструє людей, що хочуть зайнятися приватним підприємництвом, Президент назвав «прикладом №1» в Україні.

Довкола імені талановитого польського письменника Аполло Коженьовського навіть тепер, через сто сорок років після смерті, не розвіюється аура загадковості, і вона ще більше посилюється від того, що доля виявилась до цієї людини занадто несправедливою — як за життя, так і після смерті.
Здавалось би, про життя Коженьовського відомо більше, ніж про інших, завдяки єдиному синові Юзефу, якому під псевдонімом Джозеф Конрад судилося стати класиком англійської прози і разом із найближчим оточенням потрапити під вельми прискіпливе око літературознавців­пошуковців. Зрештою, й сам Конрад залишив проникливі спогади про дитинство в Україні та свою родину. Однак постать батька розглядають переважно в контексті впливу на формування особистості сина і губиться в могутній тіні останнього.
Власне творчість Коженьовського досі залишається належно не вивченою, не поцінованою і не виданою. Навіть більше — невідомо, скільки творів із його доробку залишилось, а скільки загублено та знищено (зокрема, і з волі автора). А він цілком заслуговує на самостійну увагу дослідників.

Із Надзвичайним і Повноважним послом Латвійської Республіки в Україні Атісом Сьянітсом ми зустрілися напередодні 60–ї річниці однієї з найтрагічніших подій у національній історії. У короткий відрізок часу — з 25 по 28 березня 1949 року — з Латвії було депортовано 42 тисячі осіб, що становило понад два відсотки тодішнього населення республіки. Три чверті депортованих — жінки і діти віком до шістнадцяти років, яких вивезли на малозаселені території Сибіру та Далекого Сходу, і там багато з них загинули. Цю сумну дату в країні відзначають 25 березня як День пам’яті жертв комуністичного терору. Якщо згадати про той хронологічний період у Західній Україні, то прозорі аналогії напрошуються самі собою.
І хоч говорили ми про сучасність, з’ясувалося, що мій співбесідник добре обізнаний з українською історією. Атіс Сьянітс — професійний дипломат, досі представляв інтереси своєї батьківщини в Литві, Ватикані, Канаді. Працюючи за океаном, усерйоз зацікавився Україною, і коли влітку 2007 року випала нагода, попросив призначити його в Київ.

В останні тижні ім’я боксера–професіонала В’ячеслава Узелкова, досі більш відомого у спортивних колах, набуло популярності і поза основною сферою його діяльності. Успішно стартувавши в телепроекті «Танцюю для тебе», він привернув до себе увагу талантами, про які досі навіть сам не підозрював.
Підготовка до шоу, що з’являється в телевізорі в суботу, триває цілий тиждень у доволі напруженому режимі. Тому зустрітися з вінничанином Узелковим вдалося в павільйоні столичної кіностудії ім. Довженка лише ввечері, коли інтерконтинентальний чемпіон WBA і його партнерка Ксенія Горб закінчили танцювальну репетицію.