Минулої неділі в Сербії пройшли парламентські вибори, які фактично стали для цієї балканської слов'янської нації вибором між минулим і майбутнім, між старим і новим, між тоталітаризмом і європейською демократією. Явка виборців становила 59 відсотків, це дуже високий показник для охопленої апатією та розчаруванням країни. Найбільше місць у Скупщині (парламенті) здобули радикальні націоналісти, які разом із соціалістами колишнього президента Слободана Мілошевича правили країною у 90-х роках. Більше того, до складу парламенту обрано їхнього лідера Воїслава Шешеля та самого Слободана Мілошевича. Ці двоє «героїв нації» тепер перебувають у Гаазі, де відповідають перед міжнародним трибуналом ООН за скоєні в 90-х роках воєнні злочини. З Гааги їх ніхто до парламенту Сербії не відпустить, тому вибір тих сербів, хто голосував за Слобо та Шешеля, можна вважати символічною комбінацією з трьох пальців Європі, США та міжнародному співтовариству.

«Події, що відбуваються протягом останніх днів у Верховній Раді, та коментування їх у провладних ЗМІ зайвий раз підтвердили необхідність політичної реформи в Україні і складність її здійснення», — сказано в заяві Соціалістичної партії, підписаній її лідером Олександром Морозом. До речі, саме зараз Олександр Олександрович має чудову нагоду ознайомитися з «провладним коментуванням», оскільки, як уже повідомляла «УМ», лікується у Трускавці і про парламентське протистояння опозиції та більшості дізнається тільки через пресу.

Поки рядові комуністи мучаться від докорів сумління, що не наважилися порушити партійну дисципліну й замість підтримати своїх учорашніх колег по опозиції підіграли «кучмістам», піднявши руки за проект змін до Конституції, який відбирає в народу право безпосередньо обирати свого Президента, лідер Компартії Петро Симоненко вирішив пояснити тому самому народові причини «провладної» поведінки своєї фракції. Як сказано в розповсюдженій учора заяві першого секретаря ЦК КПУ, насправді «комуністи голосували за обмеження повноважень Президента, за посилення ролі народних депутатів і сформованого ними уряду, за солідарну відповідальність їх перед народом України». А ще Компартія висловилася «проти продовження терміну повноважень депутатів нинішнього скликання, розглядаючи це як форму політичного хабара, проти обрання Президента нинішнім складом Верховної Ради у 2004 році» й, відповідно, «за всенародні вибори Президента у 2004-му». Ну і «за вибори Президента Верховною Радою, обраною на основі нового, пропорційного виборчого закону вже у 2006 році».

Приїхали. Цього разу Президент і його Адміністрація, вочевидь, натхненні «політреформаторською» перемогою у Верховній Раді, справді перейшли всі межі: як повідомив учора журналістам «наш українець» Юрій Оробець, Леонід Кучма своїм указом призначив виконуючого обов'язки міського голови Мукачевого замість обраного влітку мера, Василя Петьовки.

Результати опитувань громадської думки з приводу того, за кого електорат голосуватиме, стають дедалі цікавішими. І не лише тому, що наближаються вибори, а й через те, що останнім часом у симпатіях електорату спостерігаються стійкі зміни: перший секретар ЦК Компартії Симоненко втрачає своїх прихильників, а у Прем'єр-міністра, лідера Партії регіонів Януковича їх натомість більшає. Крім того, дещо покращує свої показники провідник «Нашої України» Ющенко.

Басманний суд Москви позавчора, після дводенного засідання, вирішив продовжити на чергові три місяці утримання під арештом найбагатшої людину Росії — колишнього голову нафтової компанії ЮКОС Михайла Ходорковського. Його було заарештовано 25 жовтня за звинуваченнями у приватизаційних злочинах та ухилянні від сплати податків, хоча багато російських політологів вважають, що справжньою причиною арешту магната став його конфлікт з оточенням президента Росії Володимира Путіна, фінансова підтримка ним антикремлівської опозиції та власні політичні амбіції.

Чи можете собі уявити, що буде, якщо одна черепна коробка об'єднає в собі мозкові півкулі двох людей: російського самодержавця Володимира Путіна та італійського олігарха Сильвіо Берлусконі? Вийде, либонь, щось грізне і владне, а може, і «сапоги всмятку», як любить жартувати Володимир Володимирович. Уява нобелівського лауреата 1997 року з літератури Даріо Фо настільки багата, що намалювала гібрид Путіна і Берлусконі, який і став головним персонажем нової п'єси під назвою «Двоголова аномалія».

Сьогодні нашу етику визначає життя в межах району. Тому кодекси, звичайно, — річ корисна, але треба враховувати реалії», — відверто сказала журналістка з районної комунальної газети при обговоренні Кодексу журналістської етики Сумщини. Справді, етичний кодекс фаху досить часто може не збігатися з місцевим чи містечковим уcтроєм. А як же думка начальства; а як же нюанси життя місцевих «великих», про які знають всі, але обговорюють все на тій же кухні; як звичка місцевих ЗМІ дослухатися до того, що скажуть «керівні й спрямовуючі»? Не врахуєш — не вживешся...

Народний депутат Юрій Костенко, голова Української народної партії і заступник лідера блоку «Наша Україна», — в політиці людина досвідчена і «розкручена». Інженер за освітою, він пригадує, як його політична кар'єра почалася наприкінці 80-х, коли, працюючи в Інституті електрозварювання імені Євгена Патона над вивченням фізико-хімічних процесів взаємодії плазми, він усвідомив економічну неефективність командно-адміністративної системи. В 1989 році Костенко приєднався до інститутського осередку Руху за перебудову.

Вiн знав, чого хотів: ефективної ринкової економіки, західних стандартів життя і добробуту для незалежної України. Певно, через кільканадцять років поневірянь в незалежній державі про ті мрії згадувати не так уже й весело, але колишній «рухівець» каже, що досі хоче того самого. Тому в політиці його Українська народна партія задекларувала не лише курс на Європу, а й конкретну мету — інтегруватися до Європейської народної партії. До таких амбіцій «костенківців» неоднозначно ставляться і в «Нашій Україні», і в опозиції. Та ми з Юрієм Івановичем говорили не лише про партійні проблеми, бо хiба можна сьогодні оминути конституційну реформу, переговори щодо єдиного кандидата від влади й опозиції?