Коли кілька років тому я виїжджала зі Львова з перепаскудженим настроєм, то нікому не розповідала про той випадок. Перший прокол — ще не тенденція, чи не так? А річ була от у чім. З готелю «Львів» (де я тоді замешкала), як, власне, і з будь–якого іншого, слід виселятися рівно опівдні — саме о 12.00 закінчується проплачена тобою доба. А я затрималась — каюсь! — хвилин на 20—25. Та й то не тому, що ловила гав, а тому, що бігала, висолопивши язика, у своїх журналістських справах із самого рання. Чергова по поверху намагалась отримати з мене гроші ще за одну добу (!). Можливо, формально вона мала рацію, та подібне жлобство мене прикро вразило. Але це ще нічого. Надалі я пообіцяла собі, що підвищу клас готелю, та й по всьому. Тривалий час мені не вдавалося здійснити свою «погрозу», бо фінанси співали романси. Тож, приїжджаючи на Галичину, я зупинялась на приватних квартирах, які, власне, своєю приватністю відчутно пригнічували. І ось нарешті настав рік, день і час, коли...