Якщо тривалий час живеш у свинарнику, невдовзі перестаєш звертати увагу на його запах і вміст. Якщо живеш в Україні, то поведінці Леоніда Кучми (який любить згадувати свинарники в постановочних інтерв'ю як приклад поворотів інформаційної політики) дивуєшся дедалі менше. Якщо працюєш на провладному телеканалі, ставишся до диктату президентської канцелярії як до вибриків канцелярії небесної, і твоя совість з кожним днем все менше опирається слову «темник». Людина — істота універсальна, вважали мислителі епохи Відродження, і в деякій мірі мали рацію. Але пристосуватися до затхлих запахів зовсім не означає їх побороти: у свинарнику треба прибирати. І якщо тележурналісти припинили галасувати про «темники», як робили це восени позаминулого року, а глядачі звиклися з існуючим ф(о)рматом телевізійних новин, це зовсім не свідчить про те, що «темники» на адресу телеканалів не надходять. І аж ніяк не означає, що з цим явищем треба мовчки миритися.

Коли 24 серпня 2002 року Леонід Данилович Кучма, він же дворазовий Президент України і гарант її Конституції, урочисто виголосив, що країні потрібні зміни, недовірливі громадяни з числа тих, хто проміняв святкові розваги на ритуал ознайомлення з нудною телелекцією глави держави, іронічно посміхнулися (зареготали, гмикнули, почухали потилиці...). Оксюморон «Кучма за обмеження повноважень Президента» звучав усе одно що «цар за скасування монархії», отже, розуміти одкровення Л.Д. в контексті українських реалій треба було так: Кучма хоче щось міняти — значить, Кучмі це потрібно. Оскільки очевидно, що Кучмі потрібна влада, значить, озвучені ним зміни допоможуть йому цю владу зберегти. Крапка.

В інтерв’ю прес-службі Української народної партії депутат із фракції «Наша Україна» Євген Жовтяк співставив документальний намір Президента Кучми боротися з оргзлочинністю та корупцією 1995 року з його нинішніми заявами з цього ж приводу. Якщо слова, висновки й «наїзди» — ті самі, то чим займався гарант усі ці дев'ять років? Чи не лежить саме на Кучмі вина за те, що віз злодіянь — і нині там, у його власному обійсті? Зрештою, якщо оцінювати ці заяви Леоніда Даниловича як можливий початок виборчої кампанії, то чи не заїло платівку в його політтехнологів? Тим часом розплачується за справді злочинну бездіяльність народ України...

Цими днями має відбутися сесійне засідання Львівської облради — одного з найбільших «оплотів» «Нашої України» у представницьких органах такого рівня. Проесдеківська депутатська група «Соціальна справедливість», якою керує колишній головний податківець Львівщини Сергій Медведчук, зараз підвищений до посади заступника голови ДПА України, намагатиметься здійснити переворот — скинути голову обласної ради, «нашоукраїнця» Михайла Сендака.
«За вступ до «СС» депутатам Львівської облради пропонують 30 тисяч доларів, а також щомісячну доплату в розмірі 3 тисяч доларів, якщо вони погодяться», — повідомив пан Сендак напередодні на прес-конференції в Дрогобичі. А детальніше про реалії політичної боротьби в області «після Медведчука та за участю Медведчука» голова облради розповів в інтерв'ю «УМ».

Читачі «УМ», певно, пам'ятають матеріал «Що ріднить Степана Гавриша з олігархами», вміщений в «Україні молодій» від 15 січня. В нарисі нашого прикарпатського власкора Івана Крайнього йшлося про негативне ставлення мешканців села Олешів, що на Івано-Франківщині, до парламентської діяльності свого земляка – координатора більшості Степана Гавриша, про олешівський слід у біографії головного президентського «більшовика» взагалі та про деякі повороти його політичної біографії зокрема. Невдовзі редакція «УМ» отримала поштою друковану на комп'ютері відповідь від пана Гавриша – у великому конверті з написом «Апарат Верховної Ради України», на аркушах із бланком Комітету ВР з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Поважаючи думку Степана Богдановича, все ж не друкуватимемо цього листа повністю, хоча б через надмір у затягнутому тексті велемовних пишнот, які не мають відношення до суті дискусії. Пан Гавриш, подякувавши за те, що наша газета вперше присвятила цілу шпальту опису його життєвого шляху, зазначає: «Було би некоректно з мого боку залишити без уваги вашу працю або ж давати будь-які оцінки публікації. Мушу зауважити, що вона є достатньо професійною і близькою до правди». Тому подамо витримки із реакції координатора більшості ВР на статтю про його «спорідненість з олігархами».

До складу Центральної виборчої комісії під проводом Михайла Рябця була купа претензій, але, подейкують, ця кадрова обойма сприйматиметься як чистої води янголята порівняно з тими людьми, які от-от прийдуть на зміну. Справді, попередній склад ЦВК формувався в умовах затишшя, а нові пропозиції на затвердження парламентом Президент подав під акомпанемент потужної політичної кризи. Досить сказати, що гарант вирішив, ніби Центрвиборчком слід ділити по квотах лише між провладними фракціями. Виходить, що ЦВК — це наче уряд, від якого чекають результату на користь лише однієї сторони. Опозиція, швидше за все, буде позбавлена права брати участь у підрахунку голосів президентських виборів—2004 на вищому рівні. А головою ЦВК готується стати особа, для якої визначення «поплiчник» — це ще м'яко сказано.

Навряд чи пересічному українцю до снаги було розібратися в суті чергового повороту політреформи 3 лютого. У здогадах губляться навіть обізнані люди й безпосередні учасники дійства. Позавчорашній бліц із голосуванням нового ситуативного складу парламентської більшості (плюс до Компартії ще й Соцпартія) майже всі депутати, журналісти, політологи тощо витлумачують передусім із погляду фракційно-виборчих пертурбацій: чи справді соціаліст Мороз «кинув» «нашоукраїнця» Ющенка; чи розкололася «трійка»; хто кого перехитрив — Мороз Медведчука чи Медведчук із кількома членами СПУ Мороза; що далі робитиме і чому пручатиметься «Наша Україна», якщо пункт Конституції про всенародне обрання Президента залишатиметься в силі... Й у вирі цих міжособистісних розборок майже не говорять про суть злощасного законопроекту 4105. Як саме він у разі схвалення Конституційним Судом та в останньому читанні, постатейно, Верховною Радою змінюватиме реалії політичного життя? Який розклад сил та владних важелів ми отримаємо в «сухому залишку»?

Ми­ну­лий тиж­день для ро­сій­сь­ких ЗМІ роз­по­чав­ся зi скан­да­лу: як по­ві­до­мив аме­ри­кан­сь­кий те­ле­ка­нал Ей-Бі-Сі, се­ред 270 струк­тур, що вис­ту­па­ли на під­т­рим­ку ре­жи­му Ху­сей­на, а зго­дом от­ри­му­ва­ли за це ви­на­го­ро­ди у виг­ля­ді ве­ли­чез­ної кіль­кос­ті наф­ти, бу­ли: Ко­му­ніс­тич­на пар­тія РФ Зю­га­но­ва (одер­жа­ла 137 міль­йо­нів ба­ре­лів наф­ти), Лі­бе­раль­но-де­мок­ра­тич­на пар­тія Жи­ри­нов­сь­ко­го (79,8 млн.), чи­нов­ни­ки з ад­мі­ніс­т­ра­ції пре­зи­ден­та РФ (90 млн.), Ро­сій­сь­ка пра­вос­лав­на цер­к­ва (5 млн.). Про­тя­гом кіль­кох нас­туп­них днів пред­с­тав­ни­ки цих струк­тур спрос­то­ву­ва­ли по­ши­ре­ну ін­фор­ма­цію.

Ми­ну­ло­тиж­не­ві сло­ва Ми­хай­ла Пог­ре­бин­сь­ко­го, ві­до­мо­го по­лі­то­ло­га і рад­ни­ка гла­ви Ад­мі­ніс­т­ра­ції Пре­зи­ден­та, про те, що ус­пі­хи опо­зи­ції на єв­ро­пей­сь­кій аре­ні, зок­ре­ма у ПА­РЄ, по­яс­ню­ють­ся пе­ре­ду­сім кра­щим знан­ням ан­г­лій­сь­кої мо­ви її чле­на­ми, гід­ні всі­ля­кої по­пу­ля­ри­за­ції. Як бу­де на­пи­са­но в ан­а­лах су­час­ної по­лі­тич­ної іс­то­рії, «те­ма важ­ная и ак­ту­аль­ная». Це від­к­рит­тя гід­не за­не­сен­ня до під­руч­ни­ків з між­на­род­них від­но­син та ін­ших пот­ріб­них у на­род­но­му гос­по­дар­с­т­ві на­ук. «Зрі в ко­рєнь!» — Козь­ма Прут­ков був пра­вий, хо­ча «языка­ми не вла­дел». Так ось.

Роль прирученої Банковою «несамовитої опозиціонерки» в Україні донедавна грала прогресивна соціалістка Наталя Вітренко. В її обов'язки входила активна й високо оплачувана робота язиком у інформаційному полі, спрямована на компрометацію справжньої антикучмівської опозиції. Та останнім часом червона лідерка ПСПУ задовольняється хіба що участю в мітингах на відзначення ювілею Переяславської ради, отримуючи ефір на центральних телеканалах для проголошування проросійських гасел. Натомість місію Наталі Михайлівни із «мочилова» реальних опозиціонерів ляльководи з Адміністрації Президента передали значно серйознішому політикові з великою партією за плечима — комуністові Петру Симоненку. В останні дні українське телебачення, контрольоване такими нелюбими Петрові Миколайовичу олігархами, не шкодує ефіру для його зловісних філіппік на адресу колишніх партнерів по «четвірці» — «Нашої України», Блоку Юлії Тимошенко та Соцпартії.