Прогресивні нині пішли бабульки. Це ж треба — знають не лише те, хто такий Хоакін Кортес, а навіть знайомі з філософією його творчості й прекрасно орієнтуються у його пересуванні земною кулею. До київського концерту Кортеса вони підготувалися дуже ретельно: понаписували на плакатах, що рішуче засуджують оголене тіло, та й зібралися невеличкою зграйкою біля «України». «Ці архівні елементи що, й купаються одягнутими?» — здивовано озиралися на демонстрантів люди, втім, від головного маршруту, який вів їх на світову прем’єру шоу Хоакіна Кортеса «Кохання і ненависть», не відхилялися.

Олена Камбурова — з тих співачок, котрих ідентифікують завдяки пісням, які вони виконують, а не манері одягатися, потребі епатувати публіку своїм особистим життям чи звичці влаштовувати скандали у готелях. Випадок, як на сьогодні, рідкісний. Але Олена Камбурова — співачка камерна, до того ж, знайома з дитинства — саме вона співала у легендарному фільмі «Пригоди Електроніка», на якому виросло не одне покоління, тож кому, як не їй, протистояти приземленим пріоритетам естрадної сучасності.

Минулої п'ятниці якщо не вся телевізійна рать, то найамбітнiша її частина точно зібралася у Міжнародному центрі культури і мистецтв на церемонію нагородження IV Національної премії у галузі телебачення «Телетріумф». 83 телекомпанії подали 360 заявок на участь у цьому рейтинзі, хоча на фінішну пряму вийшли канали, які є загальнонаціональними — рівень, технічна база та специфіка номінацій сприяли саме такому розкладу «Телетріумфу». Вони й розділили між собою нагороди, яких у кожного з них, за підсумками попередніх «Тріумфів», і без цих набереться з добрий десяток.

«Из тени в свет перелетая», «Київська пектораль» цьогоріч призначила зустріч замість дев'ятнадцятої на 16:00. Міжнародний день театру припав на суботу, тож можна було дозволити такий несподівано ранній час для церемонії нагородження. Та й практичних позитивів у такому рішенні було предосить. По-перше, актори, які того вечора грали спектаклі, могли і «відпекторалити спокійно», і до театру свого встигнути. По-друге, актори, які в суботу ввечері мали вихідний, — та й не тільки актори, а й представники інших театральних професій — мали більше часу для неформального святкування, і ризик бігти за останньою електричкою метро помітно знижувався.

Аби далі не було ніякої плутанини — попереджаємо відразу: раніше «Дикими танцями» народ називав пісню Руслани «Ой заграй ми музиченьку», наразі ж співачка написала нову композицію «Дикі танці». І саме на неї днями, згідно з положенням про «Євробачення», невгамовна гуцулка разом зі своєю командою відзняла кліп.
Знімали відео, що має презентувати нашого делегата у всій красі на «Євробаченні-2004», у Києві, в покинутому приміщенні Льодового палацу, який дотепні учасники дійства, натрусившись через холоднечу, охрестили «льодовиковим». Щоправда, трусилися вони недовго — слідуючи букві сценарію, який, до речі, писала Руслана, на майданчику розпалювали вогнища у бочках, палили смолоскипи на трибунах, не шкодували піротехнічного вогню і навіть притягнули справжній військовий вогнемет. Ну і, зрозуміло, власне дикі танці, які не розхолоджують аж ніяк.

Панове антиглобалісти, напевне, неабияк розгубляться, переглянувши стрічку «Кровна єдність», презентовану днями в Україні компанією «Медіадім». З одного боку, думка про те, що світ є єдиним, а всі ми його діти — у стрічці домінуюча. А з іншого — бажання головного героя «Кровної єдності» знайти справжніх батьків, побувати на своїй батьківщині було настільки великим, що заради цього він кидає свою безпроблемну Америку й летить до неспокійної Словаччини, яка тільки-но звикає до цивілізованого життя. Перцю до цих роздумів, напевне, додасть і той факт, що «Кровна єдність» є проектом міжнародним: режисер — Олег Гаренчар (США), актори — Рудольф Мартін (народився у Берліні, жив у Парижі, Італії...), Моніка Хілмерова (Словаччина), Роман Лукнар (народився в Братиславі, мешкає в Іспанії), Анатолій Кузнєцов (Росія), Саллі Кьоркленд (США)...

Нова вистава в Театрі імені Лесі Українки «Валентинів день» наштовхнула щонайменше на дві думки. Перша: кохання — штука жорстока. Друга: кількість сюжетів у світовій літературі таки обмежена.

Незабаром наші й без того переобтяжені роботою суди (на традиційно задовгі розгляди справ українськими правоохоронцями нарікають не лише самі підсудні, а й навіть міжнародні інституції) матимуть набагато більше клопоту. Це «набагато» дорівнює кількості барів, ресторанів, клубів, теле- і радіокомпаній, поїздів, маршруток, які вмикають радіо або ж фонограми й за використання цієї музики платити не збираються. Таких, як неважко здогадатися, 99 зі 100. Не виключено, що зовсім скоро власників цих розважальних закладів люб'язно запросять до суду.

Життя в танці швидкоплинне особливо: ще півтора десятки років тому символом іспанської танцювальної культури був Антоніо Гадес, а нині ЮНЕСКО танцівником світу називає Хоакіна Кортеса. Сьогодні прізвище Кортес ототожнюється з фламенко так само безпомилково, як і напрям фламенко з Хоакіном Кортесом. Сценічна філософія Кортеса — це фламенко-ф'южн: традиції плюс витончений модерн, поєднання андалузького та угорського напрямів, не лише іспанські, а й кубинські та арабські мелодії, сакральні інтонації, багатовекторна пристрасть, вогонь і лід... «Я танцюю так, як я це відчуваю. І так, як мені підказує моє відчуття чистоти стилю. Танець іде з мого серця. Я закоханий у те, що роблю», — так зазвичай Кортес відповідає тим, хто звинувачує його у відході від канонів фламенко. Але ще промовистішою є його інша відповідь — у танці, який сам Кортес порівнює з танцем тореадора. Свій перший самостійний проект він випустив дванадцять років тому. Після прем'єри в Єлисейському палаці в Парижі спектаклю Cibayi аплодували Японія, Італія, США... Успіх надихнув Кортеса на нові ідеї — Pasion Gitana (1995), Soul (1999), Live (2001).

Власне, перші приклади більш-менш пристойної видавничо-поліграфічної з'яви східних поетів та письменників на українському книжковому ринку були зафіксовані й раніше. Так, минулого року Микола Мірошниченко та Юнус Кандим підготували й видали двотомну антологію кримськотатарської поезії «Окрушина сонця». Були й інші, менш масштабні прецеденти, які, звісно, аж ніяк не забезпечували літераторам Сходу повноцінного існування в літературному просторі нашої країни. Видавець Володимир Даниленко вирішив протистояти цій несправедливості рішуче й далекоглядно — днями у Будинку письменників відбулася презентація збірки сучасної кримськотатарської прози «Самотній пілігрим», яка розпочинає серію сучасної літератури народів Сходу «Цвіт граната».