Трагічна романтика комунальних квартир

      Нова вистава в Театрі імені Лесі Українки «Валентинів день» наштовхнула щонайменше на дві думки. Перша: кохання — штука жорстока. Друга: кількість сюжетів у світовій літературі таки обмежена.

      Понад тридцять років тому Михайло Рощин написав п'єсу «Валентин і Валентина», яку ставили БДТ, «Современник», МХАТ... А вже в наші дні інший драматург, Іван Вирипаєв, вирішив продовжити історію Рощина. Ті ж герої, але через сорок років після свого шаленого кохання. Ті ж Валентин і Валентина, але й Катерина, персонаж підступно-наївний і по-дитячому зворушливий. Саме ця дівуля вдало скористалася з ситуації й одружила на собі сусіда Валентина, який був безтямно закоханий у красуню Валентину. І саме вона внесла хоч якесь пожвавлення у стосунки коханців — продовжуючи кохати один одного, вони одночасно картають себе за помилку юності, законспірований секс уперемішку зі сльозами та запізнілими істериками...

      Вистава розпочинається днем народження Валентини. Розбитна вдова Катюха прийшла привітати сусідку по комуналці й принесла подарунок — торт із млинців. У дверях вона дме на свічки.  «Вибач, свічки протягом задуло» — «Та нічого, мій же протяг». Ось і поговорили... Сервірований стіл залитий водою — скільки сліз пролилося за ці сорок років, на невеличке озерце набралося... У сльозах плавають свічки, сльози — це дзеркало, в яке вдивляються наші героїні... Стоп, а де ж герой, де ж Валентин?  Помер. Давно. Якраз у день народження  Валентини. А для Катрі це й не день народження зовсім, а поминки коханого чоловіка — на стіл-озерце вона безцеремонно ставить чарку й накриває її шматочком хліба.

      Нагромадження часів, емоцій, оголених нервів, пісень у стилі «Весны на Заречной улице», зів'ялого листя — саме такими атрибутами щедро здобрили «Валентинів день» драматург Іван Вирипаєв та режисер Леонід Остропольський. Часом маховик дійства розкручувався настільки, що слідкувати за перебігом подій на сцені було надзвичайно складно.

      Валентинів у цій виставі було аж два (артисти Сергій Коваленко та Станіслав Москвін): один — молодший, з гітарою й наївним уявленням про життя, якого так просто «розвела» сусідка і який зопалу наламав дров, інший — старший, що розплачувався за помилки юності. Валентина (Наталя Доля) — єдина і неповторна, причому така ж молода, як і сорок років тому. Катерину «насварило» і життя, і режисер: вона зістарилася, але й молоду, й старшу Катерину грає Ольга  Когут. І грає так, що глядач прощає всю її брехню, яка й поставила з ніг на голову таку красиву історію кохання. Зрештою, за свої почуття потрібно боротися, що Катерина і робила. Натомість, як на мій, жіночий, погляд, не дуже віриться у те, що статуєподібна Валентина здатна запалити вогонь у душі хлопця. Було щось у Валентини-Наталі від Снігової королеви — зверхність, яка плавно переходила у скорботу за долею, що не склалася.

      Рушниця, що, за Чеховим, має вистрілити, тут стріляє також. Стріляє якось штучно й невиправдано. Заряджав її свого часу ще Валентин, а на спусковий гачок натиснула Валентина. Катерині пощастило — патрон виявився холостим. Таким, як і кохання благовірного... Хоча це було зрозуміло задовго до пострілу жінки, що так і не зуміла зберегти свого кохання.