Інтервал, антракт, перерва, пауза... Терміни цього синонімічного ряду мають, звичайно, однакове значення, але не позбавлені вони і певних відтінків, які зумовлюють місце та спосіб їх застосування.

У творі на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються деякі риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям.

Декілька років тому спадкоємці Бориса Віана звернулися до Фредеріка Беґбеде з пропозицією написати передмову до чергового перевидання роману «Шумовиння днів». Свій есей пан Беґбеде завершив метафізичною оцінкою цього твору: «Відчиняє двері до нового виміру, де земне щастя існує, навіть якщо його нем

Спалах імені Тамара Горіха Зерня — мов комета, хвіст котрої породжує неймовірні припущення. Роман «Доця», підписаний псевдом, виявився настільки несподіваним на тлі усіх дотеперішніх рефлексій на війну, що мимоволі зринали конспірологічні запитання: що це? хто? звідки? як?

У кожній школі, що є пунктом тестування, сформовані чіткі маршрути заходу учнів до аудиторій. На вході висітимуть розроблені графіки.

Більшого письменницького незадоволення собою, ніж демонструє Василь Шкляр від книжки до книжки, годі пригадати у портфоліо будь-якого іншого сучасного прозаїка. Щоразу амплітуда його експериментів виходить за межі сподіваних форм.

Великі митці сприймаються лиш тоді великими, коли потрапляють у народну творчість. «Коллектив надо спаивать!» — любив, кажуть, повторювати Максим Тадейович Рильський, коли в керованому ним Інституті фольклору збирався колектив на яку-небудь вечірку.

Дійсно, вони були одними з перших у часи «совєтской власті» українцями у Донецьку. У тому Донецьку, точніше Донбасі, який Олесь Гончар радив віддати Росії: «Хай вона ним подавиться». Цей факт підтвердив недавно письменник Василь Шкляр. Сучасний Донбас — це «порожній горіх» або ж «вичавлений лимон»,

8 червня 1851 року народилася Наталія Кобринська — майбутня письменниця та зачинателька емансипаційного руху з національним підґрунтям. Їй судилося стати жінкою, яка випередила свій час і визначила долю цілого покоління.

Пам’ятаємо урядову істерику, коли Україна провалилася у пандемію. Першим відрухом малограмотної «команди» було забрати всі бюджетні гроші в культурної галузі, що її вони вочевидь вважають декоративним додатком до політекономії, як ту розуміють (наприклад, поділити країну між олігархами-кураторами).