Гастролі плануються справді епохальні, особливо у контексті так званих творчих марш-кидків «Два актори — три стільці», на які яскраво зазивають киян театральні афіші. Три вистави везуть до нас «фоменківці», кожна з яках, якщо вдатися до термінології образотворчого мистецтва, є справжнім епічно-монументальним полотном. «Війна і мир. Початок роману. Сцени», «Сімейне щастя» за Толстим та «Єгипетські ночі» Олександра Пушкіна — розмах відчувається в самих назвах, фірмові ж режисерські «форма та зміст» Петра Фоменка обіцяють, що налаштовуватися варто щонайменше на шедевр, а ще краще — на потрясіння.

Виставу «Істерія» чекали давно і з нетерпінням. Причин цьому інтересу авансом було кілька. По-перше, Зігмунд Фройд — персонаж цікавий, бо розумний (або навпаки), причому цікавим завдяки своєму психоаналізу він буде ще дуже й дуже довго. По-друге, Богдан Ступка в головній ролі — спокійно повз цей факт в афіші не пройде навіть той, хто до активних відвідувачів театру поки що не належить. По-третє, Григорій Гладій. І, нехай пробачать мені Ступка та Фройд, цілком імовірно, що останній у цьому проекті виконує чи не найбільшу гіпнотичну функцію.

1, 2, 3 травня — саме ці святкові дні кілька років тому облюбували для себе «Таврійські ігри» і, схоже, поки що своїм симпатіям зраджувати не збираються. Припала до душі ця дата й меломанам — тисячі їх з України і не тільки, придбавши квитки чи автостопом, уже наближаються до Каховки. (Де будуть змушені вирішити ще одну проблему — знайти житло, якого під час фестивалю в Каховці катастрофічно не вистачає). Не знаю, чи відклав хтось iз меломанів свою поїздку на «Таврійські» через «незручний» порядковий номер фесту, але артистів, які співатимуть цьогоріч на фестивальній сцені, цей факт не злякав точно.

Всеукраїнський конкурс романів та кіносценаріїв «Коронація слова» продовжує свої літературознавчі розвідки, вишукуючи таланти в найвіддаленіших куточках нашої країни. І, що показово, робить це досить продуктивно: «Коронація слова» існує вже четвертий рік, і за цей час було видано 36 романів. А якщо зважити, що лише за минулий рік на адресу конкурсу було надіслано 897 романів та 589 кіносценаріїв, то можна стверджувати напевно: конкуренція була серйозною, а літературний потенціал нашого народу заслуговує найщиріших слів захоплення.

Випускник театрального інституту — людина майже безправна. Оскільки з волі режисера мусить, як правило, років із п'ять грати якогось шостого зайчика у третьому ряду — це називається «набиратися практичного досвіду». Наступною ланкою творчого сходження буде міні-роль із категорії «Кушать подано»... Словом, до Гамлета чи Едіпа в театрі доживають не лише найталановитіші, а й найвитриваліші. Молодим франківцям у цьому плані поталанило просто несказанно — їх не лише запросили до цього легендарного театру, а й благословили на повноцінну творчість. Днями режисер Олександр Білозуб разом iз п'ятьма молодими акторами Театру імені Франка презентували прем'єру «Мисливці за снами». Жанр вистави визначено як «Ритуальні фантазії», а поштовхом до цієї незвичної постановки став Милорад Павич та його «Хазарський словник».

Порпатися у чужій білизні, щедро здобрюючи цей процес примітивно-масними жартами та крутими слівцями, — заняття для театру не нове. У цьому форматі навіть авторські орієнтири вималювалися: Микола Коляда робить це прямолінійно й по-простому, Роман Віктюк — із таким собі естетсько-блакитним епатажем, який останнім частом усе частіше скочується до вульгарщини, Дмитро Нагієв в «Еротиконі», не мудруючи лукаво, ходить у спущених лосинах. Це давно вже не тягне на сенсацію чи театральний експеримент, не шокує, не дратує і навіть не псує настрій. Надивилися. Звикли. Йдемо далі. Але питання: «Навіщо знову?» — залишається. Особливо коли до таких «мазків» на сцені вдаються митці, яких знають, люблять і поважають завдяки виставам, що з подібним лексиконом та прийомами не мають нічого спільного.

На цьому мистецькому форумі у Санкт-Петербурзі, який є одним з найпопулярніших театральних фестивалів Росії, київськi «лівобережці» побували вже втретє. У попередні роки возили вистави «Майн кампф» та «Дрібний біс». Організатори запрошували також «Одруження» у постановці Юрія Одинокого, але спектаклю-пектораленосцю вразити театралів з берегів Неви поки що не судилося — його театр через складні декорації вивезти не зміг. Черговим вкладом «лівобережців» в історію фестивалю у Санкт-Петербурзі стала вистава «Море... Ніч... Свічі».

В українському прокаті «Страсті Христові» стартували 8 квітня. Через незначну кількість копій — усього-навсього 10 — цей старт став хоч і помітним, але не масовим. І насамперед тому, що оптимістично-показові прецеденти, коли українські прем'єри тих чи інших фільмів у часі збігалися зі світовими, вже були. «Ми почали зі Львова, Києва та Одеси, — каже директор з прокату ТОВ «Альфа» (фірма-дистриб'ютор) Андрій Мішенькін. — У кожному з кінотеатрів «Страсті Христові» йтимуть протягом трьох тижнів, потім ми плануємо презентувати картину в Дніпропетровську, Харкові та Донецьку. Гадаю, в українському прокаті «Страсті Христові» будуть аж до осені. Не виключено також, що ті кінотеатри, де стрічка вже йшла, забажають узяти її до свого репертуару ще раз».

З 10 квітня до 9 травня у Національному художньому музеї триватиме виставка «Місто Шульца» — твори нашого земляка в Україні будуть представлені вперше. І знайомству з ними ми маємо завдячувати сусідам-полякам i Року Польщі в Україні. Представлена експозиція зібрана з колекції Музею літератури імені Адама Міцкевича у Варшаві. Цей музей може похвалитися не лише найбільшим зібранням праць Бруно Шульца, а й регулярним, активним і досить сумлінним пропагуванням його творчості в світі. Картини Шульца вже бачили Париж, Нант, Лондон, Дюссельдорф, Єрусалим, Генуя, Стамбул... І ось нарешті — їх побачать і українці.

За великим рахунком, залаштункові ознаки виборів будь-якого рівня дуже схожі: інтриги, щедрі на обіцянки конкуренти, змагання піарщиків, які сумлінно відпрацьовують свої гонорари... Пройшовши не одну таку подію, ми вже навіть починаємо підозріло ставитися до тих претендентів на нашу увагу, які ігнорують бодай щось із такого звичного супроводу. Вибори ректора Національної музичної консерваторії імені Чайковського, які відбулися нещодавно, напевне, загальноприйнятій схемі відповідали частково — на піар люди мистецтва грошей не мають, зате на емоціях економити не звикли. Та й інтриги тут не бракувало — вибори ректора академії проходили на тлі чуток про те, що сам навчальний заклад, який минулого року відзначав 90-річний ювілей, відселять кудись на околицю міста, у нове приміщення, а цей будинок, у центрі Києва, слугуватиме зовсім іншим, практичнішим, інтересам.