Цього року беззаперечним лідером за кількістю інформаційних приводів та зустрічей з пресою у мистецьких колах став Театр імені Лесі Українки. Але навряд чи колеги з інших театрів позаздрять Російській драмі. Швидше, поспівчувають: репетирувати та грати вистави паралельно з численними перевірками — тут, знаєте, приємного мало. І хоча конфлікт (чи таке затяжне непорозуміння?) театру з Міністерством культури і туризму ще триває — Голосіївський суд Києва прийняв рішення про відкладення справи Михайла Рєзнiковича до 11 серпня — історія з перевірками нарешті дісталася свого фіналу. Про це керівництво театру повідомило на спеціальній, помітно оптимістичнішій за попередні, прес-конференції.

Початок фесту став своєрідним благословенням усієї його подальшої роботи: у Хрестовоздвиженській церкві пройшла панахида за Михайлом Булгаковим. Саме тут хрестили маленького первістка Булгакових, який своє ім'я отримав на честь хранителя Києва архангела Михаїла, а тому цей знак «прочитується» чітко й однозначно. Рідний дім у різних іпостасях — власне батьківська оселя і Київ у цілому — стали також головними поняттями у визначенні тематики цьогорічного Булгаковського фестивалю: він присвячений «Білій гвардії» та «Дням Турбіних».

Рішучість — одна з головних ознак у діях людей, якi вже відстояли свої перші сто днів на чолі Міністерства культури і туризму. Історія Віктора Приходька та Михайла Рєзнiковича, кінця-краю якій за судами та спростуваннями поки що не видно, не дозволяє засумніватися в цьому ні на йоту. І продовжує множитися новими сенсаціями та подробицями «теплих» стосунків з кураторами від влади. Втім виявляється, що активність (принциповість, категорична нетерпимість тощо) Мінкульттуризму поширюється лише на окремі галузі чи об'єкти культури й мистецтва. Скажімо, цирк, якому також не завадить оновлення, ця рішучість благополучно обійшла.

«Цифра» як носій інформації давно й активно ввійшла в наше життя. Але якщо естрада, наприклад, свою інформацію на дисках видає ледь не щодня, то аналогічна подія в театральному середовищі все ще залишається рідкістю. Втім презентація диску «Дванадцять вистав Леся Курбаса» на суцільне свято не перетворилася, оскільки можливою вона стала не завдяки, а всупереч.

Ще пару років тому Театр оперети кияни сприймали, м'яко кажучи, неоднозначно. Читали в пресі про його безнадійний творчий занепад, байдуже пропускали повз вуха чутки про зняття-призначення чергового худкерiвника і... регулярно заходили до театру на виставки-продажі, аби прикупити собі новенькі бюстгалтер чи шкарпетки. Сьогодні художній керівник-директор театру Богдан Струтинський може нарешті перевести дух і визнати, що процес вкладання в оперету власних нервів, часу, здоров'я, натхнення таки не був даремним. «Знаєте, — зізнався він мені, — я ж цілий рік після свого призначення нікуди не виходив: пропускав концерти, ювілеї, прем'єри. На мені лежало тавро «опєрєти». На щастя, ситуація змінилася».

Пригадуєте, як у фільмі «Стережись автомобіля» герой Олега Єфремова наважувався на постановку Шекспіра? «А чи не замахнутися нам, товариші, — питав він з пієтетом і внутрішнім тремтiнням, — на Вільяма нашого Шекспіра?» І його можна зрозуміти: народний театр — проти світоча світової драматургії... Тут без тремтячих колін режисера ніяк не обійтися. Але насправді не такий страшний Шекспір, як малює його уява сучасників. Он Віталій Малахов, схоже, на подібні стереотипи взагалі не схильний звертати увагу. З класиком він повівся, наче з малоуспішним послідовником його справи, що сьогодні оббиває пороги театрів і просить хоча б поглянути на його п'єсу. Свою виставу Малахов назвав претензійно — «Весь Шекспір — за один вечір» — і, варто зауважити, режисерові таки вдалося під час спектаклю пiдтвердити всі слова у цій назві.

Якщо промоніторити ЗМІ на предмет появи на їхніх шпальтах матеріалів про культуру та мистецтво, результати будуть такими: попереду — шоу-бізнес із його систематичними скандалами-розлученнями, позаду — академічна музика. Але наразі — не про те, що успішні гастролі наших музикантів за кордоном надихають журналістів значно менше, ніж ліжко чи чергова «пластика» зірки-«фанерниці» або ж залаштункові подробиці театральних буднів. Річ у тім, що така ситуація може наштовхнути на думку про класичну музику як спокійну, доброзичливу, врівноважену і благополучну складову нашого мистецтва.
Насправді ж тут вирують такі підводні течії, що людину, нетреновану часом, добряче помотає з боку в бік, аж поки вона визначиться зі своїм берегом. І це ще у кращому разі, оскільки цей потік може і з ніг збити. Нещодавній візит студентів та викладачів Національної музичної академії імені Чайковського до нашої редакції не спростував, а, навпаки, довів ці спостереження.

У «франківців» з Котляревським стосунки особливі: жодна з вистав, поставлених за п'єсами корифея, не загубилася у завжди багатому і різноплановому репертуарі театру. Стосунки драматурга з Театром імені Франка першим розпочав Гнат Юра, поставивши у 1933-му «Москаля-Чарівника». «Наталку Полтавку» у 1942-му переніс на сцену Амвросій Бучма — було це в евакуації в Семипалатинську, виставу тоді грали на фронтах Великої Вітчизняної. Майже двадцять років у репертуарі — таке досягнення бурлеск-опери «Енеїда», де головні ролі виконували Анатолій Хостікоєв і Богдан Ступка. І ось тепер ще один привід для розмови про глибоку повагу та симпатії між Театром Франка і творчістю Котляревського: вистава «Наталка Полтавка» у постановці Олександра Анурова обіцяє стати однією з найгучніших прем'єр сезону.

Заявляю із знанням справи: натхненник «Києва травневого» Олексій Кужельний так розбалував театральну публіку, що здивувати її стає дедалі складніше. До Києва за сім років приїздили колективи з усіх континентів планети (крім Антарктиди, звичайно), а тому задля екзотичної родзинки в афіші фестивалю невдовзі доведеться запрошувати інопланетян. Тому що, наприклад, такі колись екзотичні як для середньостатистичного українця корейці сьогодні — гості часті й бажані. А надто — на фестивалі «Київ травневий». Участь колективів із Кореї — це вже як добра традиція фесту, якої він дотримався і цьогоріч.

Закриття театрального сезону — явище прогнозоване. І, хоч і без особливого піднесення, але очікуване. Цього ж року літні канікули розпочалися на добрі місяць-півтора раніше, ніж зазвичай: 15 травня останню виставу у сезоні (прем'єру «В моїм завершенні початок мій...») зіграв Молодий театр, наступну зустріч своїм шанувальникам призначивши на осінь. На прес-конференції худрук театру Станіслав Мойсеєєв залюбки повідомив причини такої поспішності, традиційно підсумував сезон, що минув, — між іншим, напружений і плідний — та, у найкращих традиціях піару і маркетингу, зорганізував невеличку інтригу на майбутнє.