Неефективність управлінських структур на рівні районів, на утримання яких щороку виділяється із бюджету близько двох мільйонів гривень, неодноразово викликала і постійну критику з боку міської влади, і намагання взагалі від них відмовитись. Щоправда, років п’ятнадцять тому перша кавалерійська атака зі спробою ліквідувати поділ міста закінчилась нічим. Районні керівники, які не бажали втратити теплі крісла, звернулись до суду і врешті свого домоглись: остаточним вердиктом «ліквідаційне» рішення сесії міськради було скасоване, оскільки депутати не врахували думку територіальної громади, яку можна дізнатись лише на референдумі.

Кількість шахрайств, на які попадаються довірливі громадяни, на Вінниччині залишається майже незмінною: торік за десять місяців їх було зафіксовано 236, у цьому році — 240. Однак цікаві акценти внесла виборча кампанія та закон про підвищення соціальних стандартів, чим відразу вирішили скористатися спритники.

Коли студентка одного з вінницьких вишів, шукаючи додатковий підробіток, давала оголошення в газеті про те, що професійно зробить манікюр та педікюр із виїздом додому до замовника, вона й гадки не мала, на якого «клієнта» може нарватися. За вказаним телефоном подзвонив невідомий чоловік і сказав, що хоче зробити дружині сюрприз до дня народження — шикарний манікюр. Він же приїхав по неї на таксі, яким повіз до будинку в одному з дачних масивів поблизу обласного центру. Та щойно дівчина переступила поріг житла, як «клієнт» приставив їй до горла ніж і під загрозою розправи примусив вступиту в статеві стосунки, а потім відібрав золоті прикраси. Коли дівчині вдалося вирватися, вибігти надвір і зателефонувати, він утік.

У спокійному і навіть нудному політичному житті Вінницької області сталась подія, яку обговорюють мало не на кожному перехресті: Дмитро Дворкіс оголосив, що збирається незабаром знову стати головою облдержадміністрації. Яким чином? Дуже просто: він очолить регіональний виборчий штаб Віктора Януковича, а після перемоги лідера Партії регіонів на президентських виборах займе перше крісло у місцевій владній ієрархії. Мовляв, така практика набула поширення, і він готовий рятувати регіон від занепаду.

Приватному підприємцеві з села Могилівка Жмеринського району Анатолію П. жилось, у принципі, непогано. Чоловік узяв в оренду місцевий клуб та рибні ставки, так що грошики в кишеню капали хоч і не шалені, але справно. Однак бажання заробити багато і негайно штовхнуло його до того, аби половити іншу рибку — ту, що водиться в каламутній воді.

Із польської шляхетської родини Жевуських у XIX столітті найгучнішої слави зажили жінки — сестри Евеліна та Кароліна. Перша з них, яка за чоловіком мала прізвище Ганська, пізніше стала дружиною Оноре де Бальзака, а їхнє багаторічне епістолярне кохання може вважатися хрестоматійним зразком. На вісім років старша від неї Кароліна, більш відома за прізвищем першого чоловіка Собанська, мала славу найвродливішої жінки Одеси, в неї закохувались Пушкін та Міцкевич, про що свідчать присвячені вірші. Пам’ятають її і в трохи іншому амплуа: Собанській відведено цілу статтю у книжці, яка розповідає про знаменитих авантюристів. Менш знані французькі сторінки її біографії: з 1850 року Кароліна жила в Парижі, була коханкою драматурга Скриба, потім критика Сент–Бева, аби врешті–решт вийти заміж за поета Жуля Лакруа.

Так що їхньому старшому брату Генрику довелось побувати в ролі шурина водночас двох французьких письменників. Він не мав потреби опиратись на чужу славу — сам був талановитим літератором і залишив власну оригінальну спадщину у польському мистецтві слова. Утім у його житті був свій потужний «французький слід».

Цьогорічний XIV фестиваль «Міжнародні дні джазової музики» організатори від самого початку задумали зробити веселим — всупереч кризовим суспільним настроям. А тому виконавців підбирали таким чином, щоб їхня творчість викликала усмішку, й увагу умисне акцентували ще й на житті музикантів, а в післяконцертному прес–таймі неодмінно звучало прохання до кожного розповісти про веселий випадок із життя.

Слова з анотації про те, що в цій книжці зібрано «есеїстику з відтінком скандальності», спершу мені видались не більше, ніж PR–ходом видавництва. З есеями Євгена Барана, написаними у форматі авторської колонки, я був знайомий і з періодики, і з його невеличкої збірки «Порнографічна сутність правди» (2007), нічого скандального в них не вбачав. Скоріше навпаки — у текстах ішлося про добре впізнавані ситуації, які можна зустріти мало не на кожному кроці: син, який надовго засідає за комп’ютерні ігри, корупція в освітніх закладах, щемливо–печальне спостереження за тим, як на малій батьківщині відходить старше покоління найближчої рідні, загальновідома «повість» про те, як посварилися новітні Іван Іванович та Іван Никифорович (себто Юрій Віталійович та Леонід Михайлович) тощо.

Попри те що політичне рішення про відкриття у Вінниці польського консульства було прийняте давно, до останнього часу створення його стояло під питанням, як і ще трьох консульств у інших регіональних центрах. Причиною стала криза, через яку в польської сторони забракло коштів для реалізації замислу.

До кінця минулого десятиліття система проводового мовлення на Вінниччині та, певно, і по всій Україні, поступово вмирала через невідповідність тарифів експлуатаційним витратам (збитки «Укртелеком» покривав за рахунок прибутків від інших видів діяльності, причому процес був загальноукраїнським). Досить сказати, що в області із приблизно мільйона радіоточок станом на останній «радянський» рік до листопада 2000–го залишилося тільки 370 тисяч. Це до того моменту, коли мережі завдала фатального удару небачена ожеледь — тоді тисячі кілометрів повітряних радіоліній опинились на землі, без радіо залишились дев’яносто відсотків абонентів.