Красиві темношкірі жінки з екрана згадують про жахіття, яке пережили. І витирають очі кутиками хусток — так як і наші бабусі, коли згадують про Великий Голод. Але їхня трагедія значно «молодша».

Остання «скоромна» неділя перед сімома тижнями утримання від м’ясної і молочної їжі зветься і Масляною, і Прощеною. Масляна — бо є нагода «востаннє» наїстися вареників із сиром у маслі. Прощена — бо перед тривалим духовним випробуванням годиться всім простити і у всіх попросити вибачення, навіть у померлих. Адже важливо розпочати Великий піст у мирі. Зазвичай, вибачаються у неділю ввечері, коли в церквах після вечірнього богослужіння відбувається особливий чин прощення.

«На Волині, на відміну від Києва чи Чернігова, прадавні споруди здебільшого не ховаються серед сучасної забудови і багатоповерхівки не перекривають широкий обрій. Можна побачити потужні вали і фортечні мури майже такими, якими їх споглядали наші предки 600 чи 1000 років тому, — розповідає мистецтвознавець, автор численних книг про стародавню архітектуру України Катерина Липа. — На Волині якось одразу виникає розуміння і навіть якесь емоційне відчуття безперервності української державності». Спільний проект «Твердині України» Катерина Липа і турфірма «Орнамент України» присвятили популяризації військової історії та оборонної архітектури різних епох. А це не лише замки та фортеці, а й укріплені церкви, монастирі, костели, синагоги.

Минулого тижня уряд у дивний спосіб нагадав громадськості про існування робочої групи для вдосконалення прийнятого в липні мовного закону. Шостого березня на засіданні Кабміну прийняли розпорядження про зміну складу цієї групи. Мовляв, для того, щоб «відновити діяльність робочої групи, створеної розпорядженням Кабінету Міністрів від 3 вересня 2012 року, для вдосконалення законодавчого забезпечення застосування мов в Україні та підготовку комплексної державної програми розвитку державної мови в Україні». Замість колишньої голови групи Раїси Богатирьової керувати призначили нинішнього «гуманітарного» віце–прем’єр–міністра Костянтина Грищенка. Зі складу робочої групи виведено деяких учасників, зокрема, Президента 1991—1994 років Леоніда Кравчука — ініціатора створення цієї групи.

«Благодійність: підзвітно, прозоро, публічно» — так називалася цьогорічна конференція Українського форуму благодійників, що відбулася в Києві 21 лютого. Понад 70 експертів та доповідачів з України та країн Заходу поділилися з близько 300 організаторами доброчинної діяльності досвідом та баченням, як зробити українську благодійність прозорішою.

У кожного, хто свідомо переходить на іншу мову щоденного спілкування, цей сакральний момент відбувається по­своєму. З історії відомо, як перейшли на українську, зокрема, «батько» української класичної музики Микола Лисенко, владика Андрей Шептицький чи відома поетеса­націоналістка Олена Теліга. Знаємо, що чимало українців, вихованих за умов пресованої асиміляції, свідомо обирали для себе українську в час романтичного відродження кінця 1980—початку 1990­х. Або ж у час Майдану. І це завжди пережиття глибинного емоційного зворушення від усвідомлення себе представником свого, рідного, найкращого в цілім світі народу. Пропонуємо кілька таких історій з досвіду відомих нині громадських і духовних діячів.

Центр української культури у столиці Естонії, на вулиці Лабораторіум, що нещодавно відзначив своє 20–річчя, відомий у світі. Естонці, фіни, шведи охоче приходять сюди на майстер–класи, концерти й екскурсії. Поважні чоловіки вирізьблюють тут для своїх малят традиційні колиски, жінки тчуть на верстаті ковдрочки. Молодята власноруч виготовляють запрошення на весілля — роблять папір за стародавніми технологіями, пишуть рядки лебединим пером. А дітлахи у Школі монастирських мистецтв центру печуть хліб із власноруч перемелених на жорнах жолудів, виготовляють нитки й полотно з кропиви, майструють традиційні іграшки. Через рукомесла, творення матеріальної краси відвідувачі осягають «незримі» цінності, моральні чесноти.

n Анатолію, ви з однодумцями шукаєте незвичні речі, які можуть привести людину до Бога. Утім як пояснити вчення церкви за допомогою іграшок?

— Оцей невеличкий дерев’яний коник (показує) знає, як примирити людей. Якщо, не дай Боже, чоловік і жінка посварилися, куди їм іти? Звісно, до українців. Чоловік показує, що винний: хвіст коника опускається, голова хилиться донизу. І тоді героїчний чоловік бере коня за мотузочку, нагинається і везе коника до своєї жінки. Жінка що має робити — прощає! У коня голова піднімається, хвіст стає на місце. Так ми говоримо про гординю. Це все допомагає запросити людину думати. Ми створюємо для цього умови.

15 лютого, у День воїнів–інтернаціоналістів, до меморіалу загиблим «афганцям» у центрі столиці прийдуть із квітами керівники держави, урядовці, керівники міської держадміністрації, ветерани, родичі й друзі воїнів. Поряд — стародавня козацька Воскресенська церква, що є храмом пам’яті загиблих i ветеранів Афганістану. Тут понад 20 рокiв знаходили духовну опіку і розуміння сотні матерів, удів і сиріт. Та хто у пам’ятний день відслужить панахиду за загиблими? Невже владика Феодосій, який дивним чином став настоятелем цієї церкви і ще дивнішим способом — головою її парафіяльної ради?

Як починалася Друга світова війна для мешканців Західної і Східної України? Про що думали і говорили тоді поміж собою «об’єднані» в 1939–му українці? Кого і від чого планували визволяти? Про це можна дізнатися з нової книги знаного історика–політолога, фахівця з питань національної пам’яті Владислава Гриневича. Книгу він назвав «Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно–політичні настрої». Опрацювавши масу архівних джерел, зокрема, діаспорних та колишніх «секретних», вчений доніс до нас голоси людей різного віку, різних національностей і віросповідань, різних політичних уподобань, із настроями просталінськими, націоналістичними, троцькістськими... За словами колег автора, це «шоковий момент», наукова сенсація, бо досі жодного разу «радянське» суспільство не описувалося таким чином.